Сепетий Д.П.

Проблема Юма

(з лекції)

Основні поняття

Класичний емпірицизм (від лат. empirio – досвід) – напрямок філософії кінця ХVI – початку ХVIII ст., представники якого вважали, що єдиним джерелом знання є досвід. При цьому йдеться, власне, про зовнішньо-чуттєвий досвід (а не, скажімо, релігійно-містичний або внутрішньо-емоційний), – тобто, досвід, який має своїм джерелом вплив різних фізичних об’єктів на органи відчуття – насамперед, зору й дотику. Цей напрям орієнтований в основному на природничо-наукову проблематику. Його найвидатнішими представниками є Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Джордж Берклі, Девід Юм.

З точки зору класичного емпірицизму, формування наукових теорій (пізнання законів природи тощо) здійснюється методом індукції.

Дедукція – процес логічного висновування від загального до окремого. Наприклад: Всі люди – смертні. Сократ – людина. Отже, Сократ – смертний. Застосування законів фізики для конкретних розрахунків також є дедуктивними умовиводами. Наприклад, знаючи закон всесвітнього тяжіння, який стосується усіх фізичних тіл, а також маси двох планет та відстань між ними, можна розрахувати силу тяжіння між цими планетами.

Індукція – умовивід від окремого до загального, або від відомих подій певного виду до інших, поки що невідомих подій цього ж виду. Наприклад: Ми бачили тисячу лебедів, і усі вони були білими. З цього ми робимо висновок, що інші лебеді (яких ми не бачили) також білі: “Лебідь 1 – білий. Лебідь 2 – білий. Лебідь 3 – білий. ...... Лебідь 1000 – білий. Отже, усі лебеді – білі.” Інший приклад: Сонце зійшло зранку сьогодні, воно сходило зранку вчора, позавчора, щодня багато століть, тож воно зійде зранку й завтра, й післязавтра... Згідно з теоріями класичного емпірицизму та позитивізму, в науці ми отримуємо закони індуктивним шляхом. Наприклад, оскільки всі тіла, які досі перевіряли, притягувалися з силою за формулою F=G*M₁*M₂/R², то звідси робиться висновок, що це є законом природи (тобто, що і всі інші тіла притягуються, притягувалися і будуть притягуватися у відповідності з цією формулою).

Філософія Девіда Юма. Проблема індукції та криза класичного емпірицизму

Девід Юм (1711-1766) – філософ, який виявив дуже серйозну проблему, з якою зіштовхується класичний емпірицизм і яку він неспроможний розв’язати, − так що ця проблема може виявитися для нього руйнівною, свідчити про його незадовільність. Хоча сам Юм і був прибічником емпірицизму, він доводив у своїх працях неможливість раціонального обґрунтування найбільш фундаментальних засновків цієї теорії: ідей індукції та причинності.

Міркування, які привели Юма до таких скептичних висновків, можна спрощено пояснити на наступним чином. (У подальшому викладі я спираюся в основному на чудове роз’яснення, яке дає Стівен Лоу в історії „Чому ми очікуємо, що Сонце завтра зійде” з циклу-бестселеру „Філософський тренінг”.)

Наш досвід свідчить, що деякі події регулярно повторюються, або завжди відбуваються у певний спосіб за певних умов. На цій підставі ми робимо індуктивний умовивід, що ці події так само повторюватимуться (або відбуватимуться за наявності відповідних умов) і в майбутньому. Чи такі умовиводи є раціональними? Здається, що так. Але якщо добре подумати, то ми побачимо, що це лише так здається, а насправді для таких умовиводів у нас немає раціональних підстав.

Розглянемо класичний приклад: схід Сонця. З минулого досвіду ми знаємо, що зранку щодня сходить Сонце. Воно зійшло зранку сьогодні, вчора, позавчора... Воно сходило зранку щодня багато сотень років. Ми очікуємо, що воно так само зійде й завтра, й післязавтра, і післяпіслязавтра. Але чи у на є для цього раціональні підстави? Чи чисельні факти сходження Сонця щоранку у минулому дають раціональні підстави очікувати, що воно буде сходити зранку і в майбутньому?

