Дмитро Сепетий,

Українська ідея: альтернативи і перспективи

В даній статті йдеться про національну ідею як “ідеальну візію” минулого і майбутнього певної національної спільноти (Е.Ренан, Х.Ортега-і-Гассет та ін.). Національна ідея має два аспекти: ретроспективний (бачення національної історії й культури) та перспективний (“програма майбутнього”), які тісно пов’язані. В теорії нації свого часу точилися дискусії: який з цих аспектів є визначальним? Це питання можна зняти, якщо обидва ці аспекти розглядати в перспективі “третього”: наших цінностей. Очевидно, що наше бачення майбутнього, - не того, що буде, ніби незалежно від нас, а того, що, на нашу думку, має бути, - визначається нашими цінностями. Але те ж саме стосується історії і культури: серед безлічі подій минулого і культурних явищ ми відбираємо ті, які видаються нам найбільш суттєвими, упорядковуємо і оцінюємо їх, - при цьому спосіб відбору, упорядкування і оцінки визначається нашими цінностями.

Виходячи з цього, можна сказати, що існує не одна українська національна ідея, а стільки українських національних ідей, скільки є людей, життєві перспективи яких пов’язані з Україною. Проте, найбільш суттєві відмінності можна упорядкувати через конструювання невеликої кількості ідеальних типів. В цьому смислі, відомий український публіцист Микола Рябчук пише про існування двох основних конкуруючих національних проектів - “креольського” або малоросійського (ретроспективно і перспективно орієнтованого на російську культуру, ідею єдності українського і російського народів, інтеграцію з Росією) та українського (ретроспективно орієнтованого на традицію боротьби за самостійність України і самобутність української культури, перспективно - на подолання наслідків русифікації, зменшення залежності від Росії та європейську інтеграцію). В цій статті окреслено більш складну модель, в якій окреслюється не один, а два українські проекти; обґрунтовується необхідність їх чіткого розрізнення і послідовного вибору між ними.

У 1992 році соціолог Євген Головаха охарактеризував стан громадської думки в Україні як “суспільну амбівалентність”, що означає “паралельну орієнтацію на взаємовиключні цінності” у політичному вимірі. Йдеться не про те, що в Україні є прихильники протилежних політико-ідеологічних орієнтацій, а про те, що чимало українських громадян водночас підтримують два взаємовиключні шляхи розвитку України: соціалізм і капіталізм, незалежність України і відновлення СРСР тощо. Оглядач британського тижневика “Економіст” охарактеризував це явище як постсовєтську шизофренію (адже саме так в медицині називають патологічне роздвоєння особистості). Пізніше тема української амбівалентності у різних аспектах була майстерно опрацьована Миколою Рябчуком у книгах “Від Малоросії до України”, “Дилеми українського Фауста” (2000 р.) та “Дві України” (2003 р.). Варто трохи зупинитися на останній з них, оскільки вона найбільш виразно моделює політико-ідеологічні конфронтації, характерні для суспільного життя України впродовж 16 років незалежності, а тема “двох Україн” набуває нового значення в контексті політичного протистояння чотирьох останніх років.

Рябчук змальовує ситуацію в Україні як боротьбу за свідомість громадян двох ідеологем, двох національних проектів, що уособлюють “дві потенційні можливості подальшого розвитку: “"повернення до Європи" чи занурення у Євразію, набуття самобутньої української ідентичності чи остаточне розчинення в ідентичності совєтсько-православно-східнослов’янській”, вибір між “совєтським минулим та європейським майбутнім, регіонально-малоросійською та самобутньо-українською ідентичністю”, між “Україною українською та совєтською, Україною, що намагається реабілітувати ветеранів УПА, й Україною, що намагається відсвяткувати черговий ювілей Переяславського "возз’єднання", Україною, що декларує своє "повернення до Європи", й Україною, що рветься "назад до СРСР".”

Вживаючи метафору “двох Україн”, Рябчук відзначає, що це - “дві абстракції, яких у чистому вигляді не існує в природі”, але які “визначають магнітні лінії й просторові координати для реальних теренів, заповнених різними людьми, ідеологіями, ідентичностями.” Йдеться про “вияв радше внутрішньої (світоглядної), ніж зовнішньої (суто географічної) роздвоєності”, адже “навіть у "європейському" Львові можна знайти доволі прикмет щонайпотворнішого совєтизму, а в безнадійно, здавалося би, совєтизованому Донбасі можна з подивом відкрити для себе щось цілком українське, а подеколи і цілком "європейське". ..."дві України" можна знайти ледь не в кожному індивідові, катастрофічно амбівалентному, роздвоєному – і в своїх ідеологічних орієнтаціях, і в своїй ідентичності, і в своїй повсякденній поведінці...”

Зрозуміло, що модель “двох Україн”, як і будь-яка інша модель, є спрощенням реальної ситуації. Ми не можемо пізнавати щось, не вдаючись до спрощень. Будь-яке пізнання здійснюється за допомогою теоретичних моделей, які відтворюють лише деякі аспекти модельованого об’єкту чи ситуації, залишаючи поза увагою безліч інших аспектів. При цьому важливо, щоб наші моделі не були ані надто простими, ані надто складними. Важливо, щоб моделі, якими ми керуємося, були достатньо простими, щоб слугувати ефективним інструментом розуміння дійсності і практичної орієнтації в ній, але при цьому відтворювали усі найважливіші для нас (в конкретному контексті) аспекти цієї дійсності.

На перший погляд, модель Рябчука відповідає цим вимогам: з одного боку, вона проста, з іншого - відтворює реальні лінії політико-ідеологічного протистояння. Проте, на мою думку, вона усе ж таки надто проста і залишає поза увагою досить важливі аспекти, без врахування яких наше розуміння політичної дійсності виявляється занадто спрощеним і створює хибні практичні орієнтири.

