[Головна сторінка
персонального сайту Дмитра Сепетого]
Сепетий Д.П.
Раціональність та розвиток знання: від класичних теорій Нового часу до критичного раціоналізму Карла Поппера та панкритичного раціоналізму Вільяма Бартлі
План
1. Класичні раціоналізм та емпірицизм
2. Теорія пізнання Іммануїла Канта
3. Філософія позитивізму
4. Теорія розвитку наукового знання Карла Поппера
5. Критичний та панкритичний раціоналізм
1. Класичні раціоналізм та емпірицизм
Класичний раціоналізм та класичний емпірицизм – це два
головні напрямки теорії пізнання, що розвивалася у XVII-XVIII
ст.
Незважаючи на принципові розбіжності, класичний
раціоналізм та емпірицизм мали багато спільного. Насамперед, спільним було
прагнення до достовірного наукового знання. У баченні того, як цього досягти,
також є важливі спільні погляди. І засновник емпірицизму Френсіс Бекон, і
засновник раціоналізму Рене Декарт наголошували на необхідності почати процес
пізнання ніби “з чистого аркушу”, звільнившись від ненадійних, недостовірних
уявлень та передсудів. Після цього, на їх думку, необхідно вибудувати достовірну
систему знань на міцному, надійному фундаменті. Відмінність між двома
напрямками в тому – що вважалося таким фундаментом. Емпірицисти вважали таким
фундаментом чуттєвий досвід, раціоналісти – притаманні самому розумові
(“вроджені”) необхідні ідеї, незалежні від чуттєвого досвіду.
Класичний
раціоналізм
Головні ідеї, що лежать в основі цього напрямку, були
сформульовані ще давньогрецьким філософом Парменідом. Вони знайшли розвиток у
вченні Платона про світ вічних форм-ідей та про пізнання як пригадування.
Найбільш систематичної розробки цей підхід здобув в філософії класичного
раціоналізму XVII-початку XVIII ст., в працях Рене Декарта, Бенедікта Спінози
та Вільгельма Лейбніца.[1]
Представники цього напрямку підкреслюють, що відчуття
часто вводять нас в оману і тому не можуть слугувати надійною основою для
(достовірного) знання. Надійне знання може походити лише з самого
розуму, а не з чуттєвого досвіду. Припускалося існування необхідних або
вроджених ідей розуму, з яких логічно має виводитися вся цілість знання про
устрій дійсності. За взірець для класичного раціоналізму слугувала математика –
єдина справді точна і надійна наука, положення якої є доказовими. Адже
математика не ґрунтується на чуттєвому досвіді, її об’єкти (числа, математичні
відношення, геометричні фігури) не існують матеріально, не дані в
зовнішньо-чуттєвому досвіді; є конструкціями самого розуму.
Філософи-раціоналісти вірили у можливість побудови всезагального знання
дійсності математичним (геометричним), дедуктивним методом.
Головним методом пізнання, з точки зору класичного
раціоналізму, має бути дедукція – процес логічного
висновування від загального до окремого. Наприклад: Всі люди – смертні. Сократ
– людина. Отже, Сократ – смертний. Застосування законів фізики для конкретних
розрахунків також є дедуктивними умовиводами. Наприклад, знаючи закон
всесвітнього тяжіння, який стосується усіх фізичних тіл, а також маси двох
планет та відстань між ними, можна розрахувати силу тяжіння між цими планетами.
Дедуктивні умовиводи, на відміну від індуктивних, є
логічно необхідними. Тому щодо них не виникає проблеми, аналогічної до проблеми
індукції (проблеми Юма). Проте виникають інші.
Критики
класичного раціоналізму доводили, що з самих лише безсумнівних ідей чистого
розуму, якщо такі взагалі існують (що сумнівно), без звертання до досвіду,
неможливо майже нічого дізнатися про реальний світ і людину.
Хоча
математичне знання, на яке, як на ідеал, був орієнтований класичний
раціоналізм, і може бути точним і строго доказовим (на відміну від природничо-наукового),
а проте воно саме по собі нічого не може сказати нам про ту реальність
(природу), яка дає нам про себе знати через наші відчуття, а також про нас
самих. Математичне знання говорить лише про логіко-математичні відношення між
теоретичними абстракціями, − числами, правильними лініями, фігурами,
кутами, функціями. Щоб дізнатися щось про те, як влаштований світ навколо нас,
якими є закони природи, або щоб дізнатися про самих себе, ми мусимо спиратися
на досвід.
Процес розвитку природничо-наукового знання у наступні
століття підтвердив слушність цієї критики, неможливість вивести знання про
устрій природи логіко-дедуктивними засобами з “чистого розуму”, необхідність
для набуття такого знання спиратися на досвід (спостереження, експерименти).
Класичний
емпірицизм (емпіризм) –
теорія про те, що все наше знання походить – або має походити – з
зовнішньо-чуттєвого досвіду, спостережень, і завдання розуму полягає в
правильному упорядкуванні "даних" досвіду. Основи цього підходу
можемо зауважити вже в філософії античності: наприклад, в легенді про те, як
Діоген "спростував" вчення Парменіда про неможливість змін, почавши
мовчки ходити по кімнаті. Вважається, що і філософія Аристотеля спиралася
переважно на емпіричний підхід. В Середньовіччі Тома Аквінський сформулював
знамените порівняння (авторство якого часто помилково приписується Джону Локку)
розуму новонародженої людини з "чистою дошкою", на якому досвід
записує знання. Англійський філософ Джон Локк, який найбільш систематично
розробив вчення класичного емпірицизму, писав, що “в розумі немає нічого, що не
було б попередньо даним в наших відчуттях та почуттях”.
Головним методом пізнання в емпірицизмі вважається індукція
– узагальнення, умовивід від окремих спостережуваних фактів до універсальних теорій
(зокрема, формулювань законів природи).
Наприклад: Ми бачили тисячу лебедів, і усі вони були
білими. З цього ми робимо висновок, що інші лебеді (яких ми не бачили) також
білі: “Лебідь 1 – білий. Лебідь 2 – білий. Лебідь 3 – білий. ...... Лебідь 1000
– білий. Отже, усі лебеді – білі.” Інший приклад: Сонце зійшло зранку сьогодні,
воно сходило зранку вчора, позавчора, щодня багато століть, тож воно зійде
зранку й завтра, й післязавтра...
З точки зору емпірицизму, усі наукові знання про
закони природи отримуються подібним шляхом, через застосування індукції.
Наприклад, закон гравітації Ньютона, згідно з яким усі тіла притягуються з силою, що прямо пропорційна їх масам та
звернено пропорційна квадрату відстаней, був отриманий шляхом спостереження за
протягуванням багатьох пар тіл, яке показало, що в усіх спостережуваних випадках сила протягування відповідає
означеній формулі.
Проблема Юма
Класичний емпірицизм наштовхнувся на серйозну
проблему. Англійський філософ-емпірицист Девід Юм показав, що, спираючись на
досвід та логіку, неможливо обґрунтувати (показати раціональність) застосування
індукції а також таку ключову для пізнання (однаково побутового й наукового)
ідею як ідея причинно-наслідкових відношень.
А оскільки це так, то і усі
висновки, зроблені індуктивним шляхом, – а такими, згідно з теорією класичного
емпірицизму є усі наші теорії, у тому числі усі наукові теорії, – не
ґрунтуються на раціональних підставах. Юм пояснював те, що ми дотримуємося, і
не можемо не дотримуватися, таких теорій, звичкою та властивістю людської
психіки, яку можна назвати психологічною
індукцією. (Це поняття необхідно відрізняти від поняття логічної індукції − процедури
правильного умовиводу від окремого до загального, яку намагалися розробити
Ф.Бекон та деякі інші філософи-емпірицисти, і яка має застосовуватися свідомо).
Таке пояснення, на жаль, не виправдовує індукцію, не
робить її більш раціональною.
Якщо Юм має рацію, то індукція, і усі висновки, які ми
робимо індуктивним шляхом (у тому числі усі наукові теорії), мають причинне
пояснення (звичка, психологічна індукція), але не мають раціональних підстав.
Тобто, вони так само нераціональні, як і переконання загіпнотизованої людини,
що вона – чайник.
Такий
скептичний висновок здається неприйнятним і руйнівним для раціональності й
науки. А проте, жоден філософ не зміг спростувати аргументації Юма.
Це називають
проблемою
індукції або проблемою Юма.
2. Теорія пізнання Іммануїла Канта
Іммануїл
Кант запропонував теорію пізнання, яка є синтезом раціоналізму та емпірицизму
і, на думку Канта, розв’язує проблему Юма.
Згідно з
теорією Канта, такі поняття як причина, наслідок, закономірність, а також час і
простір, не походять з досвіду, а є апріорними (переддосвідними) формами,
що належать до самої структури розуму й чуттєвості, і є необхідною передумовою
самої можливості пізнання. Ми пізнаємо не дійсність, якою вона є сама-по-собі,
незалежно від нашого сприйняття (ноумен, річ-у-собі), а феномен,
явище,
– те, якою дійсність являється нам крізь призму апріорних форм чуттєвості й
розуму.
Хоча теорія
Канта була досить впливовою, навряд чи її можна визнати задовільною. Адже вона
говорить, що ми не можемо дізнатися, якою є дійсність насправді, а дізнаємося
лише про те, якою вона нам видається. Це анітрохи не краще, аніж пояснення Юмом
ідеї причинності та індуктивних умовиводів звичкою та властивою людській
психіці схильністю (психологічною індукцією).
