Основні типи світогляду: спроба перегляду традиційної схеми трьох “історичних типів”

Сепетий Д.П.

Концепція “трьох основних історичних типів світогляду”

як пережиток радянської ідеології

(Цей текст є оновленою версією статті, опублікованої у журналі “Практична філософія”, №3, 2009 р. під назвою “Основні типи світогляду та критерії (підстави) їх визначення”.)

Звільнення від ідеологічно навантажених стереотипів, успадкованих з радянських часів, є актуальною проблемою для сучасної української філософської думки. Цей процес є повільним і складним, оскільки майже всі представники сучасної української філософської думки (включно з автором цієї статті) вивчали філософію за радянськими або пострадянськими підручниками і за всього свого бажання не могли критично проаналізувати усі концепції, які мусили засвоювати в цьому процесі. Усі ми, волею чи неволею, є спадкоємцями радянської філософської спадщини і критична її переробка потребує тривалого часу. Найважче побачити неадекватність та ідеологічну навантаженість найбільш звичних і на перший погляд “невинних” концепцій, що видаються дуже далекими від політики. Тому такі концепції можуть переходити з підручника у підручник, – навіть у найкращі підручники, які найдалі відійшли від діамату та істмату.

Одним із таких пережитків, на мою думку, є концепція трьох основних історичних типів світогляду – міфологічного, релігійного та філософського. Ось як пояснюють смисл цієї концепції сучасні українські підручники: “У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський”[1]; “...спинимося на найзагальніших типах світогляду, які називають його історичними типами. Це міфологічний, релігійний, філософський світогляди. Вони дістали таку назву тому, що виникали в історичній послідовності один за одним, хоча в сучасному світі вони співіснують і взаємодіють між собою.”[2]

На перший погляд, ця концепція не повинна викликати заперечень. Справді, міфологічний світогляд був первинною формою світогляду людства. Справді, найважливішими джерелами світогляду були і є релігія і філософія. В чому ж проблема?

Проблема – і це є головною тезою даної статті – полягає в тому, що міфологічний, релігійний і філософський типи світогляду не утворюють єдиної типології: вони не лежать у єдиній логічній площині, визначаються різними критеріями і не утворюють тієї історичної послідовності, яка передбачається поняттям “основних історичних типів”. Тут штучно поєднані і змішані різні типології, такі як релігійний-атеїстичний (політеїстичний-монотеїстичний-атеїстичний), філософський-догматичний. І таке штучне поєднання закорінене в марксистсько-ленінській ідеології або, ширше, в поширених у ХІХ-ХХ століттях уявленнях про те, що релігійний світогляд занепадає, а йому на зміну приходить науково-філософський світогляд, – передбачення, яке не справдилося.

На неадекватність цієї концепції вказують неявні спроби її ревізії, присутні у працях багатьох сучасних українських і російських авторів, а також неузгодженості з цією концепцією в деяких працях радянського періоду.

Зокрема, однин з провідних радянських дослідників світоглядної свідомості, А.М.Чанишев у монографії “Початок філософії” (1982 р.) розрізняв два рівні світогляду, два рівні духовного освоєння світобудови: 1) образно-уявленнево-ассоціативно-емотивний рівень та 2) понятійно-категорійно-логічно-розсудковий рівень.[3] Перший рівень ототожнюється з міфологією та релігією, другий – з філософією (“Виникнення філософії і було виникненням другого рівня світогляду.”[4] “Філософія – це системно-раціоналізований світогляд”[5])

Пізніше, у статті, написаній у 1996 р., Чанишев розглядав релігійний світогляд як форму міфологічного світогляду – як догматизований міфологічний світогляд, що світоглядно обслуговує релігійний культ: “Будь-яка релігія складається з чотирьох частин: міфологічний світогляд; віра в те, що надприродні істоти, які живуть в уявному світі, що відповідає даній релігії, дійсно існують; релігійний культ – практична сторона релігії, через нього людина намагається впливати на міфологічні істоти з метою отримання від них блага і відвернення зла; організація для спільного відправлення культу”[6]. Але чи існував колись якийсь інший міфологічний світогляд? Наскільки сягає історичне знання можна стверджувати: ні. “Вільного” міфологічного світогляду ніколи не існувало. Примітивні релігійні культи існували принаймні так само давно, як і міфологія, і в період панування міфологічної свідомості міфологія завжди була їх світоглядною основою релігійних культів.