Надмірність спрощення в моделі Рябчука особливо проявляється в контексті подій останніх трьох років, коли жорстке політичне протистояння суттєво змінило обриси “двох Україн”. У своїй книзі Рябчук багаторазово наголошував, що “дві України” означають не географічне, територіальне, регіональне роздвоєння України, а роздвоєння, що має місце в кожному індивіді, територіальній громаді, регіоні, - хоча вплив кожної з “двох Україн” суттєво варіюється між різними регіонами. Проте, з часу написання цієї книги (2003 р.) географічно-регіональний корелят цього роздвоєння набув характеру чіткого регіонального поділу: у південних та східних регіонах України переважна більшість виборців голосує за політичну силу, яка явно тяжіє до “совєтсько-православно-східнослов’янської” ідентичності; в той час як у західних, центральних і північних регіонах переважна більшість голосує за політичні сили, що наголошують на своїй українськості і євроатлантичній орієнтації. У 2003 р. кожний регіон України у своїх політико-ідеологічно-національно-цивілізаційних орієнтаціях був більш амбівалентним чи невизначеним, ніж зараз. А проте, з цього зменшення амбівалентності годі радіти, оскільки воно породжує гостре політичне протистояння з чітким географічним поділом, що загрожує єдності України. (Як символ цього процесу, можна розглядати спорудження пам’ятника Катерині II в Одесі - свідчення формування місцевої ідентичності, яка протиставляється загальноукраїнській і орієнтована на російсько-імперську. Попри всі недоліки української амбівалентності, у 2003 р. і раніше нікому всерйоз не спадало на думку ставити пам’ятник імператриці, за наказом якої було зруйновано Запорізьку Січ і введено кріпацтво в Україні, яку Тарас Шевченко характеризував як “ту другу, що добила вдову-сиротину”.)

Можна говорити, що це загострення протистояння було штучно спровоковане, що утворений двоподіл є штучним, відповідає лише кон’юнктурним інтересам безвідповідальних політиків; що переважна більшість громадян України в усіх регіонах виступає за єдність, а проте залишаються питання: чому ця “провокація” так ефективно працює? чому так багато українських громадян стабільно віддають перевагу політичним силам, які своїми діями провокують загострення протистояння?

Динаміку останніх років годі пояснити на основі моделі амбівалентності як внутрішнього роздвоєння між українсько-європейською та креольсько-слов’янською ідентичністю. Проте, таке пояснення можна запропонувати, якщо дещо ускладнити модель і зауважити амбівалентність самої українсько-європейської ідентичності. Має місце подвійне внутрішнє роздвоєння: з одного боку, внутрішнє роздвоєння багатьох українських громадян між українсько-європейською та креольсько-слов’янською ідентичністю, з іншого, внутрішнє роздвоєння багатьох прибічників українсько-європейської ідентичності між ліберально-національно-демократичною і тоталітарно-ксенофобсько-націоналістичною ідентичністю; при цьому друге роздвоєння веде до зміцнення креольсько-слов’янської ідентичності.

Колись ще на початку 1990-х років в одній з газет самвидаву кількох політиків запитали про те, як слід ставитися до творчої спадщини Дмитра Донцова. Мені запам’яталася відповідь одного відомого українського дисидента, борця за незалежність України з багаторічним стажем брежнєвських таборів і націонал-демократа: Донцов був неправий, коли критикував демократію, його рецепти державного будівництва зараз неприйнятні, але його варто читати, бо його праці виховують український патріотизм.

Дмитро Донцов як вихователь українського патріотизму

Дмитро Донцов - головний ідеолог українського тоталітарного націоналізму; його ідеологія мала великий вплив в українській політичній еміграції та на західноукраїнських землях у 1920-х-1930-х роках. З поразки боротьби за незалежність України 1917-1923 р. Донцов зробив висновок: причина поразки - в демократизмі, лібералізмі, гуманізмі, пріоритеті загальнолюдських моральних цінностей, що були характерними майже для всіх провідних діячів українського національного руху ХІХ - початку ХХ століть.

У війні за панування над Україною перемогли більшовики - фанатики комуністичної ідеї, які не страждали на жодну з означених “хвороб”, тож вибороти незалежність України можуть лише такі ж самі (або більші) фанатики націоналістичної ідеї.

Донцов дає виключно негативну оцінку попередньому, народницько-ліберально-демократично-соціалістичному етапу українського руху, розглядає його як занепадницьке та розкладове явище, особливо агресивним нападкам піддає Драгоманова. Виключення робиться лише для Шевченка та Лесі Українки. Вячеслав Липинський, ідеолог українського консерватизму, який однозначно ідентифікував Донцова як руїнника і зневажливо називав його Мітькою Щелкопьоровим, в одному з “Листів до братів-хліборобів” в’їдливо зауважив з цього приводу: “Єсть тільки три ґеніяльні Українці: Тарас Шевченко, Леся Українка і він. При чім два перші ґеніяльні тільки тому, що вже померли. Бо якби жили і своєю присутностю Мітьчиному монополеві на “ґеніяльність українську” заважали, то були б хуторянами, провансальцями та представниками нижчої ніж Мітьчина, буддійської культури.”

В головній своїй праці, “Націоналізм”, Донцов визначає такі “підстави всякої великої ідеї”: волюнтаризм проти інтелектуалізму, агресія та експансіонізм проти пацифізму та гуманізму, романтизм, догматизм, ілюзіонізм, фанатизм і аморальність.