Більше того,
твердження про те, що час і простір є лише формами нашого сприйняття, а не
самої реальності, робить теорію Канта ще більш суб’єктивістською і не витримує
критики. Той факт, що різні люди сприймають просторові
відношення (зліва, справа, вгорі, внизу) між речами та часові відношення (раніше, пізніше, одночасно) між подіями в
однаковому порядку, можливо пояснити лише тим, що цей порядок (ці відношення) є в самій дійсності, яку ми сприймаємо.
Інакше сприйняття кожної людини розставляло б речі у просторі і події у часі
довільно, і між сприйняттями різних людей не було б ніякої просторової й
часової спільності.
3. Філософія позитивізму
Незважаючи на скептичні результати дослідження Юма, традиційний
емпірицизм залишався впливовим напрямком у філософії пізнання і знайшов безпосереднє
продовження в філософії позитивізму.
Засновником
цього напрямку вважається французький мислитель ХІХ ст. Огюст Конт (1798-1857).
До позитивізму відносять багато різних філософів з досить відмінними поглядами
у багатьох питаннях. Виділяють три основні “хвилі” розвитку позитивістської
філософії:
1) “перший позитивізм” – теорія пізнання
основоположників позитивізму – О.Конта, англійських філософів Герберта Спенсера
(1788-1856) та Джона Стюарта Мілля (1806-1873), – припадає на 1830-ті-1860-ті
рр.;
2) “другий позитивізм” або емпіріокритицизм (в
перекладі – критика досвіду) – період з 1870-х по 1910-ті рр., представлений,
насамперед, творчістю Ріхарда Авенаріуса (1843-1896) та Ернста Маха
(1836-1918);
3) неопозитивізм – період з 1920-х по 1940-ві
рр., пов’язаний, насамперед, з першим періодом творчості австрійського філософа
Людвіга Вітґенштайна (1889-1951), та з діяльністю “Віденстького гуртка”, який
об’єднував багатьох відомих філософів, логіків, вчених-природничників.
Позитивісти
приймали традиційні ідеї філософії емпірицизму – віру в те, що єдиним джерелом
знання є зовнішньо-чуттєвий досвід, що наукові теорії є результатом
індуктивного узагальнення цього досвіду і мають логічно зводитися до, або
індуктивно виводитися з "атомарних фактів", результатів окремих спостережень.
Для неопозитивізму "третьої хвилі" була характерною радикальна
антиметафізична налаштованість, – у
формі теорії про те, що усі висловлювання, які не виводяться зі спостережень
індуктивним шляхом і не є логіко-математичними істинами, є не просто ненауковими,
а взагалі не мають права на існування: вони є метафізичними нісенітницями, що
позбавлені будь-якого сенсу. Критерієм осмисленості позитивісти вважали
верифікацію
(підтвердження) – можливість зведення до
(виведення з) фактів спостереження.
Прибічники позитивізму намагалися розробити й
обґрунтувати індуктивну процедуру або індуктивну логіку, яка забезпечувала б
істинність теорій якщо не гарантовано, то хоча б з високою ймовірністю, яку
можливо було б оцінити з допомогою математичних методів обчислення ймовірності.
А проте, усі такі спроби виявилися марними.
4. Теорія розвитку наукового знання Карла Поппера
“Та точка зору, що
прогрес науки зумовлений накопиченням чуттєвого досвіду усе ще широко
розповсюджена. Моє негативне відношення до цієї точки зору тісно пов’язане з
моїм неприйняттям вчення про те, що наука або знання мусять розвиватися, оскільки наш досвід мусить накопичуватися. Навпаки, я переконаний у тому, що розвиток
науки залежить від вільної конкуренції ідей і, отже, від свободи і що він може
припинитися, якщо свободу буде знищена (хоча протягом деякого часу він може
продовжуватися в окремих сферах, зокрема у техніці)… Я також стверджував, що
розвиток нашого знання неможливо передбачити науковими засобами і що, отже,
майбутній хід нашої історії також непередбачуваний.”[2]
Австрійський
філософ Карл Поппер піддав всебічній нищівній критиці позитивістську програму і
запропонував власну теорію розвитку знання, яку назвав критичним раціоналізмом.
4.1.
Фальсифікаціонізм проти верифікаціонізму
Важливою
складовою теорії пізнання Поппера є відкидання одного з головних положень
позитивізму – вчення про те, що критерієм науковості (а також і осмисленості)
теорії є можливість її верифікації – підтвердження результатами спостережень.
Поппер
доводить, що поняття верифікації абсолютно непридатне для оцінки теорій.
Верифікація у строгому смислі, як логічне доведення істинності або високої ймовірності (у смислі
математичного обчислення ймовірностей) теорії результатами спостережень,
неможлива. З будь-якої скінченої
множини фактів логічно не слідує істинність або висока
ймовірність істинності жодного універсального
висловлювання (а такими висловлюваннями є усі наукові теорії, крім історичних)
– висловлювання про нескінченну множину фактів. Наприклад, скільки б ми не
бачили білих лебедів, з цього логічно не слідує істинність або висока
ймовірність істинності теорії про те, що усі лебеді білі.
А верифікація у "слабкому" смислі, як
знаходження фактів, які "підтверджують" теорію, нічого не говорить про істинність чи
доброякісність цієї теорії: будь-яку, найгіршу хибну теорію, можливо
"верифікувати" у такий спосіб. (з логічної точки зору такими є усі
факти, які їй не суперечать. Майже завжди можна знайти факти, які цій теорії
відповідають, і, отже, її "верифікують"[3].
Як бачимо,
верифікація у строгому смислі неможлива, а верифікація у "слабкому"
смислі не може слугувати критерієм оцінки теорії. Отже, критерій верифікації не годиться для оцінки якості (науковості,
істинності і т.п.) теорій.
Натомість,
Поппер запропонував інший критерій оцінки – критерій фальсифікації.
Фальсифікація
– це спростування теорії
фактами (результатами спостережень, – зокрема, експериментальних).
Хоча неможливо виявити істинність теорії через її
верифікацію (до чого прагнули позитивісти), можливо виявити хибність теорії через її фальсифікацію.
Точніше:
Якими б не були факти, з цього логічно не
слідує істинність (або висока ймовірність) жодної теорії. А проте, з того,
якими є факти, логічно слідує хибність
багатьох теорій.[4]
Спираючись на факти (результати спостережень, експериментів), ми ніколи не можемо дізнатися про те, що
деяка теорія є істинною. А проте, спираючись на факти (результати
спостережень, експериментів), ми часто
можемо виявити, що певна теорія є хибною.
4.2.
Розв’язання проблеми індукції.
Гіпотетико-дедуктивний
метод
Багато філософів,
що надто глибоко пропиталися догмами позитивізму, витлумачували теорію пізнання
Поппера як вдосконалену версію позитивізму, у якому верифікацію замінено на
фальсифікацію.[5] Проте таке бачення не
витримує критики. Теорія Поппера майже в усьому радикально відмінна від
позитивізму.
Зокрема,
Поппер відкинув вчення про індукцію, запропонувавши, натомість,
гіпотетико-дедуктивну теорію пізнання.
Розгляд цих
аспектів вчення Поппера доречно почати з того положення, яким ми завершили
підрозділ 3.1.
Якщо теорія є істинною,
то мусять бути істинними й усі висновки, які з неї логічно (дедуктивно) випливають; якщо ж якісь із
цих висновків є хибними (не відповідають дійсності), то теорія є хибною.
На цьому (здавалося б, тривіальному) логічному
відношенні Поппер будує свою теорію розвитку знання. Коротко, її можливо
резюмувати так:
Розвиток наукового знання відбувається завдяки тому,
що ми
– придумуємо різні теорії (гіпотези),
– піддаємо їх випробуванню, намагаємося їх
фальсифікувати через зіставлення передбачень, які з них логічно (дедуктивно)
слідують, з фактами (або тим, що ми визнаємо фактами, спираючись, в основному,
на неформальне розуміння),
– "відбраковуємо" ті з них, які не проходять
це випробування,
– залишаючи, натомість, ті, які 1) є багатими на передбачення
та 2) успішно витримують випробування – спроби фальсифікації.
Зауважте, що в цій теорії немає й згадки про індукцію
(умовиводи від окремих фактів до загальних теорій). Натомість, йдеться про гіпотези
й дедукцію
(логічні умовиводи від гіпотези до передбачень фактів, які з цієї гіпотези
випливають.
Поппер
запропонував розв’язання проблеми індукції, яке можна сформулювати у таких
головних положеннях:
1) Індукції, ані логічної, ані психологічної не
існує. Не існує індуктивної процедури чи "логіки", яка забезпечувала
б істинність або високу ймовірність (у смислі математичного обчислення
ймовірностей) теорій, – вона логічно неможлива.[6]
2) Індукція не лише неможлива, але й непотрібна
для розвитку знання.
3) Знання (зокрема, наукове) розвивається не
індуктивним, а гіпотетико-дедуктивним методом, – методом проб і помилок,
припущень і спростувань.
Прибічники класичного емпірицизму
та позитивізму вважали, що теорії виникають (або, принаймні, повинні виникати)
як індуктивні узагальнення спостережень. З цієї точки зору, пізнання
починається зі спостереження. Загальна схема пізнавального процесу при цьому
виглядає так:
Поппер доводив, що процес розвитку знання здійснюється
зовсім іншим шляхом:
1) Пізнання починається не зі спостереження, а з
проблеми. Ми
зіштовхуємося з якоюсь проблемою і шукаємо засобів її розв’язання. Робимо ми це
шляхом проб і помилок, припущень і спростувань.
