[Персональна сторінка Дмитра Сепетого]

[Зміст]

4. Детальніше про “одне й те ж саме з різних точок зору”

Один з головних способів пояснення та захисту монізму[1] (насамперед, матеріалізму) – твердження, що свідомість і тіло (мозок) – це одне й те ж саме, але з різних точок зору. Як найпростішу ілюстрацію можемо взяти приклад, який наводить Стівен Лоу: мандрівник, який двічі бачив одну й ту саму гору з різних боків і думає, що бачив дві різні гори...[2]

Одним з перших теорію “одного й того ж самого з різних точок зору” сформулював голландський філософ ХVII століття Бенедикт Спіноза, прибічник філософської позиції нейтрального монізму, який стверджував, що душа і тіло (так само, Бог і природа) – це одне й те саме, але сприйняте крізь призму різних атрибутів – мислення й протяжності. У ХХ столітті в рамках філософії неопозитивізму формулювалася аналогічна теорія – теорія двох мов – “погляд, згідно якого фізика та психологія являють собою два способи побудови теорій, або мов, з деякого нейтрального ‘даного’ матеріалу, і що висловлювання фізики та психології є (скороченими) висловлюваннями про цей даний матеріал і, отже, вони можуть бути перекладені одне в одне; це просто два різних способи говорити про одні й ті ж самі факти[3].

Деякі аргументи проти цієї теорії ми вже розглядали в розділі 2. Нагадаю головне міркування.

Коли ми маємо справу з двома описами однієї й тієї ж реальності у різні способи, то один (більш фундаментальний, детальний) з цих описів завжди можна перевести у інший чисто логічними й математичними засобами, без ніякої додаткової опосередковуючої інформації. Візьмемо наприклад, воду у склянці. Усі її фізичні характеристики можливо отримати чисто логіко-математичними засобами зі знання про молекули H2O, їх фізичні властивості, кількість, взаємне розташування. Маса води – це сума мас усіх молекул H2O (маса молекули, помножена на їх кількість); температура – середня кінетична енергія (маса, помножена на швидкість у квадраті) молекул H2O; обсяг утворюється відстанями між молекулами – його легко розрахувати, якщо відома кількість молекул та середня відстань між ними. Текучість води – це легкість приведення у рух молекул H2O щодо одна одної (що зводиться до взаємного розташування молекул і динаміки сил притягування/відштовхування між ними). Логічно зрозуміло, що це – одне й те саме. Нічого подібного немає у відношеннях між процесами в тілі людини та суб’єктивними переживаннями.

Розглянемо ще кілька аргументів.

У випадку з горою мандрівник дійсно бачив одну й ту саму гору, але він бачив не одне й те саме. Припустимо, що він бачив західний і південний схили гори. Зрозуміло, що західний схил гори не є південним схилом гори, і навпаки.

Розглянемо в цьому контексті приклад з моїм другом Сашком. (Див. розділ 2, підрозділ “Мій друг Сашко і людина у масці”.) Мій друг Сашко і той, хто пограбував банк – одна й та сама особа. Але мій друг Сашко і той, хто пограбував банк – не одне й те саме. Я можу знати все про Сашка як мого друга і не знати нічого про Сашка як грабіжника. Для того, щоб бути моїм другом, Сашкові непотрібно бути грабіжником, а для того, що бути грабіжником, йому непотрібно бути моїм другом. Зрозуміло, бути грабіжником – це не те саме, що бути моїм другом, і не частина буття моїм другом. Отже, Сашко в якості мого друга і Сашко в якості грабіжника – це не одне й те саме, хоча це й одна особа.

Гора є складним об’єктом, який має багато різних частин, аспектів (таких як різні схили гори), властивостей. Від того, що ці різні частини, аспекти, властивості належать одній горі, вони не перестають бути різними, не стають одними й тими ж. Так само і з Сашком: він має такі різні аспекти як мій друг та грабіжник.

Я ношу червоний капелюх і чорні чоботи. І те й інше об’єднується одним поняттям – “те, що я ношу”. Але це не означає, що мій червоний капелюх і мої чорні чоботи – одне й те ж саме.

Подібним чином, ми можемо об’єднати в одному понятті – понятті людини – психічні і фізичні характеристики і процеси (свідомість і тіло), але при цьому вони залишатимуться характеристиками і процесами різної природи. І свідомість, і тіло – це людина. Але свідомість – це не тіло (звичайно, якщо під тілом ми розуміємо чисто фізичний об’єкт).