Донцов розглядає відносини між народами як біологічну боротьбу за існування між різними расами, якій “чуже моральне поняття справедливості”: “Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування, що йде між соціальними групами.” “Природа та історія не знають рас агресивних і неагресивних, лише раси сильні і слабі. Раси сильні - визволяються, коли підбиті, і розширюються коштом слабших, коли є вільні.” “Експансія - не тільки самоутвердження власної волі до життя, але й заперечення її в інших, такий закон життя органічного і надорганічного.”

При цьому Донцов поділяє людство на вищу расу, якою є європейці, і усі інші, нижчі раси. Українська нація - частина вищої європейської раси; росіяни - представники нижчої раси. Боротьба українців проти Росії - боротьба проти “монгольської навали” на території європейської раси, а також і священна “боротьба проти диявола”.

Зрозуміло, що в міжнародній ситуації 1920-х-1940-х років Донцов сповідував профашистську орієнтацію. Не ліберальний “загниваючий” Захід, а агресивні фашистські держави на чолі з гітлерівською Німеччиною були тією Європою, до якої прагнув Донцов.

Сьогодні чимало наших націонал-демократів вважають, що у Донцова слід учитися українському патріотизму. У Львові на честь Донцова перейменовано одну з вулиць.

Рябчук у своїй книзі нерідко вживає поняття “модерний український націоналізм”, вживаючи це поняття у широкому смислі: прихильність до проекту формування та розвитку української нації на основі культурно-історичної традиції, пов’язаної з українською етнічною культурою, українською мовою, змаганнями за національно-культурні права українського народу та за політичну самостійність України. Він наголошує на демократичності сучасного українського націоналізму (маючи на увазі націонал-демократів) і толерантності до інших етнічних груп, що проживають в Україні, наводить численні приклади, що підтверджують таку оцінку: “Український націоналізм - принаймні, його найвпливовіша, політично інституціалізована націонал-демократична версія - не проповідує жодної етнолінгвістичної ексклюзивності, не нав’язує нікому української культурної ідентичності і навіть не вимагає від більшості громадян (за винятком відносно невеликого прошарку державних службовців) володіння українською мовою. Задля міжнаціонального миру і спокою українські націоналісти погодилися 1991 року з наданням українського громадянства всім, хто на момент здобуття незалежності проживав в Україні; погодилися з автономним статусом для Криму - єдиного регіону, де етнічні росіяни становлять більшість; погодилися з надзвичайно м’якими вимогами щодо офіційного застосування української мови в Україні у відповідному законі (властиво, жодних покарань для порушників Закону про мови й досі не передбачено).” В попередніх книгах Рябчук відзначав, що Рух (громадська організація, що на початку 1990-х об’єднувала практично усіх активних прибічників незалежності України) “з великою толерантністю ставиться до прав національних меншостей на Україні, всіляко підтримуючи їхні національно-культурні товариства - так, за сприяння Руху в ряді міст України було створено вірменські, єврейські, польські, грецькі, навіть ассірійське товариства, відновлено синагогу і польський центр у Львові”, наводив висловлювання лідерів Руху про те, що в незалежній Україні кожна етнічна група має почувати себе краще, аніж у власній національній державі.

Усе це так. Проте, на жаль, українські націонал-демократи не завжди послідовні та принципові у своєму демократизмі. Більшість з них, прагнучи до “єдності усіх українських сил” просто не розрізняють демократичного і тоталітарного, ксенофобського українського націоналізму.

В історичному вимірі, не можна уявляти “модерний український націоналізм” як якусь єдину, ідеологічно монолітну реальність. В межах цього поняття слід розрізняти щонайменше дві ідеології. Перша з них веде родовід від демократичної “українофільської” ідеології ХІХ - початку ХХ століття (від кирило-мефодіївців до Центральної Ради); вона представлена такими постатями як Шевченко, Костомаров, Куліш, Драгоманов, Леся Українка, Франко, Грушевський та ін, а пізніше - більшість українських шістдесятників та дисидентів. Друга - від тоталітарного ксенофобського українського націоналізму ХХ століття (Дмитро Донцов та провідні ідеологи ОУН 1920-х-30-х років).

На жаль, змішування цих різних традицій і недиференційоване ставлення до них є дуже типовим для сучасної України. З одного боку, це є ефективним засобом антиукраїнської пропаганди. З іншого, матеріал для такої пропаганди постачають самі українські націонал-демократи, - своїми часто невиваженими висловлюваннями, вшануванням ідеологів і політичних лідерів тоталітарного українського націоналізму, союзницькими відносинами з тоталітарно-ксенофобськими організаціями.

Тоталітарно-ксенофобський український націоналізм не являє собою впливової сили, яка має шанси отримати владу і формувати українську політику. Він є маргінальним явищем в сучасному українському політикумі. Зрештою, орієнтація на українську культурну ідентичність має привабливість і може досягти значного впливу лише у поєднанні з орієнтацією на європейську цивілізаційну ідентичність, а тієї Європи, на яку орієнтувалися націоналісти типу Дмитра Донцова, на щастя, давно не існує. Політичні сили, орієнтовані на українську культурну ідентичність мусять бути демократичними, бо інакше вони опиняться в ізоляції як з боку Росії, так і з боку Заходу.

А проте тоталітарно-ксенофобський український націоналізм, навіть будучи маргінальним явищем, відіграв у недавніх подіях в Україні суттєву деструктивну роль. І сталося це тому, що українські націонал-демократи не усвідомлювали необхідності чітко і послідовно (не лише на словах, але й в усіх акціях) відмежуватися від нього.