2) Усі наші теорії є такими пробами, припущеннями, гіпотезами. Вони
виникають не в результаті виконання якоїсь індуктивної процедури над даними
спостереження та експериментів, а як здогадки, – і завжди ними
залишаються.
У філософській літературі з теорії наукового
пізнання (яка ґрунтується на "допопперівських" теоріях) прийнято
розрізняти
– наукові гіпотези як попередні припущення,
які потребують перевірки,
та
– наукові теорії як кінцевий результат процесу
наукового дослідження; гіпотези, істинність яких встановлена в процесі
наукового дослідження (або, в термінах позитивізму, гіпотези, які були
"верифіковані", підтверджені) стають науковими теоріями.
З точки зору Поппера, таке
розрізнення неправомірне. Ніякі перевірки не доводять (не можуть доводити, з
логічних причин) істинність або високу ймовірність (у смислі математичного
обчислення ймовірностей) істинності гіпотези.
Усі
наші теорії, включно з найкращими науковими, виникають як гіпотези (здогадки)
і завжди ними залишаються.
В процесі пізнання (зокрема, наукового) немає
"кінцевого результату", – будь-який результат є попереднім, пробним,
гіпотетичним, – він може бути переглянутий в процесі подальшого розвитку
знання. Це можна проілюструвати вже відомим нам прикладом: тривалий час фізичну
теорію Ньютона вважали абсолютною, остатóчною істиною, якої вже
неможливо вдосконалити. Проте згодом виявилося, що вона суперечить результатам
деяких експериментів; теорію Ньютона було замінено на теорію Ейнштейна. Немає
підстав вважати, що те ж саме не станеться, раніше чи пізніше, з теорією
Ейнштейна.
3) Гіпотези піддаються випробуванню раціональною
критикою.
Ті з них, які, у світлі відомих нам аргументів і
фактів, не витримують це випробування, ми відхиляємо, вважаємо хибними.
Ті, які витримують це випробування (або ті, які у
світлі відомих нам аргументів і фактів у світлі такого випробування виглядають
кращими за відомі нам альтернативні теорії), ми пробно визнаємо істинними.
Критика теорії – це критика тих положень, які з неї
логічно, дедуктивно слідують. Якщо хоча б одне положення, яке логічно
слідує з теорії, є хибним, то теорія є хибною.
У випадку наукових емпіричних
теорій головним засобом раціональної критики є емпірична перевірка, спроби
фальсифікації – виявлення логічної
суперечності між передбаченнями, які логічно, дедуктивно слідують з
теорії, та результатами спостережень та експериментів.
Таким чином,
спостереження не є початком процесу пізнання. В процесі пізнання воно логічно
слідує після виявлення проблеми та висунення гіпотез. Спостереження є засобом
перевірки наших гіпотез, важливою складовою процесу раціональної критики; вони
завжди є вибірковими (ми не можемо просто спостерігати, не знаючи, за чим і для
чого); вони підпорядковані проблемі, яку ми вирішуємо, і здійснюються у світлі
наявних у нас гіпотез.[7]
В процесі перевірки
(випробування) теорії слід шукати не фактів, які її підтверджують
(верифікують), а фактів, які її могли б спростувати (фальсифікувати). Лише якщо
в результаті ретельного пошуку таких фальсифікуючих фактів їх знайти не
вдається, якщо теорія витримує усі здійснені спроби фальсифікації, – її слід, пробно, прийняти за істинну.
Як доповнення до поняття фальсифікації, Поппер
використовує поняття емпіричного підкріплення, corraboration (в ранніх
працях у цьому ж смислі Поппер вживає термін підтвердження, confirmation, але згодом відмовляється від цього
терміну, оскільки він сильно асоціюється з верифікацією).
Йдеться про те, що якщо теорія піддається серйозним спробам фальсифікації, які,
у разі хибності теорії, з високою ймовірністю її б фальсифікували, і якщо
теорія витримує ці випробування, то кожне таке випробування свідчить на користь
даної теорії, підкріплює її.
Поняття
підкріплення дещо нагадує поняття верифікації, але має суттєво інший смисл.
Прибічник теорії верифікації (верифікаціоніст)
шукає, і, як правило, легко знаходить, підтвердження теорії, а проте усі такі
підтвердження насправді не свідчать на користь теорії. Прибічник теорії
фальсифікації (фальсифікаціоніст)
шукає спростування теорії і, якщо йому це не вдається, цим самим підкріплює
теорію, виявляє її надійність. Карл Поппер так формулював цю ідею:
“Підтверджуюче свідчення не повинне прийматися до уваги за винятком тих випадків, коли воно є
результатом справжньої перевірки теорії. Це означає, що його слід розуміти
як результат серйозної, але безуспішної спроби фальсифікувати теорію. (Тепер у
таких випадках я говорю про «підкріплювальне свідчення».)”[8]
4) Рішення про прийняття певної теорії є пробним,
оскільки подальший критичний процес і дослідження можуть виявити нові аргументи
й факти, які свідчитимуть проти раніше прийнятої теорії, і тому може бути
потрібним перегляд раніше прийнятого рішення, пошук нових, кращих теорій (а
інколи, можливо, і повернення до якоїсь із раніше відхилених теорій).
Таким чином, процес розвитку знання є не лінійним, що
завершується певним остаточним результатом (як це передбачається
позитивістською схемою), а циклічним. Він може бути представлений у вигляді
схеми:
Або, враховуючи, що, як правило,
ми маємо не одну, а кілька альтернативних гіпотез, і оцінюємо їх у порівнянні,
схема буде такою:
4.3. Поняття об’єктивної правдоподібності.
Еволюційна епістемологія
В пізніших
працях (після “Логіки наукового відкриття”) Поппер уточнює свою теорію,
акцентуючи увагу на тому, що оцінка теорії здійснюється не ізольовано, а
у порівнянні з іншими, конкуруючими теоріями. Звичайно в кожній
проблемній ситуації ми маємо справу не з однією, а з кількома гіпотезами,
кількома можливими (і відомими нам) відповідями на поставлені нами питання.
Тому завдання полягає в тому, щоб з цих альтернативних гіпотез відібрати одну –
найбільш правдоподібну – ту, яка найкраще витримує випробування (спроби
фальсифікації) відомими на даний момент аргументами й фактами. Можливо, в
майбутньому, коли з’являться нові аргументи й факти, або коли будуть
запропоновані нові, кращі гіпотези, нам потрібно буде переглянути наше рішення.
Саме таким
шляхом і здійснюється розвиток знання, – зокрема, наукового. Ми зіштовхуємося з
проблемами, висуваємо гіпотези, піддаємо їх випробуванню раціональною критикою
(зокрема, спробами емпіричної фальсифікації), відбираємо ту з них, яка найкраще
витримує це випробування і, водночас, продовжуємо випробування, зіштовхуємося з
новими проблемами, висуваємо нові гіпотези і продовжуємо цей цикл без кінця.
При цьому виявлення нових проблем і поява нових теорій можуть змусити нас
переглянути старі теорії, раніше прийняті за істинні, визнати їх хибними й
шукати замість їх інші, кращі теорії.
З огляду на
сказане вище, недостатньо оцінювати теорії лише як істинні або хибні. Хибні
теорії можуть мати деякий істинний зміст – більший або менший, бути більш або
менш близькими до істини. Якість теорії визначається не лише тим, наскільки
великою є частка її істинного змісту (порівняно з хибним), а й тим, наскільки
великим є її зміст взагалі. Хибні, але цікаві, багаті за змістом теорії
(високого рівня загальності, універсальності) є більш важливими для розвитку
науки, аніж істинні, але нецікаві, бідні за змістом теорії (низького рівня
загальності). Тому Поппер заперечує ідею Бекона про те, що пізнання має
розвиватися шляхом обережних ступеневих узагальнень – від окремих фактів до
теорій найнижчого рівня загальності, від них – до теорій дещо вищого рівня і
т.д. Натомість, він стверджує, що для розвитку пізнання найбільш важливими є
сміливі теорії високого рівня загальності – зокрема, теорії про устрій світу в
цілому – навіть якщо згодом виявляється, що ці теорії хибні. (Див., зокрема,
статтю К.Поппера “Назад до досократиків”[9]).
Виходячи зі
сказаного вище, Поппер вводить поняття об’єктивної правдоподібності як більшого
або меншого наближення до істини. Це поняття стає ключовим для
порівняльної оцінки конкуруючих теорій. Пояснюючи його смисл, Поппер дає такий
“несистематизований список шести типів випадків, у яких ми можемо
сказати, що теорія t2
переважає теорію t1 в тому
смислі, що t2 – наскільки нам відомо – краще відповідає
фактам, аніж t1 ...:
(1) t2
робить більш точні твердження, аніж t1, і ці більш точні твердження витримують більш точні
перевірки;
(2) t2
враховує й пояснює більшу кількість фактів, аніж t1 (це включає й попередній випадок, коли, за інших
рівних умов, твердження t2
є більш точними);
(3) t2
описує або пояснює факти більш докладно, аніж це робить t1 ;
(4) t2
витримала ті перевірки, яких не витримала t1
;
(5) t2
запропонувала нові експериментальні перевірки, які не обговорювалися до її появи
(ці перевірки не били висунуті теорією t1
і, можливо, навіть незастосовні до t1),
і t2 витримала ці
перевірки;
(6) t2
об’єднала або зв’язала різні проблеми, які до її появи не мали між собою
зв’язку.”[10]
Поняття об’єктивної правдоподібності найкраще
проілюструвати на прикладі порівняння астрономічної теорії Кеплера (яка описує
рух планет навколо Сонця), й фізичних теорій Ньютона й Ейнштейна. Усі ці три
теорії мають величезне наукове значення. В той же час, про теорії Кеплера й
Ньютона можна сказати, що вони, строго кажучи, є хибними. Проте, вони мають досить високий рівень правдоподібності
– особливо теорія Ньютона.