Український філософ В.Скуратівський також відзначає, що “релігія у своєму розгортанні від давнього політеїзму до всіх версій пізнішого монотеїзму постає як особливе перетворення міфу, як його світоглядна та інституційна адаптація до пізніших стадій людської історії”[7]. В такій перспективі якісна відмінність між міфологічним і релігійним світоглядом взагалі зникає.

Російський автор В.К.Шрейбер, звертає увагу на інтуїтивний характер типологізації світоглядів, свідченням чого є довільність у виборі значущого матеріалу при розкритті відмінностей між міфом, релігією й філософією.[8]

І.В.Бичко в лекції “Людиномірність предмета філософії” з підручника 2001 р. не вживає поняття “історичних типів”, порівнюючи філософський світогляд в історичному контексті з міфологічним світоглядом, а в сучасному – з повсякденним (буденним) та релігійним світоглядом.

Проте автори названих вище праць виявляють обережність, не вступаючи у відкриту дискусію з досі панівною концепцією “трьох основних історичних типів світогляду”. На мою думку, назріла відкрита і гостра постановка проблеми, яка дасть змогу розстановити усі крапки над “Ї”.

Мета даної статті – дослідження питання про адекватність концепції “трьох основних історичних типів світогляду” на основі аналізу змісту понять міфології, релігії й філософії та історичного розвитку світоглядної свідомості, а також виявлення походження цієї концепції.

Суть концепції, яку ми розглядаємо – твердження про існування історичної послідовності, в якій релігійний світогляд нібито виникає після міфологічного, а філософський – після релігійного. Чи справді це так?

Відповідь на це питання ускладнюється тим, що концепція історичних типів не визначає чітко критеріїв, за якими здійснюється розмежування. (Див. вище про зауваження В.К.Шрейбера.) Важко оцінити концепцію про історичну послідовність міфологічного, релігійного і філософського світогляду, якщо невідомо, в чому саме ця концепція вбачає визначальні відмінності між цими трьома типами. Проте навіть якщо ми переберемо усі основні значення, в яких вживаються ці поняття (усі основні ознаки, які в тих або інших джерелах розглядаються як визначальні для цих типів світогляду), то побачимо, що жодна з таких комбінацій не узгоджується з твердженням про історичну послідовність міфологічного, релігійного і філософського світогляду.

Щодо міфологічного світогляду, то майже всі автори характеризують його як антропоморфне розуміння дійсності, за якого природа заселяється богами й духами, а природні і соціальні явища пояснюються діями таких істот.

З філософським типом світогляду справа дещо складніша. Більшість вітчизняних авторів при його визначенні наголошують на такій ознаці як теоретична форма, обґрунтованість. На мою думку, таке визначення не зовсім точно виражає суть філософського світогляду. Припустимо, що існує деяке світоглядне вчення, яке теоретично обґрунтоване його авторами. І є послідовники цього вчення, які приймають його некритично, догматично, без власної розумової праці, на віру, схиляючись перед авторитетом авторів цього вчення. Чи є світогляд цих догматичних послідовників філософським? Навряд чи. Хоча він і є теоретично обґрунтованим. На мою думку, має рацію сучасний російський філософ А.Ф.Зотов, коли стверджує: “Без особистісного відношення, без тієї або іншої форми особистого внеску, в імперсональній, відчуженій у продукті, підсумку, знанні тощо формі, філософія вже не зовсім філософія: вона або мертва, або заражена особливим видом смертельного вірусу – догматизмом”.[9] З цієї точки зору, філософський світогляд – це світогляд, сформований особистою розумовою працею через критичне засвоєння і переробку різних світоглядних ідей, а його протилежністю є догматичний світогляд – догматичне прийняття на віру того або іншого вчення (яке за своїм походженням цілком може бути філософським). Форма вираження світогляду, з цієї точки зору, не має значення. Філософський світогляд може виражатися не лише в системно-теоретичній, а і в афористичній (як, наприклад, в працях Ф.Ніцше чи Л.Шестова), і в художній (Достоєвський, Толстой, Кафка, Сартр, Камю та ін.) формах. З цієї точки зору, доречно говорити також про перехідний тип світогляду, який частково ґрунтується на вірі в авторитет, а частково – на власній розумовій праці. Цей тип представляють філософія (не-зовсім-філософія) в якості “служниці теології” (ортодоксальна релігійна філософія) та в якості служниці політичної ідеології (наприклад, радянська філософія).