Деякі філософи пропонують вважати свідомість нефізичною властивістю чи станом мозку. В принципі, це можливо, але в такому разі ми змінюємо смисл слова 'мозок': мозок у новому смислі є річчю подвійної, фізично-психічної природи, яка об’єднує фізичну систему мозку з нефізичною свідомістю. Такий підхід називається пропетивним дуалізмом (дуалізмом властивостей). Детально про його привабливі сторони і слабкі місця ми будемо говорити в розділі 9 (Книга 2). Поки що зауважимо лише, що ця теорія залишає без відповіді головне питання: як мозок, який складається з чисто фізичних елементів, що взаємодіють за фізичними законами, може набувати нефізичних властивостей (станів) свідомості?

Можливе заперечення, що різні сприйняття не завжди означають, що об’єкти цих сприйняттів – різні. Трапляється, що один і той же об’єкт даний нам у різних сприйняттях і сприймається по-різному.

Розглянемо кілька таких ситуацій, коли ототожнення правомірне.

1) Віднесення різних сприйняттів до одного матеріального об’єкта

Візьмемо будь-який матеріальний предмет. Якщо ми будемо розглядати його неозброєним оком, то не побачимо того, що побачимо, якщо розглядатимемо його крізь суперпотужний мікроскоп. В цьому випадку ми бачимо, що одне й те саме, якщо воно розглядається крізь різні призми, може виглядати по-різному, але залишатиметься одним і тим самим.

Матеріальний предмет характеризується просторовими властивостями – місцем, розміром і формою. Ми можемо не лише отримати різні (скажімо, зорове і на дотик) сприйняття цього предмету (різні сприйняття могли б означати сприйняття різних сторін, аспектів), але й отримати через різні сприйняття одну й ту ж саму інформацію про нього. Наприклад, можливо визначити форму й розмір предмета не лише візуально, але й (з закритими очима) на дотик. Отже, можливо сприймати одне й те саме (ті ж самі частини, аспекти й властивості тієї ж самої речі) через різні сприйняття, які анітрохи не схожі одне на одне. Чи не є аналогічною ситуація з відчуттями і фізичними процесами в нервово-мозковій системі?

Ні, не є. Ці ситуації суттєво відрізняються. У наведених прикладах є дещо, що слугує підставою для віднесення різних сприйняттів до одного й того ж об’єкта (підставою для ототожнення об’єкта, даного у першому сприйнятті, з об’єктом, даним у другому сприйнятті), і чого немає у випадку з відчуттями і фізичними процесами в нервово-мозковій системі. Такою підставою для віднесення різних сприйняттів до одного й того ж фізичного об’єкта є однакові властивості, про які ‘повідомляють’ ці сприйняття.

Насамперед, підставою для віднесення різних сприйняттів до одного фізичного об’єкта виступає характеристика, що є (за смислом поняття фізичного) визначальною для ідентифікації фізичних об’єктів, – місце у просторі. Якщо ми розглядатимемо склянку води неозброєним оком і через мікроскоп, то підставою для ототожнення є той факт, що ми розглядаємо одну й ту ж ділянку простору (звичайно, за умови, що за цей час у цій ділянці простору не відбулося підміни об’єктів).

Тут ситуація така ж сама, що й з горою, яку ми можемо розглядати здалека або підійшовши дуже близько. Зрозуміло, що у другому випадку ми побачимо більше деталей тієї частини гори, яка буде перед нами, (більше різних частин і властивостей), але при цьому поза межами нашого бачення може опинитися якісь частини гори, які ми бачили звіддаля.

Підставою для віднесення різних сприйняттів до одного фізичного об’єкта може бути і спільність інших фізичних характеристик, які ми отримуємо у обох сприйняттях.