Теорія Ейнштейна на сьогодні, в світлі відомих
сучасній науці фактів, аргументів і альтернативних теорій, прийнята науковим
товариством як істинна. Це не означає, що вона є істинною – можливо, в
майбутньому розвиток пізнання приведе до її заміни на якусь іншу, кращу теорію,
подібно до того, як сама ця теорія напочатку ХХ століття замінила теорію
Ньютона.
Хоча теорія Ейнштейна, як
загальна фізична теорія, замінила теорію Ньютона, остання не втратила свого
наукового значення. Теорія Ньютона є дуже добрим (хоча й гіршим, аніж теорія
Ейнштейна) наближенням до істини (і до теорії Ейнштейна, яка вважається
істинною) у певній сфері застосування (вужчій, аніж сфера застосування теорії
Ейнштейна) – у фізиці малих (порівняно зі швидкістю світла) швидкостей. В силу
того, що вона набагато простіша, аніж теорія Ейнштейна, вона й досі вивчається
й широко застосовується.
Теорія Кеплера перебуває по відношенню до теорії
Ньютона у ситуації, подібній до тієї, у якій теорія Ньютона перебуває по
відношенню до теорії Ейнштейна. Теорія Кеплера є дуже добрим наближенням до
теорії Ньютона в тих фізичних умовах, які описують рух планет навколо Сонця.
Зрозуміло, що сфера її застосування значно вужча, аніж сфера застосування
теорій Ньютона та Ейнштейна.
Теорія Ейнштейна є більш об’єктивно правдоподібною,
ближчою до істини (можливо, навіть цілком істинною), більш точною й
універсальною, аніж теорія Ньютона, а теорія Ньютона – більш об’єктивно
правдоподібною, ближчою до істини, більш точною й універсальною, аніж теорія
Кеплера. В той же час, оскільки теорія Ньютона у своїй сфері застосування
виявляється значно простішою, аніж теорія Ейнштейна, а теорія Кеплера у своїй
сфері застосування – значно простішою, аніж теорія Ньютона, обидві вони
зберігають наукову цінність.
Ще одне поняття, яке характеризує теорію
пізнання Поппера і найбільше розкривається й його пізніх працях, – еволюційна
епістемологія.[11]
Головну ідею, яку виражає це поняття, можна коротко сформулювати так: розвиток знання відбувається за принципом,
подібним до природного відбору: в процесі творчого пізнавального пошуку
виникають все нові й нові теорії, а завдяки процесу раціональної критики
“виживають” кращі з цих теорій.
|
біологічна еволюція |
розвиток знання |
|
мутації |
гіпотези |
|
природний відбір |
раціональна
критика |
4.4. Принцип фаллібілізму
Слід звернути увагу на ще одне важливе поняття теорії Поппера – принцип
фаллібілізму
(від англ. fallible – такий, що може бути помилковим). Цей принцип говорить про
те, що ми ніколи не можемо бути цілком упевнені у істинності тих або інших
теорій. Навіть найкращі наукові теорії є лише гіпотезами, які поки що не
фальсифіковані, але можливо і ймовірно будуть фальсифіковані й замінені на
кращі теорії у майбутньому. Ми повинні розглядати кращі з наших теорій як
істинні лише пробно і бути готовими до їх перегляду, якщо нові аргументи й
факти виявлять потребу у цьому. Ми повинні бути відкритими до раціональної
критики й дискусії. Ми не повинні претендувати на володіння істиною. Ми –
шукачі істини, а не її володарі:
“Чим більше й глибше ми поринаємо у вивчення світу, тим більш
усвідомленим і точним стає наше знання про те, чого ми не знаємо, знання про
наше невігластво. ...наше знання може бути лише скінченним, в той час як наше
невігластво необхідно мусить бути нескінченним. ...Нам усім корисно пам’ятати,
що хоча ми сильно відрізняємося в тому малому, що ми знаємо, в нашому
нескінченному невігластві ми усі рівні.”[12]
4.5. Демаркація між емпіричними науками та метафізикою
Розглядаючи теорію неопозитивізму ми згадували про
одну з його характерних теорій, згідно з якою усі висловлювання, які не
виводяться зі спостережень індуктивним шляхом і не є логіко-математичними
істинами, є не просто ненауковими, а взагалі не мають права на існування: вони
є метафізичними
нісенітницями, що позбавлені будь-якого сенсу. Критерієм осмисленості
позитивісти вважали верифікацію (підтвердження) – можливість зведення до (виведення з) фактів спостереження.
Проте це твердження
оберталося проти самого позитивізму: адже він сам, за цими критеріями, був
метафізичною теорією – тобто купою позбавлених сенсу нісенітниць.
Цікаво, що
це визнав, зокрема, і один з головних теоретиків неопозитивізму, Людвіг
Вітґенштайн, завершивши свій “Логіко-філософський трактат” (працю, яку часто
називають “біблією неопозитивізму”) парадоксальним висновком:
“Мої висловлювання можна пояснити так: ті, хто мене зрозуміли, зрештою
усвідомлять їх безглуздість...”
Це
висловлювання особливо цікаве, якщо його зіставити з іншим – взятим з передмови
до того ж трактату:
“...істинність викладених тут думок видається мені неспростовною й
остаточною. Тому я вважаю, що, по суті, порушені проблеми остаточно
розв’язано.”
Карл Поппер іронічно зауважував з цього приводу:
“Все це свідчить про те, що ми можемо неспростовно й
остаточно викладати істинні думки за допомогою висловлювань, які визнані
безглуздими, і ми можемо вирішувати проблеми “остаточно” за допомогою
нісенітниць”[13].
Поппер показав також, що жодна наукова теорія не
відповідає позитивістському критерію верифікації, і отже, з точки зору
неопозитивізму, усі наукові теорії слід визнати позбавленими сенсу
метафізичними нісенітницями.
Поппер відкинув позитивістський критерій осмисленості,
а проте вважав потрібним і можливим ввести критерій демаркації (розмежування)
між емпіричною наукою й метафізикою. Критерій, запропонований Поппером, тісно
пов’язаний з його теорією наукового пізнання, – зокрема, з поняттям
фальсифікації. Можемо назвати цей критерій словом 'фальсифікабельність' (англ.
falsifiability).
Фальсифікабельність
можна визначити як ризик
фальсифікації, якому піддає себе теорія.
Емпіричні
наукові теорії – це фальсифікабельні теорії, а метафізичні теорії –
нефальсифікабельні (захищені від фальсифікації).
Фальсифікабельність означає, що з теорії слідують певні передбачення,
які можливо співставити з фактами, і, якщо передбаченнями суперечать фактам,
теорію слід вважати фальсифікованою, хибною.
Фальсифікабельна
(емпірична наукова) теорія “забороняє” деякі факти (події), які з точки зору
інших наших знань є цілком можливими; так що якщо ці факти (події) усе ж
матимуть місце, то теорію потрібно буде вважати фальсифікованою (спростованою).
Чим більшою є множина таких гіпотетично можливих з точки зору інших наших
теорій, але заборонених даною теорією фактів (подій), тим легше фальсифікувати
теорію у разі, якщо вона хибна, і тим кращою, багатшою на емпіричний зміст є ця
теорія. Теорія, яка не виключає ніяких можливостей, є емпірично беззмістовною. Теорія
тим більше говорить, чим більше вона забороняє. Найкращі теорії (теорії
з найвищим науковим статусом) – ті теорії, які найбільше ризикують бути
спростованими, є найбільш фальсифікабельними.
Якщо зобразити теорії у вигляді кіл, в яких відстань
до центру означає початкові умови, сектор Д – дозволені події, а сектор З –
заборонені, то можемо сказати, що теорія 3 краща (багатша на емпіричний зміст,
має вищий науковий статус) за теорію 2, а теорія 4 – найкраща, бо за заданих
початкових умов дозволяє лише одну подію і забороняє усі інші (це і є випадок
"строгих" наукових законів).
Натомість, теорії, які зовсім не ризикують
(теорія 1 на діаграмі), які в принципі неможливо фальсифікувати,
бо вони нічого не забороняють, бо будь-яку подію, яку ми тільки можемо собі
уявити, можливо узгодити з цією теорією або навіть пояснити цією теорією, на
думку Поппера, не можна визнати науковими, емпіричними. Поппер пропонує
називати їх метафізичними.[14]
Наприклад, теорія про існування Бога або нематеріальної людської душі
не може бути емпірично фальсифікована просто тому, що вона говорить про
існування “речей” (істот), які за визначенням не мають властивостей, необхідних
для зовнішнього, емпіричного їх спостереження. Більше того, будь-яке твердження
про існування чогось – не в якомусь конкретному місці, а десь у нескінченному
Всесвіті – є метафізичним, оскільки його в принципі неможливо спростувати.
Наприклад, я можу стверджувати, що десь у Всесвіті, на невідомо якій планеті,
існують кентаври. Це твердження неможливо спростувати, оскільки в принципі
неможливо обшукати весь Всесвіт у пошуках кентаврів.