Яскравий приклад з недавнього минулого - випадок з Олегом Тягнибоком (2003 р.). Він, на жаль, - не прикра випадковість, а показник браку демократизму й принциповості, схильності до подвійних стандартів - дій за принципом “сучий син, але свій сучий син” - з боку ліберально-національно-демократичного блоку “Наша Україна”. Виключення Тягнибока з фракції “Наша Україна” після скандального ксенофобського виступу було адекватною, але, на жаль, запізнілою реакцією: адже про його погляди (організація ВО “Свобода”, яку очолює Тягнибок, раніше носила назву Націонал-соціалістичної партії) було відомо давно, - тим не менше блок “Наша Україна” підтримав його кандидатуру на виборах до Верховної Ради у 2002 році по одному з мажоритарних округів Львівщини, а виборці - обрали його депутатом. Напевно, навіть така шляхетна мета як об’єднання задля боротьби з “антинародним авторитарним кримінально-олігархічним режимом Кучми” не виправдовувала такої нерозбірливості.

Після цього годі дивуватися, що пропаганда “біло-блакитних”, яка змальовувала “помаранчевих” як фашистів, виявилася переконливою для багатьох (загалом, амбівалентних) жителів південних і східних регіонів України. (Слава Богу, на виборах 2006 і 2007 років лідерам блоку “Наша Україна” вистачило розуму не взяти до себе партію Тягнибока, хоча чимало націонал-демократів висловлювали жаль з приводу такого порушення єдності українських сил.)

Загалом, асоціація націонал-демократів з тоталітарно-ксенофобським націоналізмом, для якої самі націонал-демократи нерідко дають підстави, штовхає амбівалентного українського виборця у протилежний бік, посилюючи позиції політичних сил, які тяжіють до “совєтсько-православно-східнослов’янської” ідентичності, і сприяючи їх радикалізації.

Зрештою, варто повернутися до питання: на чиїй творчій спадщині нам слід виховувати український патріотизм? Є український патріотизм Василя Симоненка і Івана Світличного. Є український патріотизм Дмитра Донцова. Можна обрати той або інший, але не можна їх поєднати, - вони радикально несумісні. Спроби такого поєднання годі оцінити інакше як шизофренію. Треба визначатися.

Чим більше політиків і представників інтелігенції, орієнтованих на українсько-європейську ідентичність, усвідомлять необхідність чітко і послідовно відмежуватися від тоталітарно-ксенофобського українського націоналізму і його духовної спадщини, тим більше у нас шансів на збереження єдності і демократичний розвиток України.

Коли мова заходить про ОУН-УПА, ми майже завжди зіштовхуємося з напівправдою, що, як відомо, буває гіршою за брехню. Є дві популярні версії історії ОУН-УПА: націоналістична і радянська. Обидві вони наполовину правдиві. Обидві частіше не брешуть (хоча нерідко й брешуть), а просто висвітлюють лише одну частину правди (ту, яка вигідна їх пропагандистам), ігноруючи другу половину (ту, яка їм невигідна). Переважна більшість громадян України, які щось знають про ОУН-УПА, вірять лише в одну з цих півправд, - і не знають, роблять вигляд, що не знають, або не бажають знати другу. Де-не-де в науковій літературі можна зустріти об’єктивний підхід, а проте, до широкого загалу він майже не пробивається. Внаслідок цього проблема оцінки ОУН-УПА є однією з найбільш конфронтаційних проблем у сучасному українському суспільстві.

Спробуймо все ж з’ясувати правду і на її основі визначити, як мала б вирішуватися проблема оцінки ОУН і УПА, виходячи з демократично-гуманістичних позицій.

Попередньо вкажемо на основні джерела, на які ми спираємося:

1. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2-х т. Т.2. – К.: Основи, 1994.

2. Попович М. ХХ червоне століття. – К.: Артек, 2007.

3. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь, 1999.

4. Касьянов Г. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003.

5. Зайцев О. Фашизм і український націоналізм (1920-30-ті рр.). // Незалежний культурологічний часопис “Ї”, №16, 2000.

Усі автори - поважні українські вчені, не заангажовані ані на націоналістичному, ані на радянському боці. Іван Лисяк-Рудницький - видатний український історик з еміграції; Мирослав Попович - академік Національної академії наук України, директор інституту філософії НАНУ.

ОУН і УПА вели боротьбу за українську державу проти радянських і німецьких окупантів.

У 1939 р. багато жителів Західної України щиро вітали хлібом-сіллю радянські війська, радіючи звільненню від польського панування і возз’єднанню з Україною. Проте, радянська влада організувала насильницьку колективізацію і жахливий терор, розстрілявши або виславши до Сибіру десятки або й сотні тисяч жителів Західної України. Дуже мало західноукраїнських сімей не були зачеплені цими репресіями. (Серед інших, були репресовані усі члени прорадянської Комуністичної партії Західної України.) Тому у 1941 році відношення переважної більшості населення Західної України до радянської влади було однозначним - загальна ненависть. Хоча Німецька окупаційна влада на Західній Україні (яка утворювала єдину адміністративну одиницю разом з польськими землями) була значно менш репресивною, аніж на території Райхскомісаріату “Україна” (основна маса окупованих Німеччиною українських земель), вона також своїми діями швидко викликала ненависть. Тож жителі Західної України радо прилучалися до партизанської Української повстанської армії, що боролася проти обох окупантів, а решта населення західноукраїнських сіл надавало УПА всіляку допомогу.

Правда, судячи з деяких свідчень, УПА не дуже активно вела військові дії проти німців: вона фактично контролювала майже усю сільську місцевість Західної України, а влада німців в основному обмежувалася містами; тож УПА уникала військових акцій, які провокували б німецькі каральні заходи проти західноукраїнських сіл. Зрозуміло, таке “двовладдя” могло бути лише тимчасовим, поки тривала війна між Німеччиною та СРСР. Радянської влада після повернення на Західну Україну повела війну з УПА за встановлення контролю над сільською місцевістю. Протягом більш як п’яти років УПА вдавалося продовжувати нерівну боротьбу. Завдяки цьому, в перші роки після відновлення радянської влади на Західній Україні не вдалося відновити колгоспну систему і західні українці уникли голоду, який в 1947 р. був на східній Україні, в Молдові та деяких інших територіях СРСР.

