Василь Симоненко - поет відлиги
Не вір мені, бо я брехать не
вмію.
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тоді свою надію,
А подарую смуток і біду.
Кінець
50-х – початок 60-х років ХХ ст. – період радянської історії, відомий під
назвою відлиги. Він почався з
розвінчання Микитою Хрущовим сталінського культу особи на ХХ з’їзді КПРС.
Політика, яка проводилася протягом кількох наступних років, мала наслідком
обмежену демократизацію суспільного життя. Відродилася дискусія з
суспільно-політичних та культурних проблем, хоча й обмежена рамками загальної
лояльності до соціалістичного ладу. Інформація про злочини сталінського режиму
пробудила в найкращих представників інтелігенції почуття відповідальності та
рішучість не допустити повторення трагічних сторінок недавнього минулого. Разом
з тим, десталінізація, а також недавня перемога над фашизмом, сповнювали надії
на те, що після подолання неймовірно жорстоких випробувань минулих десятиліть
невідворотним стане утвердження людської гідності, розвиток та найповніша
самореалізація людської особистості та індивідуальності.
В Україні разом з почуттям людської гідності
відроджується і національна свідомість. З’являються ознаки відродження
національної культури - ціла плеяда талановитих молодих поетів і письменників.
Зміни, що відбулися в свідомості багатьох
людей завдяки хрущовській відлизі, становлять сутність того
суспільно-культурного феномену, що отримав назву шістдесятництва. Духовний
зміст українського шістдесятництва найбільш виразно висловлений в творчості
поетів-шістдесятників.
Особливо характерною, навіть символічною, є
постать Василя Симоненка. Його поетична зірка спалахнула в середині 50-х років
світлом любові і віри в майбутнє України, і загасла, коли в атмосфері стали все
більше відчуватись ознаки навислої реакції. Поет помер в 1963 р., проживши
усього лише 28 років. Смерть неначе підкреслила його приналежність до короткого
періоду відлиги: періоду великих надій і ілюзій, відродження почуття людської
гідності і національної свідомості; періоду, коли романтична молодь голосно
заявляла про свою життєву позицію, боролася з суспільними вадами з непохитною
вірою в перемогу, незважаючи на бюрократичні перешкоди, пережитки сталінського
минулого і т. ін.
Симоненко не знав, що це ¾ лише відлига. Зі щирим юнацьким запалом він
оспівував весну свого народу та своєї Вітчизни. Він вірив, що жорстокі
випробування, які випали на долю цього народу, скінчилися, а ті негативні
явища, що є в суспільстві ¾ залишки зими, що відходить назавжди:
Де зараз ви, кати
мого народу?
Де велич ваша, сила
ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба
не впаде.
Народ росте і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша
Під сонцем вічності старіє й
молодіє
Його жорстока й
лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди
буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й
приблуди,
І орди завойовників-заброд.
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є. В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.
Але поряд з
цими переможними нотками у віршах Симоненка звучить і інший мотив: боротьба за
буття України зовсім не завершена, а триває на повну силу:
Україно, ти моя
молитва,
Ти моя розпука
вікова
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Симоненко прагнув віддати всі свої сили та
здібності служінню Вітчизні. Звертаючись до України, він пише:
|
Любове
світла! Грізна моя муко І радосте
безрадісна моя. Бери
мене у материнські руки, Бери моє маленьке гнівне Я! Возьми
всього! І мозок мій, і вроду, І мрій
дитинних плеса голубі. Для
мене найсвятіша нагорода ¾ Потрібним буть, красо моя, тобі. |
Ради тебе перли в душу сію Ради тебе
мислю і творю
Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю. |
Глибока любов до України поєднується з відразою до
примітивного (як зараз кажуть, шароварного) українства:
В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв’язана, ледве жива,
На обличчі тремтить в тебе радість позичена,
На устах скам’яніли казенні слова.
Україно! Тебе я терпіти не можу!
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
В поезії Симоненка патріотизм
навіддільний від гуманізму. Україна та український народ для Симоненка - не
абстрактні ідеї, а поняття, що уособлюють конкретно-емоційне відношення до
людей, рідної землі, природи, “життєвий світ”. В Україні
Люди – прекрасні.
Земля – мов казка.
Кращого сонця ніде нема...
Любов до народу – це любов та повага до кожної людини,
до кожного окремого “я”:
Ми ¾ це не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми ¾ це народу одвічне лоно,
Ми ¾ океанна вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «Я».
А цей вірш - справжній гімн людській індивідуальності:
Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя єдина,
Мука твоя єдина,
Очі твої одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди,
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе:
Озера, гаї, степи.
Тож жити спішити треба,
Кохати спішити треба,
Гляди ж, не проспи.