Можемо взяти й теорії, більш споріднені з наукою. Візьмемо хоча б
атомістичну теорію Демокріта. Демокріт стверджував, що матерія складається з
дуже маленьких неподільних часточок – атомів. Звичайно, ми знаємо, що ті
матеріальні часточки, які сучасна наука називає атомами, є подільними. Але це
зовсім не спростовує теорію Демокріта, а говорить лише про те, що поняття
атомів у сучасній науці має інше значення, аніж воно мало у Демокріта. Можливо
і ймовірно, що неподільні часточки матерії (атоми Демокріта) справді існують.
Але цю теорію неможливо ані підтвердити, ані спростувати емпірично. Неможливо
підтвердити, оскільки можливо, що ті найменші часточки, про які знає сучасна наука,
складаються ще з менших часточок, невідомих науці, а ті – ще з менших і так до
нескінченності. Неможливо спростувати, оскільки можливо, що або ті часточки,
про які знає сучасна наука, або якісь менші часточки, про які сучасна наука ще
не знає, справді є неподільними – атомами Демокріта.
Чи є теорія емпірично-науковою, чи метафізичною, залежить не лише від її
змісту, а й від ставлення до неї, способу її тлумачення її прибічниками.
Зокрема, якщо прибічники якоїсь теорії систематично вдаються до захисних ad hoc засобів, то ця теорія втрачає
науковий статус, навіть якщо за іншого ставлення до неї її можна було б вважати
науковою. Наприклад, теорія Маркса дає чимало передбачень щодо суспільного
розвитку, які не справдилися. Отже, її можна було б вважати науковою, але
хибною (фальсифікованою). Прибічники цієї теорії, щоб не визнавати її хибною,
придумують різноманітні ad hoc гіпотези;
але при цьому теорія Маркса втрачає науковий характер, стає метафізичною.
Отже, на думку Поппера, фальсифікабельність може слугувати добрим критерієм
демаркації. При цьому він наголошує (відкидаючи хибне тлумачення, яке
дали його теорії деякі позитивісти), що
це є критерієм демаркації, але не
критерієм осмисленості. Поппер заперечує ідею неопозитивістів про те,
що ненаукові, метафізичні теорії є позбавленими смислу нісенітницями. Ненаукові
теорії мають смисл; доказом цього є хоча б те, що коли хтось говорить: “Бог
існує” або “Десь у Всесвіті існують кентаври” або “Усі речі складаються з дуже
маленьких, мікроскопічних неподільних часточок” і т.п. – ми розуміємо ці
висловлювання, тобто розуміємо їх смисл. Отже, метафізичні висловлювання є
осмисленими. Ми не лише можемо розуміти смисл метафізичних (зокрема,
філософських) теорій, але й висувати раціональні аргументи за і проти таких теорій,
можемо здійснювати їх раціональну критику. Метафізичні ідеї можуть виступати як
попередники емпірично-наукових теорій, спрямовувати науковий пошук:
“Прикладами таких ідей були: атомізм, ідея
єдиного фізичного "принципу", чи кінцевого елемента (з якого
утворюються всі інші елементи), теорія руху Землі..., давня корпускулярна
теорія світла, теорія електричного флюїду... Усі ці метафізичні поняття й ідеї
– навіть у своїй ранній формі – могли допомогти внести порядок у людську
картину світу, а в деяких випадках вони навіть, можливо, приводили до успішних
передбачень. Проте, ідеї такого роду здобувають статус наукових тільки після
того, як вони виявляються представленими у формі, придатній до фальсифікації,
тобто тільки після того, як стає можливим емпіричний вибір між кожною такою
ідеєю і деякою конкуруючою з нею теорією... І наші припущення направляються
ненауковою, метафізичною (хоч вона й може бути біологічно пояснена) вірою в
існування законів та регулярностей, які ми можемо відкрити – виявити...”[15]
В той же
час, чітке розмежування між емпіричною наукою й метафізикою на основі критерію
фальсифікабельності є важливим, оскільки дозволяє запобігти зловживанню
авторитетом науки псевдонауковими вченнями. Прикладом таких псевдонаукових
вчень – вчень, що неправомірно претендують на науковий статус – можуть
слугувати, зокрема, марксизм і теорії психоаналізу Фрейда й Адлера. Поппер пише
про власний досвід спілкування з прибічниками цих теорій, який і наштовхнув
його на ідею про фальсифікабельність як критерій демаркації:
“...починаючи з осені 1919 року
... я вперше почав шукати відповідь на питання: "коли теорію можна вважати науковою?"...
У той час мене цікавило не питання "коли
теорія є істинною?" і не питання "коли теорія прийнятна?". Я
поставив перед собою іншу проблему. Я хотів
провести розмежування між наукою і псевдонаукою, чудово знаючи, що наука
часто помиляється і що псевдонаука може випадково наштовхнутися на істину.
Звичайно, мені була відома найбільш поширена
відповідь на моє питання: наука відрізняється від псевдонауки – або від
"метафізики" – своїм емпіричним
методом, який по суті є індуктивним, тобто
виходить зі спостережень або експериментів. Однак така відповідь мене не
задовольняла. На противагу цьому свою проблему я часто формулював як проблему
розмежування між справді емпіричним методом і неемпіричним або навіть
псевдоемпіричним методом, тобто методом, який хоча й апелює до спостереження й
експерименту, проте не відповідає науковим стандартам. Приклад використання
методу такого роду дає астрологія з її величезною масою емпіричного матеріалу,
що спирається на спостереження – гороскопи та біографії.
Однак не астрологія
привела мене до моєї проблеми, тому я коротко опишу ту атмосферу, в якій вона
постала переді мною, і ті факти, які в той період найбільше мене цікавили.
Після катастрофи Австро-Угорщини в Австрії панував дух революції: повітря було
повне революційних ідей і гасел, нових і часто фантастичних теорій. Серед
теорій, які мене цікавили в той час, найбільш значною була, поза сумнівом,
теорія відносності Ейнштейна. До них же слід віднести теорію історії Маркса,
психоаналіз Фрейда і так звану «індивідуальну психологію» Альфреда Адлера.
...Влітку 1919 року я
почав відчувати все більше розчарування в цих трьох теоріях – в марксистській
теорії історії, психоаналізі та індивідуальній психології, і в мене стали
виникати сумніви щодо їхнього наукового статусу. Спочатку моя проблема вилилася
у форму простих питань: «Що помилкове в марксизмі, психоаналізі й
індивідуальній психології?», «Чому вони так відрізняються від фізичних теорій,
наприклад від теорії Ньютона й особливо від теорії відносності?»
Для пояснення контрасту між цими двома групами
теорій я маю відзначити, що в той час лише небагато з нас могли б сказати, що
вони вірять в істинність ейнштейнівської теорії гравітації. Це показує, що мене
хвилював не сумнів в істинності трьох
інших теорій, а щось інше. І навіть не те, що математична фізика здавалася мені
більш точною, аніж теорії соціології
або психології. Таким чином, те, що мене турбувало, не було ані проблемою
істини – принаймні
в той час, – ані проблемою точності або
вимірюваності. Скоріше я відчував, що ці три інші теорії, хоча й виражені в
науковій формі, насправді мають більше спільного з примітивними міфами, аніж з
наукою, що вони більше нагадують астрологію, аніж астрономію.
Я виявив, що ті з моїх
друзів, які були шанувальниками Маркса, Фрейда й Адлера, перебували під
враженням деяких моментів, спільних для цих теорій, зокрема під враженням їх
позірної пояснювальної сили.
Здавалося, ці теорії здатні пояснити практично усе, що відбувалося в тій сфері,
яку вони описували. Вивчення кожної з них наче приводило до повного духовного
переродження або до одкровення, яке розкриває наші очі на нові істини,
приховані від непосвячених. Якщо ваші очі одного разу були розкриті, ви будете
бачити приклади-підтвердження всюди: світ переповнений верифікаціями теорії. Усе, що відбувається, підтверджує її. Тому
істинність теорії здається очевидною і ті, хто в ній сумнівається, виглядають
людьми, які відмовляються визнати очевидну істину або тому, що вона несумісна з
їхніми класовими інтересами, або в силу властивої їм пригніченості, яка досі не
була виявлена і потребує лікування.
Найбільш характерною
рисою даної ситуації для мене виступає безперервний потік підтверджень і
спостережень, які "верифікують" такі теорії. Це постійно
підкреслюється їхніми прихильниками. Прихильники психоаналізу Фрейда
стверджують, що їхні теорії незмінно верифікуються їхніми "клінічними
спостереженнями". Що стосується теорії Адлера, то на мене велике враження
зробив особистий досвід. Одного разу у 1919 році я повідомив Адлера про
випадок, який, як мені здалося, було важко підвести під його теорію. Однак
Адлер легко проаналізував його в термінах своєї теорії неповноцінності, хоча
навіть не бачив дитини, про яку йшла мова. Трохи приголомшений, я запитав його,
чому він так упевнений у своїй правоті. «У силу мого тисячократного досвіду», –
відповів він. Я не зміг утриматися від спокуси сказати йому: «Тепер з цим новим
випадком, я думаю, ваш тисячократний досвід, очевидно, став ще більшим!»