Діди, прадіди чи інші родичі більшості сучасних жителів Західної України воювали в УПА за українську державність, проти радянських та німецьких окупантів, які принесли на Західну Україну жахіття сталінського і гітлерівського масового терору. Тож їх вимоги визнання і вшанування українською державою боротьби УПА мають досить вагомі підстави.

Організація українських націоналістів виникла в 1929 р., вона діяла в політичній еміграції та на західно-українських землях (які перебували у складі Польської держави). Ідеологія ОУН мала тоталітарний характер. Найбільший вплив на ОУН мала ідеологія Донцова, хоча сам він не був її членом. Розробкою ідеологічної проблематики в руслі тоталітарного націоналізму займалися також впливові члени ОУН М.Сціборський, Ю.Вассіян та ін. Ідеологічну спрямованість ОУН характеризують слова Миколи Сціборського, який у 1935 р. закликав поневолені народи наслідувати приклад фашизму: “Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив’язаности до наркозу демо-соціялістичних забобонів про “мир, злагоду, благоденствіє” та інтернаціонали, – ті з них ніколи не матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів – бути погноєм для інших!”

ОУН була нелегальною терористичною організацією. Вона здійснювала акти індивідуального терору проти польських чиновників і державних діячів, а також проти багатьох українських громадських діячів, діяльність яких провідники ОУН вважали шкідливою. Коли у 1939 р. (після загибелі першого провідника ОУН Євгена Коновальця) в організації відбувся розкол, прибічники фракцій Миколи Мельника і Степана Бандери стали винищувати одні одних. Зокрема, від рук бандерівців загинули кілька провідних членів ОУН М.Мельника, серед яких - М.Сціборський.

В зовнішній політиці обидві фракції орієнтувалися на союз з гітлерівською Німеччиною. Бандерівські історики (П.Мірчук та інші) стверджують, що ОУН Бандери, на відміну від ОУН Мельника покладалися не на Німеччину, а на власні сили. В будь-якому разі, бандерівці не відмовлялися від співпраці з Німеччиною. Конкретним результатом співпраці стало створення у складі німецької армії двох українських батальйонів - “Роланд” і “Нахтіґаль”, які українські націоналісти розглядали як основу майбутньої української армії. Батальйон “Нахтіґаль” очолював майбутній командир УПА Роман Шухевич.

30 червня 1941 р. ОУН Бандери за підтримки батальйону Шухевича проголосила Акт відновлення української державності. Текст цього Акту можна зустріти у двох версіях. Перша часто публікувалася в 1990-1991 рр. в українському самвидаві – її змістом є проголошення відновлення української державності та утворення українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Проте (друга версія) радянські історики стверджують, що в тексті був ще один пункт – привітання на адресу Гітлера та запевнення у бажанні спільно з Німеччиною будувати Нову Європу.

Проте, створення української держави (хоч і союзницької) не входило у плани німецької окупаційної влади. Позиція Розенберга, який підтримував ідею створення української маріонеткової держави, не отримала підтримки в керівництві Рейху. Територія України була розділена на кілька частин що відійшли до різних округів окупаційної адміністрації. Стецько, Бандера, та ще кілька керівників ОУН були заарештовані й утримувалися заручниками в німецьких концтаборах.

В цих умовах ОУН (яку за відсутності Бандери фактично очолив Микола Лебедь) почала боротьбу на два фронти - проти Німеччини та СРСР і організовувала для цього партизанські загони Української повстанської армії. Правда, перші загони УПА були створені не ОУНівцями, а волинським отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем. ОУН включилася у діяльність по створенню таких загонів дещо пізніше, проте наявність розгалуженої організаційної мережі дозволила їм швидко перехопити ініціативу. Загони Бульби-Боровця згодом, під загрозою застосування сили у разі відмови, були приєднані до загонів УПА під керівництвом ОУН.

Після розпуску батальону “Нахтіґаль” частина його складу на чолі з Шухевичем продовжували службу у батальйоні охоронної поліції в Білорусі. Ще через рік цей батальйон був розформований, більшість його офіцерів арештовані. Шухевичу з частиною бійців вдалося уникнути арешту і приєднатися до УПА.

У 1943 р. керівництво ОУН і УПА організувало геноцид проти польського населення Західної України. Він був почасти спровокований військовим протистоянням між УПА і польською партизанською Армією Крайовою. Проте, годі цим виправдати винищення мирного населення. На цей час командування УПА перебрав на себе керівник Волинського Крайового проводу ОУН Дмитро Клячківський, який і був ініціатором терору проти поляків. Микола Лебедь, який безуспішно намагався протистояти Клячківському, змушений був у квітні 1943 р. подати у відставку з місця провідника ОУН; новим провідником ОУН (а дещо пізніше, і командувачем УПА) став Роман Шухевич. Після цього починається масова різанина польського населеня на Волині, без винятку для жінок і дітей. За підрахунками польських дослідників Владислава і Еви Семашко, у 1943 р. число жертв цього терору становило понад 33 тисячі. В Галичині геноцид почався трохи пізніше і носив менш жорстокий характер: полякам заявили ультиматум з вимогою негайного виїзду до Польші, а вже потім проти тих, хто залишився, застосували насильство, - при цьому директиви ОУН наказували не вбивати жінок, дітей і старих, а також змішані польсько-українські сім’ї. (В цьому та попередньому абзацах я спираюсь на вказану вище працю Мирослава Поповича.)