Головна проблема виникає з поняттям релігійного типу світогляду, яке виявляється дуже багатозначним-невизначеним. Слова ‘релігія’, ‘релігійний’ вживаються у різних значеннях – як у повсякденному мовленні, так і в науковій і філософській літературі. Очевидно, відповідь на питання про те, яким є відношення між релігійним, міфологічним і філософським світоглядом, сильно відрізнятиметься залежно від того, у яке значення слова ‘релігійний’ мається на увазі. Розглянемо основні варіанти.

1. У вітчизняній філософській літературі поняття ‘релігійний світогляд’ найчастіше визначається або 1) через віру в Бога (або богів) або 2) через віру в потойбічне життя, роздвоєння світу на “цей світ” і “той світ”.

Обидва ці варіанти дають однаковий результат при розгляді в історичній перспективі і зіставленні релігійного типу світогляду з міфологічним та філософським типами. Обидва вони створюють подібні проблеми і викликають подібні критичні заперечення. Тому розглянемо їх разом.

Як співвідноситься релігійний тип світогляду, зрозумілий у цьому смислі, з міфологічним? Для міфологічного світогляду характерна віра в багатьох богів. Також в переважній більшості міфологій є віра в життя після смерті і поділ світу на видимий і невидимий. Якщо вважати, що цього достатньо для визначення світогляду як релігійного, то міфологічний тип світогляду слід розглядати не як інший тип, а як один з видів всередині релігійного типу.

Щоб розмежувати релігійний і міфологічний типи світогляду чимало вітчизняних авторів пропонують ототожнювати релігійний світогляд з монотеїзмом, вірою в єдиного Бога. У відношенні до поділу світу надвоє висловлюється аналогічна думка. Так, В.Г.Нестеренко, відзначає, що віра в життя після смерті і поділ світу на видимий і невидимий є власне міфологічними, а релігійний світогляд додає до цього “протиставлення двох світів як таких, що відмінні за своєю сутністю”[10].

Отже, отримуємо “посилений” варіант розуміння смислу поняття “релігійний тип світогляду”: 1) світогляд, який характеризується вірою в єдиного Бога або 2) світогляд, який характеризується протиставленням поцейбічного й потойбічного світів як відмінних за своєю сутністю.

Якщо розуміти поняття релігійного типу світогляду в цьому смислі, то він логічно чітко розмежовується з міфологічним типом, але не розмежовується з філософським типом. Справді, для визначення філософського типу світогляду не є суттєвим зміст світогляду (наявність чи відсутність віри в єдиного Бога, протиставлення потойбічного й поцейбічного світу). Важливим є лише його характер (як такого, що спирається на розум, особисту розумову роботу, а не на віру, авторитет) або форма (теоретично-системна), а зміст може бути, в принципі, будь-яким.

Крім того якщо розуміти поняття релігійного типу світогляду в цьому смислі, то вийде, що історично в європейській цивілізації релігійний тип світогляду (тобто, християнство), виникає не раніше, а пізніше філософського. В індійській цивілізації ідея єдиного Бога формується в рамках того процесу, який в підручниках з філософії вивчається як зародження філософії. При цьому така світова релігія індійського походження як буддизм не має ідеї єдиного Бога. Ні в буддизмі, ні в індуїзмі немає протиставлення потойбічного і поцейбічного світів. А в китайській цивілізації релігійний світогляд взагалі не виникає ніколи! Ні в конфуціанстві, ні в даосизмі немає ідеї єдиного Бога і немає протиставлення потойбічного і поцейбічного світів.