При цьому я мав на увазі,
що його попередні спостереження були не кращі цього останнього – кожне з них
інтерпретувалося у світлі "попереднього досвіду" і в той же час
розглядалося як додаткове підтвердження. Але, запитав я себе, підтвердження
чого? Тільки того, що деякий випадок можливо інтерпретувати у світлі цієї
теорії. Однак цього дуже мало, подумав я, тому що взагалі кожен мислимий
випадок можна було б інтерпретувати у світлі або теорії Адлера, або теорії
Фрейда. Я можу проілюструвати це на двох істотно різних прикладах людської
поведінки: поведінки людини, яка штовхає дитину у воду з наміром утопити її, і
поведінки людини, яка жертвує життям у спробі врятувати цю дитину. Кожний з цих
випадків легко пояснити і в термінах Фрейда, і в термінах Адлера. Відповідно до
Фрейда, перша людина страждає від пригнічення (скажімо, Едипова) комплексу, у
той час як друга – досягла сублімації. Згідно з Адлером, перша людина страждає
від почуття неповноцінності (яке викликає в неї необхідність довести самій
собі, що вона здатна наважитися на злочин), те ж саме відбувається і з другою
(у якої виникає потреба довести самій собі, що вона здатна врятувати дитину).
Отже, я не зміг би придумати ніякої форми людського поведінки, яку неможливо
було б пояснити на основі кожної з цих теорій. І саме цей факт – що вони з усім
справлялися і завжди знаходили підтвердження – в очах їхніх прихильників був
найсильнішим аргументом на користь цих теорій. Однак у мене зародилася підозра
щодо того, а чи не є це виявом не сили, а, навпаки, слабкості цих теорій?
З теорією Ейнштейна – зовсім інша справа.
Візьмемо типовий приклад – передбачення Ейнштейна, саме тоді підтверджене
результатами експедиції Едінгтона. Відповідно до теорії гравітації Ейнштейна,
важкі маси (такі, як Сонце) повинні притягати світло точно так само, як вони
притягають матеріальні тіла. Зроблені на основі цієї теорії обчислення
показували, що світло далекої фіксованої зірки, видимої поблизу Сонця, досягло
б Землі за таким напрямком, що зірка здавалася б зміщеною убік від Сонця,
іншими словами, що спостережуване положення зірки було б зміщене убік від Сонця
порівняно з реальним положенням. Цей ефект звичайно не можна спостерігати, тому
що близькі до Сонця зірки зовсім губляться в його сліпучих променях. Їх можливо
сфотографувати тільки під час затьмарення. Якщо потім ті ж самі зірки
сфотографувати вночі, то можна виміряти розходження в їхніх положеннях на обох
фотографіях і в такий спосіб перевірити передвіщений ефект.
У розглянутому прикладі робить враження той ризик, з яким зв'язане подібне
передбачення. Якщо спостереження показує, що передвіщений ефект відсутній, то
теорія просто відкидається. Дана теорія несумісна
з певними можливими результатами спостереження – з тими результатами, яких до Ейнштейна очікував кожний. Така
ситуація зовсім відмінна від тієї, яку я описав раніше, коли відповідні теорії
виявлялися сумісними з будь-якою людською поведінкою і було практично неможливо
описати якусь форму людської поведінки, яка не була б підтвердженням цих
теорій.
Узимку 1919/20
року ці міркування привели мене до висновків, які тепер я б сформулював так:
(1) Легко отримати підтвердження, або верифікації, майже
для кожної теорії, якщо ми шукаємо підтверджень.
(2) Підтвердження повинні прийматися до уваги тільки в
тому випадку, якщо вони є результатом ризикованих
передбачень, тобто коли ми, не будучи обізнаними з деякою теорією,
очікували б події, несумісної з цією теорією, – події,
що спростовує дану теорію.
(3)
Кожна «добра» наукова теорія є деякою забороною: вона забороняє появу певних
подій. Чим
більше теорія забороняє, тим вона краще.
(4) Теорія, неспростовна ніякою мислимою подією, є
ненауковою. Неспростовність являє собою не перевагу теорії (як часто думають),
а її ваду.
(5) Кожна справжня перевірка
теорії є спробою її фальсифікувати, тобто спростувати. Перевірюваність – це
фальсифікабельність; при цьому існують ступені перевірюваності: одні теорії
більш перевірювані, в більшій мірі спростовні, аніж інші; такі теорії
піддаються, так би мовити, більшому ризикові.
(6) Підтверджуюче свідчення не повинне прийматися до
уваги за винятком тих випадків, коли воно
є результатом справжньої перевірки теорії. Це означає, що його слід
розуміти як результат серйозної, але безуспішної спроби фальсифікувати теорію.
(Тепер у таких випадках я говорю про «підкріплювальне свідчення».)
(7) Деякі справді перевірювані теорії, після того, як
виявлена їхня хибність, усе-таки підтримуються їхніми прибічниками, наприклад,
за допомогою введення таких допоміжних припущень ad hoc або за допомогою такої
переінтерпретації ad hoc теорії, що рятують її від спростування. Така процедура
завжди можлива, але вона рятує теорію від спростування тільки ціною знищення
або принаймні зменшення її наукового статусу.
Усе сказане можна підсумовувати таким
твердженням: критерієм наукового статусу
теорії є її фальсифікабельність,
можливість спростування, перевірки.”[16]
4.6. Типова, але хибна критика фальсифікаціонізму Поппера
Багато
критиків теорії Поппера висувають проти неї такий аргумент:
Всупереч Попперу, емпіричні теорії неможливо
не лише верифікувалти, але й фальсифікувати.
Будь-яке висловлювання про факти можливо
поставити під сумнів. До того ж, усі висловлювання про факти є теоретично
навантаженими; і (згідно з теорією Поппера) неможливо довести істинність тих
теорій, які в них "вбудовані".[17]
А тому, теорію насправді неможливо фальсифікувати: якщо вона суперечить деяким
твердженням про факти, то завжди можна заявити, що хибною є не ця теорія, а
твердження, яким вона суперечить.
Наприклад, якщо ми дотримуємося теорії
"Усі лебеді – білі", і хтось показує нам птаха і говорить: "Ось
– чорний лебідь. Вашу теорію фальсифіковано", то ми завжди можемо
заперечити: "Не факт, що цей птах справді є лебедем. І не факт, що він не
є білим. Можливо, він лише здається чорним, а насправді є білим. А можливо
..." Якщо захотіти, то таких "можливо" можна придумати скільки
завгодно. І за допомогою таких "можливо" можна "врятувати"
від фальсифікації будь-яку теорію.
Це справді так, але якщо це розглядати як заперечення проти теорії
Поппера, то воно не влучає в ціль. Навряд чи хтось із філософів краще, аніж
Поппер, усвідомлював і частіше підкреслював, що будь-які висловлювання про
факти є теоретично навантаженими і можуть бути помилковими.[18]
Також Поппер багато писав про можливість захисту будь-якої теорії від
фальсифікації. Його позицію у відношенні до цієї проблеми можна резюмувати так:
за допомогою захисних стратегій справді
можливо врятувати від фальсифікації будь-яку теорію. Але якщо ми хочемо
розвивати наше знання, покращувати наші теорії, усувати помилки, ми не маємо
вдаватися до таких стратегій, а маємо їх уникати.
У праці "Логіка наукового дослідження", в якій Поппер вперше
ґрунтовно сформулював свою теорію розвитку наукового знання на основі фальсифікації,
він особливу увагу звертав на такі захисні стратегії. Зокрема, на можливість
захисту будь-якої (хибної) наукової теорії за допомогою ad hoc[19]
гіпотез – тобто гіпотез, придуманих спеціально для захисту теорії від тих
результатів спостережень, які, як здається, їй суперечать. Поппер відзначав, що
такий захист завжди можливий. Але таких захисних стратегій потрібно уникати: вони
перешкоджають розвитку знання (заміні гірших теорій на кращі), – виявленню й
виправленню помилок в наших теоріях. Те, що прибічники деякої наукової
теорії для її захисту змушені вдаватися до ad
hoc гіпотез знижує (а якщо до
нього часто вдаватися – знищує) науковий
статус теорії, – крім тих випадків, коли цю ad hoc гіпотезу можливо піддати ретельній незалежній перевірці
(спробам фальсифікації), або коли нову систему, яка складається з основної
теорії та ad hoc гіпотези, можливо
піддати не менш жорсткому випробуванню (спробам фальсифікації), аніж саму
основну теорію, – як, наприклад, у випадку, коли відхилення Урану від
траєкторії, розрахованої за законами Кеплера, було пояснене припущенням про
наявність у Урана супутника, і це припущення було піддане ретельним додатковим
перевіркам (спробам фальсифікації) й успішно їх витримало.
Так само,
якщо нам вказують на чорного птаха, якого
ми визнали б лебедем, якби не прагнули захистити теорію про те, що усі лебеді
білі, то, ми маємо вибір:
1) Ми можемо
визнати теорію "Усі лебеді – білі" фальсифікованою.
2) Ми можемо
продовжувати вважати теорію "Усі лебеді – білі" істинною, прийнявши
деяку ad hoc гіпотезу, яка
"рятує" теорію від фальсифікації. Проте такий вибір є методологічно
виправданим, сприяє розвитку знання (≡ усуненню помилок) лише за однієї
умови: якщо прийняту нами ad hoc
гіпотезу підкріплено додатковими (незалежними від теорії про те, що усі лебеді
– білі) доводами, – так що, знаючи про ці доводи, ми прийняли б цю гіпотезу незалежно від нашого відношення до теорії
про те, що усі лебеді – білі. (Наприклад, взявши чорного птаха, схожого на
лебедя, на дослідження, ми виявили, що не лише за кольором, але й за устроєм
тіла він відрізняється від того, який властивий лебедям).