Українські історики і просто патріоти справедливо засуджують як геноцид “операцію Вісла” - організовану польською владою у 1945 р. депортацію українців з територій Підляшшя і Холмщини (де етнічні українці на той час переважали) углиб Польші. Проте, вони, як правило, воліють чомусь не згадувати про геноцид проти поляків, організований перед цим керівництвом ОУН і УПА. На честь наших політиків слід згадати, що кілька років тому, Верховна Рада офіційно вибачилась від імені України за цей геноцид; за відповідне рішення проголосували і переважна більшість депутатів націонал-демократів. Але ж чи це сумісно з безоглядним вшануванням-уславленням провідників ОУН і УПА, що організовували цей геноцид?

З початком боротьби на два фронти відбулися суттєві зміни в ідеології ОУН в напрямку її демократизації і відходу від ксенофобії. Найбільш виразно це проявилося у новій програмі ОУН, прийнятій у 1943 р., в пропагандистсько-ідеологічних працях Петра Полтави, Осипа Дяківа-Горнового. Керівництво ОУН на чолі з М.Лебедем прагнуло налагодити співпрацю з іншими етнічними групами, під гаслом “Воля народам - воля людині!” створити антифашистський і антибольшевицький блок народів. В УПА створювалися спеціальні загони з представників інших етнічних груп. Після переходу керівництва ОУН до Р.Шухевича демократично налаштована частина верхівки ОУН зосередила свої зусилля на роботі в Українській Головній Визвольній Раді (УГВР).

Проте, після того як провідник ОУН Степан Бандера звільнився з німецького табору, він добився повернення організації на старі ідеологічні позиції. При цьому від ОУН Бандери відкололася демократично-налаштована частина на чолі з Левом Ребетом (“двійкарі”).

Що ж, з огляду на сказане вище, робити з проблемою визнання ОУН-УПА?

Слід чітко розмежувати оцінку боротьби вояків УПА (простих жителів західних областей України) проти німецьких та радянських окупантів, і оцінку тоталітарної ідеології і терористичної діяльності ОУН, а також таких провідників ОУН і УПА як Степан Бандера і Роман Шухевич. Той факт, що ОУН здійснювала політичне керівництво УПА, не заважає такій диференційованій оцінці, - так само, як той факт, що Комуністична партія на чолі зі Сталіним здійснювала політичне керівництво Радянською армією у ІІ Світовій війні, не означає, що ми повинні оцінювати однаково заслуги бійців Радянської армії, що здобули перемогу над фашизмом, та діяльність Комуністичної партії, Сталіна і комуністичну ідеологію. Визвольну боротьбу вояків УПА слід визнати, - що не звільняє від відповідальності тих з них, хто приймав участь у терористичних акціях проти мирного населення.

Деякі напрямки культурного оздоровлення українського суспільства

Консолідація і духовне оздоровлення українського суспільства можлива лише на основі гуманістичних, загальнолюдських цінностей, вищих досягнень світової культури. Проблема національного відродження має розглядатися у цьому контексті, а не в контексті вузького націоналізму.

При цьому важливо звернути увагу на роль і можливості гуманітарної освіти, - насамперед, елементів гуманітарної освіти у середній і вищій освіті.

Існує кілька причин, через які ефективність виконання гуманітарною освітою свого основного завдання, виховання-гуманізації (що передбачається самим поняттям “гуманітарний”) є незадовільною. Насамперед, слід відзначити, що в цьому відношенні навряд чи можна сподіватися на кардинальне покращення, доки вчителі отримують мізерну зарплату і професія вчителя є непрестижною, не приваблює найбільш здібну, інтелектуально розвинену молодь. Крім того, ефективному виконанню системою гуманітарної освіти виховної, просвітницької функції заважає відсутність чіткого розуміння того, яким має бути ідеологічно-виховний зміст цієї освіти.

Візьмемо, наприклад, курс української літератури. В радянські часи підбір текстів для вивчення та їх інтерпретація здійснювалися з точки зору ідеології класової боротьби: в курсі української літератури безумовно домінувала тема боротьби трудящих класів проти класів експлуататорів, - значно більшою мірою, аніж, скажімо, в курсі російської літератури, де домінувала класика з надкласовими, загальнолюдськими мотивами (Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Достоєвський, Толстой, Чехов). На мою думку, це було однією з причин того, що українська література видавалася багатьом нецікавою, одноманітною, бідною, однією з причин низького престижу української культури взагалі. Наприкінці перебудови і в роки незалежності цей курс став урізноманітнюватися, але без певного цілісного бачення, - додатково до творів, що вивчалися раніше або замість деяких із цих творів стали вводитися деякі раніше замовчувані твори, переважно на тему любові до України, рідної мови, боротьби за незалежність України. Таким чином, виникає еклектичне нашарування класової й національної тематики. Між тим, намагання підпорядкувати курс української літератури національно-патріотичному вихованню так само негативно впливає на рівень інтересу до цієї літератури і рівень престижу української культури, як і класовий підхід. У обох цих підходах губиться людина і гуманістичний зміст української культури.

Шкільний курс української літератури набагато ефективніше виконував би виховну, просвітницьку функцію (в тому числі і функцію патріотичного виховання), якби в його центрі були не класи і нації, а людина з її почуттями, емоціями, переживаннями, роздумами про смисл життя, про людське призначення, людина в ситуаціях морального, екзистенційного вибору, боротьба між добром і злом, високими й низькими мотивами в душі окремої людини (на відміну від класової чи національної боротьби, в якій добро і зло чітко розділені, добро представляють представники трудящих класів або борці за незалежність України, зло - представники експлуататорських класів чи іноземні загарбники й національні зрадники). Такий підхід закладав би основи для духовно-світоглядної єдності українського суспільства і для зростання престижу української культури. Адже геніальна драматургія Лесі Українки з палітрою сюжетів з історії Єгипту, Палестини, Риму, Греції, Франції, Америки, Англії, повісті Ольги Кобилянської, присвячені темі людської гідності жінки (“Людина”, “Царівна”), чудова любовна лірика і громадянсько-гуманістична поезія Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Ліни Костенко, Григорія Чубая будуть однаково близькими й цікавими для читачів з заходу й зі сходу України. Знайомство з такою літературою може зробити для виховання українського патріотизму й відродження української мови значно більше, аніж заклики любити Україну і плекати рідну мову та розвінчування російського шовінізму, якими надто захоплюються деякі активісти української справи. Український патріотизм, що формувався би через засвоєння гуманістичного змісту української культури і гордість за свою причетність до цієї культури, не страждав би на комплекси неповноцінності та русофобії, а, натомість, був би сповнений почуття власної гідності.