Відповідаючи на це питання, слід спочатку зауважити, що його можна розуміти у двох суттєво різних смислах − “сильному” та “слабкому”.

У “сильному” смислі це питання можна переформулювати наступним чином: Якщо Сонце протягом сотень років сходило щоранку, то чи є необхідним, що воно зійде завтра? Чи можемо ми бути у цьому цілковито впевнені? Чи факт сходження Сонця щоранку у минулому є гарантією його сходження завтра зранку? Чи сходження Сонця завтра зранку є логічно необхідним?

Правильна відповідь на це питання: “Ні”. Так звані індуктивні умовиводи не є логічно необхідними. З того факту, що раніше, в усіх випадках, за якими ми спостерігали, Х завжди поєднувалося з Y, логічно не слідує, що і наступного разу (і в усі наступні рази) Х буде поєднуватися з Y. Наприклад, якщо Ви бачили лише білих лебедів (Х=лебідь, Y=білий колір), то яким би великим не було їх число, з цього логічно не слідує, що усі лебеді білі, або що наступний лебідь, якого Ви побачите, буде білим. Можливо, що досі Ви бачили лише білих лебедів, і Ви бачили їх дуже багато, але наступний лебідь, якого Ви побачите, може бути чорним. (Виявляється, чорні лебеді існують – у Новій Зеландії, – хоча європейці протягом багатьох століть бачили лише білих лебедів.) Так само, з того факту, що протягом усієї людської історії люди щоранку спостерігали схід Сонця, логічно не слідує, що сонце мусить зійти завтра зранку.

Інколи заперечують, що Сонце мусить сходити щодня (зокрема, у майбутньому) тому, що існують фізичні закони, які роблять це необхідним. Проте це заперечення слід відхилити, оскільки у випадку законів природи постає та само проблема, що й у випадку завтрашнього сходження Сонця. Закони природи (зокрема, фізичні) не є фактами, які можливо спостерігати. Вони є загальними положеннями, до яких ми доходимо у той самий спосіб, як і до очікування сходження Сонця завтра й післязавтра зранку (або до хибного уявлення про те, що усі лебеді білі), − шляхом індуктивного узагальнення. Тож якщо у нас немає підстав вважати, що цей спосіб (індукція) веде до правильних висновків, то це робить безпідставними усі наукові теорії про закони природи.

Але можливо, ми маємо раціональні підстави очікувати, що завтра зранку зійде Сонце, у більш “слабкому” смислі? Можемо сформулювати це так: Чи є у нас раціональні підстави вважати, що з високою ймовірністю завтра зранку зійде Сонце? Або (ще слабше): Чи є припущення про те, що завтра зранку зійде Сонце, більш ймовірним, аніж припущення про те, що завтра зранку воно не зійде? Або (ще слабше): Чи є припущення про те, що завтра зранку зійде Сонце, більш ймовірним, аніж припущення про те, що завтра зранку замість Сонця зійде горщик з галушками?

Аргументи, які наводить Юм, показують, що у нас немає раціональних підстав навіть для такого “слабкого” очікування сходження Сонця завтра зранку.

Нагадаю, що згідно з теорією класичного емпірицизму (якої дотримувався і Юм), усі такі очікування (а також усі наукові теорії про закони природи) ґрунтуютьтся на індукції – перенесенні певних регулярностей, які спостерігалися у минулому, на майбутнє. Але чи існують раціональні підстави вважати індукцію методом, що веде до правильних очікувань з більшою ймовірністю, аніж до неправильних? Юм показує, що таких підстав не існує.

1) Юм зауважує, що індуктивні очікування й умовиводи (наприклад, очікуваня, що завтра зранку зійде Сонце, або висновок про існування певного фізичного закону) ґрунтуються на неявному припущенні про одноманітність природи. Але таке припущення є невиправданим. Правда, в наших попередніх спостереженнях за природою можливо виявити певну одноманітність (або, точніше, певні регулярності). Але ми спостерігали лише за частиною природи. Якщо для цієї частини природи характерна певна одноманітність (певні регулярності), то з цього логічно не слідує, що вона характерна для усієї природи.