3) Ми можемо
тимчасово утриматися від рішень 1) та 2) визнавши, що проблема існує, і вона потребує
подальшого дослідження.
Вибір 3)
може бути особливо доцільним у випадку змістовно багатих і науково цінних
теорій, які успішно пройшли випробування
в широкому діапазоні умов (експериментальних ситуацій), дають в цих умовах
цінні успішні передбачення, але не проходять випробування за деяких специфічних
умов (в деяких специфічних експериментальних ситуаціях) і нам не вдається
з’ясувати, що "не так" з цими ситуаціями. В таких випадках, слід
визнати, що науковий статус теорії є проблематичним: з одного боку,
результати експериментів у цих специфічних ситуаціях (якщо ми правильно їх
тлумачимо) дають підстави вважати теорію хибною, а проте, з іншого боку, якщо
ми не маємо кращої теорії, то доцільно поки що дотримуватися цієї теорії як
якщо й не зовсім істинної, то достатньо наближеної до істини у широкому
діапазоні ситуацій. Але, разом з тим, оскільки виявлено й визнано проблему, то
слід шукати нові теорії, які її розв’язували б.
Характерний
приклад з історії науки: оскільки було виявлено факти, які суперечили фізичній
теорії Ньютона, то, незважаючи на те, що вона давала дуже добрі передбачення у
дуже широкому діапазоні, її зрештою довелося визнати, строго кажучи, хибною.
Проте це сталося не відразу. В міру зростання знань про експериментальні
ситуації, в яких результати експериментів суперечили передбаченням, які
випливали з теорії Ньютона, вчені усе більше усвідомлювали проблематичність
цієї теорії і потребу пошуку нової, кращої теорії. Зрештою, таку теорію вдалося
винайти Ейнштейну.
Теорія
фальсифікації Поппера допускає можливість (і, залежно від ситуації,
доцільність) кожного з цих трьох варіантів вибору.
Головним в
ній є те, що вона звертає увагу на логічне відношення між теоріями та фактами
(або, ширше, між теоріями, та висловлюваннями, які з неї логічно випливають),
яке лежить в основі наукового дослідження, оцінки-тестування наукової теорії: Якщо теорія є істинною, то мусять бути
істинними й усі висновки, які з неї логічно (дедуктивно) випливають; якщо ж якісь із цих висновків є хибними (не
відповідають дійсності), то теорія є хибною. Ви не мусите визнавати, що те,
на що Вам показують, є лебедем, і що він є чорним. Але якщо Ви визнали, що це –
лебідь, і що він чорний, то Ви мусите визнати, що теорію "Усі лебеді –
білі" фальсифіковано, що вона є хибною.
5. Критичний та панкритичний раціоналізм
Теорії Поппера, які ми розглядали досі, стосуються в
основному розвитку наукового знання. А проте в них містяться підходи, які
можуть бути узагальнені (і були узагальнені – Поппером та його учнями) так, щоб
бути застосовними до усіх теорій та ідей, – як наукових, так і метафізичних.
Таке узагальнення привело Поппера до нової теорії раціональності – критичного
раціоналізму, яка була далі розвинута його учнем Вільямом Бартлі під
назвою всеохопного критичного раціоналізму або панкритичного раціоналізму.
В праці “Відкрите суспільство та його вороги” (1943
р.) Поппер вказував на самосуперечливість цілковитого
раціоналізму як підходу, який „можна виразити в принципі, за яким слід
відкидати будь-яке припущення, якщо воно не спирається на доказ або досвід”[20]
(„цей принцип некритичного раціоналізму – суперечливий, адже його не можна
обґрунтувати ні доказами, ані досвідом, а тому слід відкинути”[21])
і, натомість запропонував іншу форму раціоналізму – критичний раціоналізм. За
Поппером,
“раціоналізм – це готовність вислухати критичні
зауваження і вчитися на досвіді. Це позиція, яка передбачає, що “я можу
помилятися, а ти можеш бути правий, однак спільними зусиллями ми можемо
наблизитися до істини”. Це позиція, яка не так легко розлучається з надією на
те, що такими засобами як аргумент і систематичне спостереження, люди можуть
дійти згоди у багатьох важливих питаннях, і що навіть тоді, коли їхні вимоги й
інтереси перетинаються, вони все ж можуть обговорювати різноманітні вимоги і
пропозиції і досягати – можливо, за допомогою арбітражу – компромісу, який
через свою безпристрасність буде прийнятний для більшості чи навіть і для всіх.
Коротше кажучи, раціоналістична позиція … подібна до наукової позиції з її
вірою в те, що в пошуках істини нам слід співробітничати, і що за допомогою
аргументів можна досягати деякої об’єктивності. … раціоналістичний підхід бере
до уваги передовсім аргументи, а не особу оппонента … …всіх, з ким ми
спілкуємося, ми маємо визнавати за потенційних носіїв аргументу чи розумної
інформації.” [22]
В інших працях Поппер описував критичний раціоналізм
як пропозицію ототожнювати раціональність з відкритістю до критичної дискусії з
метою виявлення і усунення помилок у наших теоріях і поглядах.
Подальший важливий розвиток Поппером концепції
критичного раціоналізму знайшов вираження у лекції “Про джерела знання та
невігластва” (1960).
В ній Поппер відзначає, що досі усі впливові
філософські теорії пізнання, – емпірицизм, класичний раціоналізм, позитивізм та
ін., – виходили з одного спільного
припущення – про існування деяких авторитетних
джерел знань. Вони поділяли (не піддаючи критичному розгляду) віру в те, що
відмінність між істинним знанням та хибними уявленнями визначається їх
джерелом. Істинне знання та невігластво походять з різних джерел; щоб
з’ясувати, чи є певна ідея істинною, чи хибною, слід дізнатися про її джерело.
Відповідно, питання, на якому акцентували увагу ці теорії пізнання: "Які
найкращі джерела нашого знання – найбільш надійні джерела, які не приведуть нас
до помилок, до яких у сумнівних випадках ми можемо звертатися як до верховного
суду?"[23] Емпірицизм і позитивізм
вбачають таке джерело в досвіді, спостереженнях, класичний раціоналізм – в
безсумнівних ідеях та правилах умовиводу, які "вбудовані" в інтелект,
"чистий розум"...
На думку Поппера, така постановка питання, і
припущення, на якому воно ґрунтується, є хибними: “…є багато джерел знань, але
жодне з них не володіє абсолютним авторитетом.”[24]
“…абсолютним авторитетом не є ані спостереження, ані розум... Найважливіша
функція спостереження й розмірковування ... полягає у тому, щоб сприяти
критичній перевірці тих припущень, за допомогою яких ми досліджуємо наше
незнання .”[25] “…ідеального джерела не
існує, ... усі джерела можуть іноді приводити нас до помилок. Тому питання про
джерела нашого знання я пропоную замінити зовсім іншим питанням: "Як
знайти й усунути помилку?"”[26]
“На мою думку, правильна відповідь ... буде такою: "Шляхом критики теорій
і здогадок інших людей і … шляхом критики наших власних теорій і
здогадок". Ця відповідь коротко виражає ту позицію, яку я пропоную назвати
"критичним раціоналізмом"”[27]
Учень Поппера Вільям Бартлі в праці "Відступ до
підпорядкування" (Retreat to Commitment, 1962) узагальнив цю ідею,
звернувшу увагу на те, що всеохопний критичний раціоналізм (або панкритичний
раціоналізм) розв’язує важливу філософську проблему – проблему меж раціональності.
Всеохопний критичний раціоналізм (панкритичний раціоналізм)
– це теорія раціональності як всеохопної
(безвиняткової) відкритості до критики, яка протистоїть традиційній теорії
раціональності, яку Поппер описував у “Відкритому суспільстві” як “всеохопний
раціоналізм”, а Бартлі запропонував називати “джастифікаціонізм”.
Джастифікаціонізм можна визначити як уявлення про те, що наші
погляди (ідеї, теорії тощо) є добрими, правильними, раціональними і т.п. тоді і
лише тоді, якщо вони виправдані (justified) своїм походженням від
деякого джерела, яке розглядається як вищий авторитет. Для віруючих таким
авторитетним джерелом може бути релігійне Одкровення. Проте джастифікаціонізм
характерний і для науково-орієнтованої філософії: для класичного раціоналізму
таким авторитетним джерелом є "чистий розум" з нібито вмонтованими в
ньому безсумнівними ідеями та правилами логічного умовиводу; для класичного
емпірицизму й позитивізму – дані чуттєвого досвіду та індукція.
Різновиди джастифікаціонізму
|
теорія |
Авторитет
(достовірне джерело) |
|
релігійна |
Бог,
Одкровення, Священне Писання |
|
класичний
раціоналізм (інтелектуалізм) |
чистий розум,
інтелект (“вбудовані” в
нього безсумнівні ідеї + правила
дедуктивного умовиводу) |
|
класичний
емпірицизм, позитивізм |
чуттєвий
досвід, спостереження + індукція |
Проблема: як можливо
“виправдати” вибір авторитету?
Джастифікацію (виправдання) можна розглядати як
узагальнений аналог позитивістської верифікації. Верифікація – це
позитивістська версія джастифікації. В праці “Логіка наукового дослідження”
(1934 р.) Поппер відкинув ідею верифікації (яка й була, з точки зору
позитивізму, способом виправдання теорій), запропонувавши ідею фальсифікації
(не як способу виправдання, а як засобу "відбраковки" теорій). Аналогічно,
як наголошує Бартлі, потрібно відкинути ідею виправдання, замінивши її на ідею
критики – відкритості наших ідей до критичного обговорення і перегляду.