Важливо відійти від нав’язування дітям стереотипного тлумачення літератури, заучування біографій тощо, і, натомість, заохочувати читання текстів. Варто прислухатися до думки відомого літературознавця Григорія Грабовича: “…треба вчити дітей читати тексти, поезію… Але історію літератури не викладати! Тому що в школі викладають історію літератури як сурогат патріотизму. Шпаргалки, питання-відповіді, все готове, все препароване — це є пародія на літературознавство. Дітей вчать не любити літературу: все, що дається насильно, викликає опір. А воно не тільки насильно дається, воно дається також із великим примітивізмом. Усі українські письменники на один копил: усі демократи, всі уболівали за народ, усі страждали і так далі… Усі цікаві, творчі молоді люди відчувають фальш, бо їх вчать так, щоб вони зненавиділи Шевченка, Франка, Лесю Українку тощо.” (“Дзеркало тижня”, 2-8 вересня 2006 р.)

Напевно, у шкільній програмі своє місце повинні зайняти і літературні шедеври, написані російською і польською мовами, але тематично пов’язані з українським життям та історичною долею і написані письменниками, які народилися і сформувалися як особистості в Україні. Крім творів Миколи Гоголя, варто було б звернути увагу на поезію й драматургію геніального польського письменника, представника української школи в польській літературі ХVIII століття, Юлія Словацького, повісті “Діти підземелля” і “Сліпий музика” полтавчанина Володимира Короленка, творчість видатного єврейського письменника Шолом-Алейхема, повісті “Життя і доля” та “Усе тече” (що містить, крім іншого, неперевершено-вражаючу картину голодомору 1933-го року в Україні) уродженця Бердичева Василя Гроссмана та ін. - особливо, зважаючи на глибоко гуманістичний зміст цих творів.

На мою думку, було б корисно об’єднати шкільні предмети “Українська література” і “Зарубіжна література” в єдиний предмет “Українська і світова література”. Спеціалізація тут шкідлива: гуманістичний зміст української літератури може бути адекватно виявлений лише в контексті світової літератури; людина, яка не є знавцем світової літератури, не може бути добрим викладачем української літератури. Така зміна дала б змогу зняти також питання про те, в рамках якого предмету слід вивчати творчість письменників, які писали не українською мовою, коливалися у визначенні власної національно-культурної ідентичності або ідентифікували себе більше з російською, польською чи єврейською культурою, але життя і творчість яких тісно пов’язані з Україною. (Навіть творчість Гоголя досі вивчається в школі як “Зарубіжна література”!) Звичайно, для цього потрібний певний час, реорганізація системи підготовки викладачів літератури у вищих навчальних закладах тощо, але робити це треба, - і чим швидше, тим краще.

Важливу роль у консолідації українського суспільства на основі гуманістичних цінностей може відіграти популяризація світової класичної літератури. Варто звернути особливу увагу на ідею і міркування Семена Глузмана:

“Совєтська влада, незважаючи на її жахливу злочинність, створювала де в чому непогані умови для людей — сільська медицина, освіта та мережа клубів і бібліотек, наприклад. Це все поступово розпадається. А той же Стус, Світличний і багато інших славетних імен України — це інтелігенти у першому поколінні. Вихованці сільських шкіл.

…є тільки один спосіб культурного оздоровлення країни в цілому з одночасним вирішенням низки соціокультурних проблем, особливо поліпшення стану української мови. Є базовий перелік книжок, які кожна людина європейського зразка має прочитати обов’язково. Це казки Андерсена, це Дюма, Жюль Верн тощо. …задум щодо трьох рівнів вітчизняної та зарубіжної літератури для дітей українською мовою.

Перший рівень. Міфи і казки. Дещо вже є. Це не переобтяжена релігійно-філософська література, а проста і ясна.

Другий рівень. Фантастика та пригоди.

Третій рівень. Прості і доступні твори світової та вітчизняної класики, які вводять (заманюють) у велику літературу.

Перелік творів добиратиме авторитетна колегія експертів. Це все треба видати великими тиражами українською мовою і безоплатно розподілити всім, особливо сільським школам…

З цією ідеєю … звертатися до всіх — до влади, до всіх спроможних спонсорувати цю справу. А в процесі кампанії щодо залучення … щомісяця робити прес-конференції і розповідати, кому послали запрошення, хто як відреагував, а хто мовчить чи відмовляється. Так і з виданням книжок. На кожній книжці буде вказано, за кошти якого спонсора вона видана.” (Універсум, №3-4, 2003 р.)

“До патріотизму нині закликати не треба. За це вже у в’язницю не саджають. Потрібно просто працювати.

...Національна культура не може початися наказовим порядком. Україна стане по-справжньому українською тоді, коли її маленькі громадяни почнуть читати книжки українською мовою. Дивно, що про це маю казати я, російськомовний єврей. Безумовно, малюкам рано читати Шевченка. Та перша, друга книжка мають бути українськими. Тоді людина входить у світову культуру через рідну мову. Іншого шляху немає.