Якщо для тієї частини природи, за якою ми спостерігали, характерна певна одноманітність (певні регулярності), і ми робимо з цього висновок про одноманітність усієї природи (наявність у ній тих же регулярностей), то це є індуктивним умовиводом. Але в такому разі, виходить, що ми виправдовуємо індукцію твердженням про одноманітність природи, а саме це твердження виправдовуємо індукцією. Тобто, зрештою, виправдовуємо індукцію самою індукцією. Такий спосіб виправдання називають “хибне коло”.

Хибне коло

(Стівен Лоу порівнює таке виправдання індукції з ситуацією, коли хтось заявляє, що він є пророком, який завжди говорить лише істину, і на питання, чому Ви маєте йому вірити, відповідає: “Тому, що я – пророк, який завжди говорить лише істину”. Або можемо уявити спільноту людей, у яких є Книга, і вони вірять, що усе, що в ній написано – Священна Істина; на питання, чому вони у це вірять, вони відповідають: “Тому, що в Книзі написано: "Усе, що тут написано – Священна Істина".”)

2) Можна спробувати виправдати індукцію тим, що вона “працює”: досвід засвідчує, що на її основі (особливо, на основі наукових теорій, до яких вчені прийшли індуктивним шляхом) робляться успішні передбачення. А проте таке виправдання містить у собі ту ж саму похибку порочного кола. Усе, що засвідчує досвід, це те, що в минулому, на певному досить тривалому проміжку часу, індукція “працювала”, давала змогу робити успішні передбачення, а проте ми не можемо зробити з цього висновок про те, чи слід очікувати, що вона “працюватиме” і в майбутньому. Якщо ми робимо такий висновок, то це – індуктивний умовивід, і ми знову потрапляємо у “хибне коло”: виправдовуємо індукцію за допомогою індукції.

Нашу ситуацію можна порівняти з ситуацією мурахи, який перебуває на великому покривалі, що складається з багатьох клаптиків з різними візерунками. Уявімо, що клаптик, на якому перебуває мураха, досить великий, і мураха перебував на ньому усе життя. Мураха пересувається (в різні боки або в якомусь одному напрямку), але поки що ніколи не потрапляв на інший клаптик. Тому мураха вважає, що уся ковдра має один і той же візерунок. Але насправді у нього немає для цього ніяких раціональних підстав. У нього немає навіть раціональних підстав вважати, що ймовірність того, що через 1 день, чи 1 годину, чи 1 хвилину він не потрапить на клаптик з іншим візерунком, перевищує 50%. Ми, якщо ми знаємо, як розташовані клаптики покривала, де перебуває в даний момент мураха, в якому напрямку і з якою швидкістю він повзе, як часто він змінює напрямок руху, могли б обрахувати таку ймовірність. Але для мурахи, який нічого цього не знає, не існує ніякого способу оцінити таку ймовірність.

Приблизно так само можна показати, що ідея причинності, яка здається необхідною для пояснення тих подій, які вже відбулися, і для передбачень майбутніх подій, є так само раціонально безпідставною. Ми не можемо спостерігати причинно-наслідкових зв’язків. Ми робимо висновок про існування причинно-наслідкового зв’язку між подіями типу А та подіями типу B, якщо в усіх попередніх спостереженнях за подією типу А завжди слідували подія типу B. (Подію типу А ми вважаємо причиною, а подію типу B – наслідком.) А проте для такого висновку немає підстав. З того, що в минулому за А слідувало B логічно не слідує, що А спричиняє В.