Наприклад, ми бачимо деякий предмет і завдяки цьому дізнаємося про його розмір і форму. Потім ми закриваємо очі і нам дають в руки якийсь предмет (можливо, той самий, а можливо, інший) і ми на дотик оцінюємо, що його форма й розмір приблизно такі, як у предмета, який ми бачили. На цій підставі ми можемо припустити, що це – той самий предмет. Звичайно, це припущення з великою ймовірністю може виявитися хибним, навіть у випадку, коли ми маємо справу з двома якісно однаковими сприйняттями. (Наприклад, я бачу стілець; потім закриваю очі; хтось міняє стілець на дуже схожий; я відкриваю очі; мені здається, що я бачу той самий стілець, хоча насправді це не так.) Але в будь-якому разі, підставою для ототожнення виступає спільність деяких характеристик або відсутність суттєвих відмінностей у характеристиках – хоча ці характеристики й можуть бути отримані у різний спосіб, через різні сприйняття.

Натомість, у випадку з відчуттями (емоціями) і фізичними процесами в нервово-мозковій системі немає ніяких підстав для ототожнення: відчуття й емоції, як такі (як вони відчуваються, переживаються суб’єктивно), не мають ніяких спільних характеристик з тим, що можливо побачити, розглядаючи через сканувальний прилад фізичні процеси в нервово-мозковій системі. (Це випливає з того факту, на який ми вже звертали увагу: у звичайній мові висловлювання про відчуття чи емоції не несуть ніякої інформації про фізичні структури і процеси нервово-мозкової системи, хоча ми цілком розуміємо, про що йде мова в цих висловлюваннях, тобто вони несуть іншу інформацію.) З таким же успіхом можна захищати твердження про те, що мій червоний капелюх і мої чорні чоботи – одне й те ж саме, лише сприймаються по різному.

Звідси зрозуміло також, чому хибною є теорія двох мов – мови фізики та психології, які нібито говорять про ті самі факти. Насправді, фізика і психологія мають справу з фактами, які отримуються двому зовсім різними способами, і знання про які не містить ніякої спільної інформації, – а тому для їх ототожнення немає підстав.

Якщо ми потрапили в іншу країну і не знаємо її мови, то, щоб вивчити цю мову і навчитися перекладати з цієї мови на нашу і навпаки, нам потрібно зіставити способи вираження однакових фактів (які ми ідентифікуємо через однакові властивості) у цій мові та у нашій мові. Але у випадку психічних і фізичних фактів йдеться про факти, властивості яких не просто різні, а неспівставні. (Нагадаю: якщо ми не володіємо додатковим опосередковуючим знанням, то наші знання про відчуття та інші психічні стани нічого не говорять про фізичні процеси у нервово-мозковій системі, а наші знання про фізичні процеси у нервово-мозковій системі нічого не говорять про відчуття та інші психічні стани).

Якщо ми розуміємо смисл висловлювань однієї мови і смисл висловлювань іншої мови, і якщо обидві мови мають засоби для висловлювання фактів даного типу, то ми можемо перекласти висловлювання про факт цього типу з однієї мови у висловлювання іншої мови з тим же самим смислом (що виражає той же самий факт). Ми розуміємо смисл висловлювань про фізичні процеси і смисл висловлювань про відчуття, емоції й думки, але не можемо перекласти одні в інші, – тому, що вони говорять про різні факти.

Отже, говорячи про фізичні й психічні стани і процеси, ми говоримо однією (звичайною українською, російською або англійською) мовою про різні факти, а не різними мовами про одне й те саме.[4]

2) Ототожнення речовини або матеріального об’єкта з системою елементів. А також фізичні теорії тепла, звуку, кольору

Візьмемо класичний приклад – води та H2O. Ми знаємо, що вода – це сукупність молекул H2O в певних фізичних умовах (що визначаються двома параметрами – атмосферним тиском та температурою; наприклад: нормальний тиск та температура в діапазоні від 0 до 100 ºС).

Підставою для ототожнення води та сукупності молекул H2O є те, що усі фізичні властивості води можливо логічно вивести з (звести до) фізичних властивостей молекул H2O та законів їх фізичної взаємодії.

Так, ми можемо з високим рівнем точності розрахувати усі властивості води, що виражаються у числових величинах (обсяг, вага, температура тощо), знаючи вагу і розмір молекули H2O, середню відстань між цими молекулами, їх середню кінетичну енергію, закони фізичної взаємодії тощо. Також на основі фізичних характеристик взаємодії молекул H2O неважко показати, чому вода є рідиною, – достатньо дізнатися про динаміку сил притягування/відштовхування між молекулами H2O.