Цей підхід до визначення поняття релігійного світогляду викликає критику, оскільки він є “євроцентричним”, орієнтованим лише на західну релігійну традицію, і суперечить тому факту, що звичайно ми відносимо до релігій не лише монотеїстичні, але й політеїстичні культові системи, і навіть культові системи, в яких немає ідеї ані ідеї Бога, ані богів – у звичному для нас, персоналістичному розумінні.

В будь-якому підручнику з релігієзнавства ми побачимо, що до релігій відносять не лише монотеїстичні культові системи, такі як християнство, мусульманство та іудаїзм, але й політеїстичні, язичницькі, а також конфуціанство, даосизм та буддизм – культові системи, що ґрунтуються на філософських вченнях, у яких ідея Бога чи богів взагалі відсутня. Такого ж підходу до розуміння смислу поняття релігії дотримуються соціологи.

Тож перейдемо до розуміння поняття “релігійний”, яке прийняте в соціології та релігієзнавстві.

2. Релігія як система колективних організованих культових практик. Релігійний світогляд як світогляд, що ґрунтується на вірі в авторитет.

Наведемо тут фрагмент з найбільш популярного у світі сучасного підручника з соціології Ентоні Ґіденса:

“Що не є релігією

...По-перше, релігію не слід ототожнювати з монотеїзмом (вірою в єдиного Бога). У більшості релігій існує багато богів. Навіть у деяких різновидах християнства існує кілька образів, наділених священними рисами, — Бог, Ісус Христос, Марія, Святий Дух, ангели й святі. У деяких релігіях богів узагалі не існує.

По-друге, релігію не слід ототожнювати з моральними настановами, які керують поведінкою віруючих, наприклад, заповідями, що їх, як вважають, Мойсей одержав від Бога. Ідея про те, що боги небайдужі до нашої поведінки на цій землі, чужа для багатьох релігій. Наприклад, стародавні греки вважали, що боги значною мірою були байдужі до діяльності людства.

По-третє, релігія не обов'язково має пояснювати, як світ набув свого теперішнього вигляду. У християнстві метою міфа про Адама і Єву є пояснення походження людства, і в багатьох релігіях існують міфи про походження такого типу; проте в багатьох релігіях вони відсутні.

По-четверте, релігію не можна ототожнювати з надприродним, що за своєю суттю означає віру у світ «поза царством розуму». Наприклад, конфуціанство приймає природну гармонію світу, але не прагне відшукати істини, котрі «лежать за його межами».”[11]

Ґіденс визначає релігію як “комплекс вірувань, якого дотримуються члени громади, символи якого сприймаються з відчуттям побожності або подиву, разом з ритуальними церемоніями, в яких беруть участь члени громади”[12].

“Що є релігією

Здається, всі релігії мають такі спільні особливості. У релігіях є низка символів, котрі викликають почуття благоговіння або пошани і пов'язані з РИТУАЛАМИ або церемоніями (такими, як служби в церкві), в яких беруть участь громади віруючих. Деякі з цих складових потребують певного уточнення. Незалежно від присутності чи відсутності богів у релігійній вірі, у ній практично завжди існують істоти або об'єкти, що вселяють почуття благоговіння чи подиву. Наприклад, у деяких релігіях люди вірять не у персоналізованих богів, а в «божественну силу». В інших релігіях існують постаті, котрі не є богами, проте викликають почуття благоговіння (скажімо, Будда або Конфуцій).

Ритуали, пов'язані з релігією, дуже різноманітні. Ритуальні акти можуть включати молитву, декламацію, спів, споживання певних видів їжі (або утримання від цього), піст у визначені дні тощо. Оскільки ритуальні акти орієнтовані на релігійні символи, вони переважно розглядаються як щось цілком відмінне від звичаїв і процедур повсякденного життя. Запалення свічки на честь бога або з метою його умиротворення за своєю значимістю відрізняється від аналогічної дії, що робиться задля освітлення. Релігійні ритуали часто виконуються в усамітненні, проте у всіх релігіях існують колективні церемонії за участю віруючих. Регулярні церемонії зазвичай відбуваються у спеціальних місцях – церквах, храмах або церемоніальних майданчиках.