Більше того, як ми з’ясували, коли обговорювали проблему індукції, у нас немає навіть раціональних підстав очікувати, що і в майбутньому (скажімо, наступного разу) слід з високою ймовірністю очікувати, що за А слідуватиме B. Просто на тому часовому “клаптику”, на якому ми досі перебували, був такий “візерунок”, але якою є ймовірність того, що він залишатиметься таким самим через хвилину чи годину, оцінити неможливо.

Чому ж, у такому разі, ми застосовуємо індукцію і користуємося поняттями причини й наслідку. Юм пояснює це звичкою: люди звикають до того, що певні події відбуваються у певний спосіб, і очікують, що так воно буде й надалі. Схильність до таких очікувань (до формування звички) ніби “вбудована” в людську психіку. В психіці людини діє певний механізм, який переносить (“індукіє”) її попередній досвід на очікування майбутніх подій – психологічна індукція. Можна сказати, що психологічна індукція працює на підсвідомому рівні (на відміну від логічної індукції − процедури правильного умовиводу від окремого до загального, яку намагалися розробити Ф.Бекон та деякі інші філософи-емпірицисти, і яка має застосовуватися свідомо).

Таке пояснення, на жаль, не виправдовує індукцію, не робить її більш раціональною. Тут слід звернути на принципові відмінність між двома способами пояснення наших уявлень, ідей, думок, теорій.

Перший спосіб називають каузальним (причинним) поясненням. Каузальне (причинне) пояснення – це виявлення причини події, яка нас цікавить; в даному випадку – причини того, чому людина думає так, а не якось інакше.

Другий спосіб можна назвати раціональним поясненням. Раціональне пояснення – це з’ясування раціональних підстав, на яких ґрунтується деяка ідея, думка, теорія.

Наприклад, якщо на питання “Чому Сократ вважав, що не слід боятися смерті”, відповісти: “Тому, що нейрони в мозку Сократа сформували таку структуру, яка породжує думку про те, що не слід боятися смерті” або “Тому, що Сократу його батьки прищепили переконання, що не слід боятися смерті”, − то це будуть каузальні, а не раціональні пояснення.

Натомість, якщо на це питання відповісти: “Тому, що, на думку Сократа, смерть – це або вічний сон без сновидінь, що є звільненням від страждань, і тому не є поганим, або перехід в інший світ, де можна поспілкуватися з мудрецями минулого, що є добрим”, − то це буде раціональним поясненням.

Раціональне пояснення якоїсь думки обґрунтовує її, свідчить на її користь, вказує на її слушність. Натомість, каузальне пояснення нічого не говорить про обґрунтованість, розумність, слушність. Стівен Лоу наводить приклад людини, яка під впливом гіпнозу вважає, що вона − чайник. Ми маємо причинне пояснення її думки – гіпноз. Але ця думка не має раціональних підстав. Подібно до цього, якщо Юм має рацію, то індукція, і усі висновки, які ми робимо індуктивним шляхом (у тому числі усі наукові теорії), мають причинне пояснення (звичка, психологічна індукція), але не мають раціональних підстав. Тобто, вони так само нераціональні, як і переконання загіпнотизованої людини, що вона – чайник.

Такий скептичний висновок здається неприйнятним і руйнівним для раціональності й науки. А проте, жоден філософ не зміг спростувати аргументації Юма. Втім, це не так погано, як може видатися. У 1930-х рр. австрійський філософ Карл Поппер запропонував розв’язання “проблеми індукції”. Погоджуючись, в основному, з аргументацією Юма, Поппер доводив, що вона є руйнівною не для раціональності і науки, а для хибної концепції раціональності й науки, яка панувала в філософії від Бекона до ХХ ст. Поппер запропонував власну теорію пізнання, яка є синтезом раціоналізму та емпірицизму, і яку він назвав критичним раціоналізмом. Згідно з цією теорією, розвиток знання здійснюється не шляхом індукції (логічної індукції не існує, а психологічна, якщо й існує, несуттєва для розуміння процесу розвитку знання), а шляхом висунення гіпотез та їх раціональної критики, який він називав гіпотетико-дедуктивним методом, методом проб і помилок, припущень і спростувань.