Бо ти на землі людина,
І хочеш того чи
ні,
Усмішка твоя єдина,
Мука твоя єдина,
Очі твої одні.
Віра в людину, глибока повага до людської особистості та
індивідуальності переходять в філософію людини, в роздуми про людське
призначення, про те, що потрібно, щоб бути справжньою людиною. Це призначення,
за Симоненком, одночасно “земне” та високе. Людині непотрібні “крила” – “розум
й серце потрібні їй”. Призначення людини – бути відкривачем нових духовних
скарбів:
Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Звертаючись до “нових Колумбів й Магеланів” Симоненко
закликає “в океані рідного народу відкривать
духовні острови!”
Безмежні нерозкриті духовні обрії не залишають місця
для самовдоволеності:
Нащо бундючитись пихато,
Гріться в похвалах?
Слава – це ртуть
Мало великим себе уявляти.
Треба великим буть.
А щоб буть великим, потрібно мати сміливість стати над буденщиною, бо
«живуть століття після смерті ті, що роблять те, чого “не можна”».
Віра Василя Симоненка в людину та в Україну часто
зіштовхувалась з відразливими явищами дійсності. Всі проблеми, що існували в
суспільстві, глибоко боліли поетові. Він відчував всі складнощі і перешкоди,
які належить подолати для утвердження тієї України, того народу, тієї людини,
яких він так любив. І він бачив, що ці перешкоди йдуть не тільки (і не
стільки?) ззовні, але й з самої України, від людей з «камінними душами». Інколи
від цього охоплювало почуття відчаю:
Мене докука гадиною стисла,
Одна дорога ¾ у Дніпро із кручі...
Будь проклят той, хто дав уміння мислить,
Хто дав нам розум і серця жагучі.
Складність почуттів поета передають рядки:
Я все люблю і не люблю нічого,
Я всіх люблю і зневажаю всіх,
Я за людей молюся палко Богу
Лише для того, щоб стримати сміх.
Та я люблю й сміюся не для втіхи
І не для примхи власної, о ні!
Можливо, справді виживуть їй лихо
Мої пісні.
Любов не дозволяє лишатись осторонь, закрити очі на
те, що неприємно бачити, мовчати про те, що неприємно чути:
Не знаю ким, ¾
дияволом чи Богом, ¾
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.
А часто хочеться закрити очі
кляті,
Забути все і в затишку глухім
Кубельце звити, завести свій дім,
Щасливим бути, як дурак на святі.
Та тільки серце, серце ненавмисне
Пекучим болем душу мені стисне
І відчаєм її наповнить вщерть.
І шепче хтось, ¾ можливо совість власна:
Не йди туди, дорога то нещасна,
То не життя, то смерть.
Але попри моменти розпачу, поезія Василя Симоненка
глибоко життєствердна:
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
............................................................................
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт возьми! ¾
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми.
І в
іншому вірші:
бо на світі той наймудріший,
хто найбільше любить життя.
Загальне світовідчуття Симоненка передає вірш:
Світ який ¾ мереживо казкове!
Світ який ¾ ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам ¾
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.
Поезія Симоненка визначається надзвичайною щирістю,
простотою, безпосередністю і одночасно точністю і глибиною. Ці риси властиві
всім віршам Симоненка, про що б він не писав: про Україну і народ, про актуальні
проблеми сучасності, про матір, про кохання:
|
Вона прийшла, непрохана й неждана, І я її зустріти
не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою доброю і ніжною була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти. Прийшла любов,
непрохана й неждана, - Ну як мені за нею не піти? |
Я тобі галантно не вклонюся, Комплімента зроду не зліплю, Тільки в очі ніжні задивлюся, В них свою тривогу утоплю. І коли химерною габою спеленає землю довга ніч, довго серце тужить за тобою, Довго сон мені не йде до віч. Довго білі таємничі крила Обвивають маревом видінь, І стоїш ти, крихітна і мила, І прозора, мов ранкова тінь. І палають, наче стиглі вишні, Владно підкоряючи собі, Губи неціловані і грішні, Очі божевільно голубі. |
Симоненко був поетом-шістдесятником, але його поезія
належить вічності, бо в ній ¾ вічні почуття, вічні проблеми і питання, вічні
цінності. Ця поезія виражає кращі мотиви національно-демократичних змагань
нашого часу так само, як і змагань періоду відлиги. Вона не втратить
актуальності доти, доки живі почуття любові до Батьківщини, до народу, до
людини, любові до матері, кохання, почуття людської гідності. Доки залишаються
люди, які можуть відчувати як він:
І хочеться бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити і
жить!
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця й чоло,
Щоб не сказали про вас грядущі:
¾ Їх на землі не було...