Існування колективних церемоній переважно розглядається соціологами як один із головних чинників, що відмежовують релігію від магії...”[13]

В цьому смислі, релігійним світоглядом може бути назване будь-яке світоглядне вчення, яке фактично стало основою відповідної системи колективних культових практик. Це цілком може бути вчення, яке за своїм походженням є філософським – як це і мало місце у випадку даосизму, конфуціанства, буддизму. Проте світогляд послідовників цього вчення, як правило, не є філософським (в розумінні, обґрунтованому вище). Для переважної більшості віруючих, вірування, яких вони дотримуються, не є результатом власних світоглядних пошуків, міркувань, критичного дослідження різних точок зору на світоглядні проблеми і аргументів прибічників цих точок зору. Переважна більшість віруючих приймають те або інше світоглядне вчення на віру, некритично, догматично, покладаючись на релігійні авторитети, а не на власний розум.

Мігель де Унамуно так характеризує релігійну віру: “віра – …це скоріше довіра до особи, яка нас у чомусь запевняє, а не раціональне визнання якогось теоретичного принципу. На місце об’єктивного елемента пізнання віра ставить особистий. Ми віримо не чомусь, а скоріше комусь, хто нам щось обіцяє або нас у чомусь переконує. Ми віримо особистості і Богу. ...віра ... не є теоретичним пізнанням або раціональним визнанням істини... “Віра – це внутрішнє смирення або визнання духовної влади Бога, безпосереднє послушання...” Так говорить Сіберг. …слово “віра” передбачає довіру, підкорення чужій волі, особі. ...Таким чином, ми віримо в того, хто говорить нам істину, в того, хто вселяє в нас надію; а не прямо і безпосередньо в саму по собі істину або в саму по собі надію.”[14]

Хоча Унамуно й говорить про довіру Богу і визнання духовної влади Бога, насправді релігійна віра є довірою до тих і визнанням духовної влади тих, хто говорить від імені Бога. Адже переважна більшість віруючих не отримують безпосередньо одкровення істини і накази від Бога. На таке безпосереднє спілкування з Богом претендують лише ті, хто вважають себе релігійними пророками, а не звичайні віруючі.

Релігійні організації, як правило, вимагають від віруючих такого безумовного прийняття на віру, замість випробування розумом. Тому поняття релігії як системи організованих колективних культових практик тісно пов’язане з догматизмом. Догматизм, у свою чергу, є протилежністю філософського підходу до світоглядної проблематики.

Тож якщо розуміти поняття релігійного світогляду у цьому смислі, – як світогляду, що ґрунтується на вірі в авторитет, а не на раціональній аргументації і довірі до розуму, – то він логічно чітко розмежовується з філософським світоглядом. Але він логічно не розмежовується з міфологічним світоглядом, який теж приймається некритично, на віру, під впливом авторитету традиції. Розуміння релігії як системи організованих колективних культових практик також включає в себе язичницькі, політеїстичні релігії, світоглядний зміст яких утворює міфологія. З цієї точки зору, міфологічний світогляд – це різновид релігійного світогляду.

3. Релігійність як відчуття священного, благоговіння

Мігель де Унамуно вважав, що джерелом релігії є відчуття божественного, священного: “релігійне відчуття – це відчуття божественного... Нам справді доцільніше буде почати з почуття божественного, раніше, аніж ми напишемо назву цієї якості з великої літери, чітко виразимо його значення й перетворимо його на Божество, тобто Бога. Адже людина скоріше через божественне прийшла до Бога, аніж вивела божественне з Бога.”[15]

В принципі, всі релігії можна розглядати як вираження цього відчуття божественного, священного. Проте це вираження в різних релігіях дуже відрізняється: в монотеїстичних релігіях – вшанування єдиного Бога, в язичницьких (політеїстичних) – вшанування багатьох богів, в конфуціанстві – вшанування універсального духовно-природного начала (Неба), що мислиться не як особа.