Як уже відзначалося, позиція джастифікаціоністського
раціоналізму (“цілковитого раціоналізму” в термінах Поппера) є
самосупеоречливою, – її прийняття не спирається на доказ або досвід, адже доказ
і досвід можуть переконувати лише тих, хто вже стоїть на позиціях раціоналізму,
– а отже, цю позицію слід відкинути відповідно до її власних критеріїв.
Більше того, жодну ідею неможливо виправдати (justify)
у такий спосіб. Припустимо, хтось висловлює ідею A, і від нього вимагають її
"виправдати". Це можливо зробити, лише обґрунтувавши ідею A деякою
іншою ідеєю – позначимо її як ідею B. Але чи виправданою є ідея B? Якщо ні, то
ідея A теж невиправдана. Але щоб виправдати B потрібно її обґрунтувати деякою
ідеєю С, яка теж має бути виправданою через обґрунтування деякою ідеєю D і т.д.
до нескінченності. Але оскільки цей ланцюжок логічно мусить бути нескінченним,
то виправдання ніколи не може бути досягнуте. Єдина альтернатива цій дурній
нескінченності – логічне коло, коли ідея "виправдовує" сама себе
(безпосередньо, або за посередництвом кількох ланок, наприклад: А
виправдовується B, B виправдовується С, а С виправдовується A), – є очевидно
некоректним способом виправдання.
Проблема меж раціональності
Що є джерелом достовірного
знання?
Як його виправдати?
Логічна
неможливість виправдання:
дилема
“дурної нескінченності” A ← B ← C
← D ← ……………..
та
“хибного кола”
Самосуперечливість цілковитого
джастифікаціоністського раціоналізму, означає, що ланцюг виправдань мусить бути
десь перерваний. Якісь ідеї мають прийматися без виправдань (або як такі, що
виправдовують самі себе). Але які саме? Ніяких логічних підстав віддавати, в
цьому відношенні, перевагу одним ідеям перед іншими немає.
Виходить, що,
з одного боку, ми мусимо прийняти якусь сукупність
ідей без ніякого раціонального виправдання (і вже далі, на їх основі,
виправдовувати інші ідеї),
але, з іншого боку, немає ніяких раціональних підстав
віддавати перевагу будь-якій сукупності ідей перед будь-якою іншою можливою
сукупністю.
Тобто, наш вибір сукупності базових ідей мусить бути
ірраціональним. Але якщо це так, то ми можемо обрати будь-яку сукупність ідей
як базову, і цей вибір не підлягає раціональній оцінці й критиці.
Деякі прибічники раціоналізму (у тому числі Поппер у
"Відкритому суспільстві") вважали такий ірраціональний вибір
неминучим, проте вважали, що ми можемо здійснити ірраціональний вибір на
користь раціоналізму, і далі дотримуватися раціоналістичної позиції. Але, на
жаль, одним-єдиним вибором обмежитися неможливо. Зокрема, виникає питання про
те, у чому ж саме полягає раціональність, які способи пізнання слід вважати
раціональними. І тут кожний може пропонувати будь-які критерії і, оскільки їх
виправдання неможливе і ми мусимо приймати їх шляхом ірраціонального рішення,
то дискусія про суть раціональності стає неможливою. Я можу оголосити
раціональними ті і тільки ті рішення, які приймаються шляхом підкидування
монети, – і мою концепцію раціональності неможливо буде критикувати. В такому
випадку, немає ніякої суттєвої відмінності між раціональним та ірраціональним,
– відмінність лише в тому, що комусь подобається слово "раціональний"
і він називає свою позицію раціональною, а комусь іншому це слово не
подобається. Але насправді усе це – лише різні форми догматизму, жодна з яких
не є більш або менш раціональною у якомусь значущому смислі.
В контексті джастифікаціоністської теорії
раціональності, оскільки з’ясовоно, що цілковитий (послідовний)
джастифікаціоністський раціоналізм неможливий, то виходить, що немає ніякої
альтернативи догматизму, і все, що нам залишається – це ірраціональний вибір
між різними догматичними системами і підпорядкування (commitment) їм свого
мислення.
Всупереч цьому, Бартлі запропонував альтернативу.
Цілковитий раціоналізм є самосуперечливим лише остільки, оскільки ототожнює
раціональність з виправданням (джастифікацією) на основі логічних доказів,
досвіду чи якихось інших авторитарних джерел. Натомість, можлива і потрібна
інша форма всеохопного раціоналізму, – всеохопний критичний раціоналізм (панкритичний
раціоналізм), в якому раціональність ототожнюється з відкритістю до
критики, аргументації.
В такому разі проблема виправдання просто не виникає.
Щоб бути раціоналістом непотрібно виправдовувати усі свої погляди. Потрібно
лише бути послідовним фаллібілістом, який допускає, що будь-який із його
поглядів може виявитися помилковим, який готовий всерйоз розглядати аргументи
за і проти цього та альтернативних поглядів, і змінювати свою позицію, якщо
виявить достатньо вагомі, переконливі аргументи для цього.
Як пояснює Бартлі, панкритичний раціоналізм “не
пропонує відмовитися від усіх поглядів, а пропонує тримати їх відкритими для
критики.” “Панкритичний раціоналіст, як і інші люди, дотримується безлічі
неперевірених припущень і поглядів, багато з яких можуть бути хибними. Його
раціональність полягає в його готовності піддавати їх критичному розгляду...
Коли один із поглядів піддається критиці, багато інших, звичайно ж, приймаються
за даність – включно із тими, за допомогою яких здійснюється критика. Останні
використовуються як базис для критики не тому, що вони самі виправдані або поза
критикою, а тому, що вони непроблематичні на даний момент. Лише в цьому смислі
і лише на цей час вони є поза критикою. Ми припиняємо критику – тимчасово – не
коли досягаємо авторитетів, що їх не можна критикувати, а коли досягаємо
позицій, проти яких не знаходимо критичних заперечень. Якщо такі заперечення
виникають пізніше, то критичний процес продовжується. Іншими словами, не
існує теоретичної межі критикабельності – і раціональності... Той факт,
що більшість поглядів людини є поза критикою в будь-який момент часу, не
означає, що будь-який із них має бути поза критикою завжди...”[28]
Зауважимо, що розв’язання Бартлі проблем меж
раціональності виявляється аналогічним розв’язанню Поппером проблеми індукції:
|
Проблема індукції: Якою є
правильна індуктивна процедура? Як виправдати
індукцію? |
Проблема меж раціональності: Що є джерелом
достовірного знання? Як його
виправдати? |
Розв’язання:
|
Поппер:
Індукції не існує. Знання
розвивається не
індуктивним, а
гіпотетико-дедуктивним методом – шляхом висунення гіпотез і спроб їх
спростування. |
Поппер: Джерела достовірного знання не існує. Усе знання є гіпотетичним
(недостовірним). Бартлі: Раціональність полягає не у
виправданні, а у
відкритості до критики. В цьому
смислі, немає меж раціональності |
Важливо, що всеохопний критичний раціоналізм може бути
цілком послідовним, не роблячи ніяких
виключень, – у тому числі для самого себе.
Раціоналіст може тримати відкритими для критики усі
свої погляди, у тому числі сам раціоналізм. Він може зацікавлено й серйозно
розглядати аргументи проти раціоналізму і бути готовим відмовитися від нього,
якщо ці аргументи виявляться переконливими. Насправді, чимало колишніх
раціоналістів були змушені визнати слушність ірраціоналізму саме тому, що
ірраціоналісти аргументовано й переконливо доводили неможливість послідовного
раціоналізму. Проте, як показав Бартлі, насправді вони помилялися: доведено
лише неможливість послідовного джастифікаціоністського
раціоналізму. Аргументи Бартлі доводять можливість послідовного, всеохопного
критичного раціоналізму. Критичний раціоналіст залишає відкритою для критики усі свої позиції, у тому числі критичний
раціоналізм; він дотримується позиції критичного раціоналізму, оскільки
аргументи проти нього непереконливі, в той час як аргументи проти
альтернативних позицій (ірраціоналізм, цілковитий та частковий
джастифікаціоністький раціоналізм) досить переконливі.
Порівняльна таблиця. Деякі
важливі положення
емпірицизму-неопозитивізму та критичного раціоналізму
|
|
Емпірицизм-неопозитивізм |
Критичний раціоналізм |
|
Метод
розвитку знання |
Індукція |
гіпотетико-дедуктивний
(припущень і спростувань) |
|
Пізнання починається з |
спостереження |
проблеми |
|
Що
раніше: спостереження чи теорія? |
спостереження |
теорія (гіпотеза) |
|
Відношення
між окремими фактами й теорією |
індукція
від окремих фактів до теорії |
дедукція
від теорії (гіпотези) до передбачення окремих фактів |
|
Кращі
наукові теорії є |
високо-ймовірними |
неймовірними
(у смислі математичного обчислення ймовірностей) |
|
Критерієм науковості є |
Верифікація |
можливість фальсифікації |
|
Критерієм осмисленості є |
Можливість верифікації |
не існує такого критерію |
|
Критерієм істини є |
Верифікація |
не
існує універсального критерію істини |
|
Раціональність полягає |
у
"виправданні" наших ідей (теорій) досвідом |
у
тому, що ми тримаємо наші ідеї (теорії) відкритими для критики |