Відбулася девальвація української мови, закриті бібліотеки в сільській місцевості, де раніше можна було багато чого прочитати... Потрібно розпочинати видавничу діяльність не для продажу, а для майбутніх Стусів чи майбутніх трактористів. Ми зобов’язані це зробити. За такої культурної політики Світличні в глибинках уже не з’являться.” (Дзеркало тижня, 4-10 серпня 2007)

Література є базовим гуманітарним предметом, який має найбільший виховний, гуманізуючий потенціал, на рівні середньої освіти. На рівні вищої освіти цю роль може виконувати філософія. Філософію вивчають студенти усіх спеціальностей в усіх вищих навчальних закладах, і це вивчення може відігравати велику позитивну роль у формуванні світогляду освічених верств українського суспільства.

На жаль, на сьогодні “коефіціент корисної дії” від викладання філософії у ВНЗ дуже низький. Головна причина цього, крім проблем з матеріальним і навчально-методичним забезпеченням, полягає у тому, що програма і спосіб викладання філософії залишаються найчастіше “радянськими” у своїй основі - не відбулося кардинальної переорієнтації, що відповідає вимогам часу. А саме: філософія найчастіше усе ще викладається як найзагальніша наука (або, як писав Енґельс про матеріалістичну діалектику, “наука про найзагальніші закони розвитку природи, мислення та суспільства”), знання, яке студенту треба заучити; теми часто успадковані з радянських часів; розуміння філософської проблематики, вироблене в рамках радянської діалектико-матеріалістичної філософії, переважає, хоча й сильно розбавлене еклектикою.

Переважна більшість студентів вищих навчальних закладів (ми не говоримо про спеціальності, для яких філософія є профільним предметом) вивчає філософію (як і інші гуманітарні дисципліни) за принципом: зазубрити матеріал до семінару, контрольної чи іспиту, отримати оцінку і забути. І годі їх у цьому звинувачувати. В умовах, коли сумлінне вивчення гуманітарних дисциплін не є передумовою успішного кар’єрного зростання (згадаймо: в радянські часи вивчення історії, політекономії, діалектико-матеріалістичної філософії було дуже важливим для партійно-державної кар’єри) у студентів природно виникає питання: навіщо нам вчити ці дисципліни, якщо вони не пов’язані з нашим фахом і їх вивчення не робить нас краще професійно підготовленими інженерами, лікарями, менеджерами тощо? Відповідь: “для Вашого загального розвитку як особистості і громадянина” не переконує і не мотивує студента.

Вивчення філософії може бути корисним лише якщо (в тій мірі, в якій) воно буде цікавим. Якщо розглядати сучасну практику викладання філософії, то можемо стверджувати, що майже завжди найбільш цікавою для студентів частиною курсу є історія філософії. І це не дивно, адже тут студенти можуть дізнатися про досить неординарні, несподівані погляди на світ і людину різних філософів. Натомість, коли починається розгляд інших тем, матеріал по яким дається не як спектр різних поглядів, а як “знання”, усякий інтерес зникає.

В ситуації світоглядного плюралізму, успадкований від радянських часів підхід, орієнтований на заучування студентами певного матеріалу, що нібито представляє “найзагальніші знання про світ і місце людини в ньому” (а насправді, лише претензії однієї з філософських шкіл на монопольне володіння істиною), не лише не веде до розвитку світоглядної свідомості, але й формує негативне ставлення до філософії як непотрібної і нудної дисципліни. Курс філософії має бути орієнтованим на інше завдання: сформувати уявлення про філософський процес як процес пошуку відповідей на найважливіші світоглядні проблеми, процес смисложиттєвих пошуків; пробудити інтерес студента до світоглядних питань і спонукати його самого замислитися над ними.

Відповідним чином слід підбирати теми лекцій і семінарів. Крім історії філософії, можна сподіватися на інтерес студентів до таких тем як “Проблема смислу життя”, “Проблема життя і смерті”, “Філософія кохання” тощо. Звичайно, не варто відмовлятися і від деяких класичних тем, таких як “Проблема відношення матерії і свідомості”, “Проблема пізнання”.

Усі теми слід викладати в історико-філософському, плюралістичному руслі, через розгляд змісту проблематики і різних філософських підходів до неї. Наприклад, в темі “Філософія наукового пізнання”, замість того, щоб давати класифікацію, перелік і опис методів (як це найчастіше робиться сьогодні), слід пояснити, які існують основні (найбільш дискусійні) проблеми в розумінні процесу наукового пізнання, які рішення цих проблем пропонували різні філософи і як вони аргументували свою позицію. Висвітлення усіх проблем має здійснюватися не з точки зору якогось одного філософського вчення чи школи, а через висвітлення різних підходів і відповідної аргументації, щоб студент мав змогу сам оцінити цю аргументацію і сформувати власну думку.

Можливо, найкращий засіб для пробудження інтересу студентів до світоглядної проблематики і формування позитивного уявлення про філософію, - регулярно давати їм для самостійного опрацювання (з наступним обговоренням на семінарах) невеликі за обсягом (по 10-30 сторінок) філософські тексти (статті, фрагменти з більших праць), які написані легкою, зрозумілою для не-філософів мовою і стосуються питань, знайомих і цікавих для студента. Ніхто не скаже про філософію краще, аніж хороші філософи, що пишуть не для професійних філософів, а для ширшої аудиторії. (Можна порекомендувати тексти Платона, Артура Шопенгауера, Макса Вебера, Альбера Камю, Мігеля де Унамуно, Хосе Ортеги-і-Гассета, Еріха Фромма, Віктора Франкла, Ісаї Берліна, Карла Поппера та ін.) Правда, в наявній ситуації з забезпеченням навчальними матеріалами, проблему підбору текстів і друку потрібної кількості їх примірників доведеться вирішувати самому викладачеві.