Але якщо розуміти поняття релігійності у цьому смислі, то і атеїстичний світогляд – у звичайному смислі, як заперечення існування богів чи Бога – може бути релігійним. Якщо “людина скоріше через божественне прийшла до Бога, аніж вивела божественне з Бога”, то божественне можна осмислювати і без ідеї Бога. Можемо згадати у цьому контексті про “релігію людства”, яку свого часу пропонував запровадити О.Конт[1] (культ людства, персоналізований у його найвидатніших представниках); про філософію Л.Фейєрбаха, який вважав, що в майбутньому релігію має замінити філософський світогляд суть якого можна виразити гаслом “людина людині Бог”. Звернемо увагу, в цьому контексті, ще на одну думку М. де Унамуно: “Поняття про божественне виникло з відчуття божественного, а відчуття божественного – це не що інше, як смутне й зародкове відчуття особистості, що вихлюпнуте назовні”[16]. Можливо, мав рацію Л.Фейєрбах, коли доводив, що адекватним, зрілим (на відміну від смутного і зародкового) способом осмислення відчуття божественного (тобто відчуття особистості) буде повернення до особистості людини того, що було раніше з неї “вихлюпнуте назовні”?

Навіть тоталітарні політичні рухи і режими ХХ століття, що ґрунтувалися на ідеологіях марксизму-ленінізму і націонал-соціалізму, можна розглядати як релігійні, в цьому смислі: вони також спиралися на відчуття священного, прагнення до священного, спрямовуючи його на вождів і засновників свого “віровчення”, встановлюючи культ їх особистостей.

І навпаки, ми можемо сприймати як священне життя взагалі або людське життя, свободу, гідність тощо. Можемо згадати творчість відомого швейцарського лікаря й філософа Альберта Швейцера, головною ідеєю якої було благоговіння перед життям. На перших виборах Президента України у 1991 р. один із кандидатів обрав за гасло виборчої кампанії: “Моя релігія – свобода”

Якщо поняття релігійності розуміти у цьому смислі, то релігійний світогляд цілком може бути філософським, а філософський світогляд може, і найчастіше є, релігійним. У більшості філософських вчень так чи інакше знаходить вираз це відчуття священного, яке може виражатися в інших термінах – в поняттях добра, блага, моральних цінностей тощо.

Сучасний канадський філософ Ч.Тейлор зауважує, що усі моральні розрізнення містять у собі дещо спільне: “відчуття, що існують певні цілі чи блага”, які мають особливий ціннісний, смисложиттєвий статус, і “завдяки своєму особливому статусу вони викликають у нас почуття святобливості, поваги чи захоплення”[17]. Це і є те, що ми розуміємо під відчуттям священного чи божественного. В цьому смислі, нерелігійним може бути лише чисто нігілістичний світогляд, що заперечує будь-які моральні цінності й підстави для розрізнення добра і зла.

Наведений вище огляд показує, що концепція “трьох основних історичних типів світогляду” є неадекватною: за будь-якого з можливих способів розуміння поняття релігійного світогляду ми не отримаємо логічно обґрунтованого розмежування між усіма трьома названими типами і не отримаємо історичної послідовності, яка передбачається цією концепцією. Залишається з’ясувати походження цієї концепції.

Якщо ми звернемось до історії західної цивілізації, то можемо виділити два великі історичні періоди, для яких було характерне домінування двох різних світоглядів:

1) дохристиянський:

– світогляд ґрунтувався на міфах про діяння богів і героїв;

– ці міфи передавалися усною традицією;

– цьому світогляду відповідали примітивні, політеїстичні релігії (з вшануванням багатьох богів, які за своєю поведінкою і мотивами були дуже подібні до людей, антропоморфні);

2) християнський:

– перехід від політеїзму до монотеїзму (віра в єдиного Бога);

– більш складний, розвинений релігійний культ і організація;

– віровчення ґрунтується на Священному писанні (Біблії);

– існує велика традиція богословсько-філософського тлумачення Священного писання;

– антропоморфні уявлення про Бога складним чином поєднуються з філософською ідеєю Абсолюта, універсального духовного начала; в богослов’ї розробляється ідея Бога як абсолютно досконалої (всемогутньої, всеблагої і всезнаючої) істоти, що частково втрачає людиноподібні (антропоморфні) риси.

Подібний перехід можемо побачити і за межами християнської цивілізації. Ще до виникнення християнства подібний шлях розвитку пройшли релігійні уявлення єврейських племен, результатом чого стала сучасна релігія іудаїзму. Пізніше відбулася ще одна подібна релігійна революція, яку за масштабами можна порівняти з становленням християнства, - виникнення й розповсюдження мусульманської релігії.

Згідно з ідеологією марксизму-ленінізму, а також як відображення характерних для останніх століть історії західної цивілізації тенденцій до поступового послаблення впливу релігії, передбачалося, що в майбутньому релігію має витіснити атеїстична філософія, що ґрунтується на наукових засадах.

Вчення про три основні історичні типи світогляду відображає цю (частково реальну, частково очікувану) послідовність історичних світоглядних революцій: поняття міфологічного світогляду відповідає періоду політеїзму, поняття релігійного світогляду – монотеїзму, поняття філософського світогляду – очікуваному майбутньому періоду панування наукового атеїзму.

Проте це передбачення не здійснилося. ХХ століття засвідчило крах сподівань на формування й перемогу науково-філософського світогляду. Вчення, які претендували на цю роль (насамперед, марксизм) виявилися хибними й далекими від справжньої науковості. Усе більше й більше філософів приходили до висновку, що більшість найважливіших світоглядних питань в принципі не можуть бути вирішені науковими методами і мусять залишатися дискусійними.

Насправді, відношення між міфологією, релігією та філософією набагато складніші й неоднозначніші, аніж це передбачалося концепцією трьох основних історичних типів.

Наскільки ми можемо довідатися про найдавнішу історію людства міфологія завжди співіснувала в єдності з релігією і була світоглядною основою давніх (політеїстичних) релігійних культів. (Тут і далі по тексту поняття релігії розуміється у розглянутому вище смислі 2.) Міфологія передається в усному переказі і не утворює чітко сформульованого віровчення, доктрини.

Приблизно в VI ст. до н.е. (Карл Ясперс називає це “вісьовим періодом”[18]) в трьох великих цивілізаціях – Китаї, Індії та Греції традиційні примітивні релігії переживають кризу. Виникають численні філософські вчення, які піддають критиці міфологічні уявлення. Проте філософський світогляд залишається світоглядом небагатьох найбільш освічених і наділених сміливістю самостійного мислення. У переважної більшості людей здатність до самостійного абстрактно-логічного мислення слабо розвинена, натомість переважає конкретно-образне, міфологічне сприйняття; у своїх світоглядних уявленнях вони орієнтовані не на зусилля власного розуму, а на авторитет традиції, який закріплюється колективною культовою практикою. Тому релігія, як і раніше, формує світогляд переважної більшості людей. Але з огляду на потребу подолання кризи і під впливом філософської критики, вона трансформується, доповнюється теоретичним рівнем (теологією), засвоює й догматизує деякі набутки філософської думки (наприклад, ототожнення Бога з ідеєю Абсолюту, моральної досконалості, Розуму-Логоса-Слова тощо), чітко формулює суть свого віровчення. Григорій Померанц відзначає: “Після філософії віра не могла обходитися без “символа віри” – без визначення того, у що віруючий вірить. Усі світові релігії (а вони усі виникли після філософії) не могли обійтися без формул “у що…””[19]. Нерідко основою нових релігій ставали філософські вчення – як у випадку конфуціанства й буддизму, які можуть розглядатися і як філософія, і як релігія.

Щоб вказати на відмінності в характері світогляду, що відповідає релігіям старого і нового типу, доречним може бути розрізнення міфологічного та релігійно-доктринального типів світогляду. Таке розрізнення, на відміну від традиційного розрізнення міфологічного й релігійного типів, є логічно обґрунтованим, оскільки спирається на чітко визначений критерій розрізнення (відсутність/наявність чітко сформульованої релігійної доктрини), і не суперечить найбільш загальноприйнятому розумінню поняття релігії як системи організованих колективних культових практик. Релігійно-доктринальний тип світогляду виникає не до, а після філософського.

Нові релігії, здобувши вплив у суспільстві і офіційне визнання з боку влади, не допускали вільного розвитку філософської думки. Після кількох століть вільного розвитку, філософська думка в усіх трьох великих давніх цивілізаціях була підпорядкована панівній релігії, роз’ясненню, обґрунтуванню й захисту її положень. В Китаї й Індії філософська думка так і не вивільнилася з-під влади релігії. В західній цивілізації після понад тисячі років такого підпорядкування, періоду Середньовіччя (коли, за відомою характеристикою, філософія була служницею богослов’я), внаслідок розвитку природничих наук та руйнації влади Церкви в результаті Реформації філософія знову набула самостійності.

Незважаючи на значне послаблення впливу релігії у західній цивілізації протягом кількох останніх століть, немає підстав говорити про витіснення релігійного світогляду філософським. Скоріше, слід говорити про витіснення релігійного світогляду еклектикою – сумішшю різнорідних світоглядних ідей, що походять з різних джерел – різних релігій, ЗМІ, науки тощо (що приблизно відповідає поняттю повсякденного або буденного світогляду, який, на мою думку, також доречно розглядати як окремий тип). Філософський світогляд у сучасному світі, як і будь-коли в минулому, залишається рідкістю.

Висновки:

1. Прийняте в пострадянській філософській літературі розрізнення трьох основних “історичних типів” світогляду є логічно незадовільним, а історична послідовність, яка передбачається цією типологію, насправді не мала місця.

2. Як альтернативу, можна запропонувати розрізнення міфологічного, філософського, релігійно-доктринального та повсякденного (буденного, еклектичного) типів світогляду.

3. Релігійно-доктринальний тип світогляду виник після філософського, як результат трансформації релігії під впливом філософської критики.

4. В контексті цієї типології можна говорити також про перехідний – між філософським та релігійно-доктринальним – тип світогляду, який представляють ортодоксальна теологія та “партійна” філософія (філософія на службі релігії або політичної ідеології).

Перспективи подальших досліджень.

Актуальним є подальше дослідження співвідношення і взаємодії різних типів світогляду в процесі історичного розвитку різних цивілізацій, головних тенденцій і альтернативних можливостей розвитку світоглядної свідомості у сучасному суспільстві, діалогічного потенціалу різних типів світогляду.

[1] Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія. – К.: Академія, 2001. – с.13.

[2] Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К.: Абрис, 1995. – С.92.

[3] Чанышев А.Н. Начало философии. – М.: Изд-во Моск.ун-та, 1982. – c.39

[6] Чанышев А.Н. Философия как “филология”, как мудрость и как мировоззрение. // Вестник МГУ. Серия 7. Философия, 1996, №6. – с.41

[7] Скуратівський В. Міф // Філософський енциклопедичний словник. – с.386.

[8] Шрейбер В.К. Мировоззрения: к основаниям типологизации. Доклад // http://www.humanities.edu.ru/db/msg/46404.

[9] Феномен философии: о чем говорит прюрализм философских учений? // Вопросы философии. – 1991. – № 12. – C. 14.

[11] Ґіденс Е. Соціологія. – К.: Основи, 1999. – с.506.

[12] Ґіденс Е. Соціологія. – К.: Основи, 1999. – с.666.

[13] Ґіденс Е. Соціологія. – К.: Основи, 1999. – с.506-507.

[14] Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. – С.183-184.

[15] Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. – С.157.

[16] Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. – C.158

[17] Ч.Тейлор. Джерела себе. – К.: Дух-і-літера, 2005. – с.35.

[18] Ясперс К. Смысл и назначение истории

[19] Померанц Г. Встречи с Бубером // Бубер М. Два образа веры. – М.: Республіка, 1995. – С.10.