Подібна ситуація − з усіма матеріальними системами. Звичайно, слід враховувати, що брак достатньо детальної інформації про структуру і фізичні властивості елементів системи або складність потрібних обрахунків може не дозволити на практиці здійснити потрібне зведення (редукцію). Але, щоб ідентифікація була виправданою, мають виконуватися принаймні дві умови:

1) дана теорія про склад і структуру системи узгоджується з нашим досвідом, який відноситься до цієї системи;

2) вона пояснює цей досвід краще, порівняно з відомими альтернативними теоріями.

Ці дві умови стосуються й інших класичних прикладів ототожнення – ототожнення тепла з середньою кінетичною енергією молекул газу, звуку – з певного роду коливанням повітря, кольору – з частотою електромагнітних хвиль світла, що відбиваються від предмету і потрапляють на сітківку ока.

В повсякденному мовленні поняття тепла, кольору, звуку базуються на відповідних відчуттях, суб’єктивних переживаннях (з тим, як воно відчувається[5], коли холодно чи тепло, коли бачиш щось червоне чи зелене, коли чуєш якийсь звук). Повсякденні поняття тепла, кольору, звуку є у своїй основі феноменальними (виражають не те, якими є речі і процеси самі по собі, незалежно від їх сприйняття, – 'речі-у-собі' в термінології Канта, а те, як вони являються у властивих для людини формах сприйняття, – феномени в смислі термінології Канта), qualia-based (базованими на суб’єктивних переживаннях). Можна сказати, що повсякденні поняття тепла, кольору, звуку означають вторинні якості, які властиві предметам чи зовнішньому середовищу не самим по собі, а у відношенні до свідомості-психіки. Але така інтерпретація усе ж не зовсім точно передає смисл, який вкладається у поняття тепла, кольору, звуку в повсякденному мовленні: адже повсякденне розуміння, звичайний здоровий глузд приписує ці якості самим фізичним об’єктам чи зовнішньому середовищу. Тож можна сказати, що в розумінні звичайного здорового глузду тепло – це якась об’єктивна властивість зовнішнього середовища, яка зазвичай викликає у людини суб’єктивне відчуття теплоти; червоний колір – якась об’єктивна властивість предмета, яка зазвичай викликає у людини суб’єктивне відчуття червоності і т.п. Наукові теорії тепла, кольору, звуку виявляють такі об’єктивні (фізичні) властивості предметів або фізичного середовища, які (наскільки науковці можуть судити на даномуу етапі розвитку знання, відповідно до найкращих сучасних наукових теорій) найкраще співвідносяться з відповідним суб'єктивним досвідом. Тож обидві умови виконуються; у нас є вагомі підстави для ототожнення; і немає достатньо вагомих підстав для його заперечення.

 

Але у випадку з матеріалістичною теорією свідомості визначені вище дві головні умови, які дають підставу для ототожнення, не виконуються. Проблема з теорією про те, що свідомість є процесами в мозку, полягає саме в тому, що ця теорія взагалі не пояснює свідомість як царину суб’єктивності – суб’єктивних переживань, воління, мислення, усвідомлення.  Вона ніяк не пояснює, чому суб’єктивність взагалі існує і як вона може існувати, – оскільки вона стверджує, що усе, що насправді відбувається – це фізичні взаємодії і рухи різних елементів мозку (жоден з яких не наділений суб’єктивністю), які відбуваються автоматично за фізичними законами. В цій картині немає жодного натяку на суб’єктивні переживання та усвідомлення; в ній просто немає місця для суб’єктивності. Ця теорія унікальна в своєму роді – теорія свідомості, яка говорить про що завгодно, крім власне свідомості, суб’єктивності.

 

Властивості води, тепла, кольору, звуку, можливо звести (редукувати) до фізичних процесів та властивостей, усуваючи з наших понять про них те, що вноситься нашою психікою, людськими формами сприйняття, – звільняючи ці поняття від феноменального змісту, який виражає суб’єктивні переживання людини. Але не можна це ж саме зробити з самою свідомістю, оскільки свідомість цікавить нас саме як царина суб’єктивних переживань та усвідомлення. Як слушно відзначав Т.Нагель

“Неможливо вилучити з редукції феноменальні риси досвіду у той спосіб, в який ми вилучаємо феноменальні риси звичайної речовини з її фізичної чи хімічної редукції – а саме, пояснюючи їх як впливи на свідомість людини-спостерігача. Щоб захистити фізикалізм, необхідно дати фізичне пояснення самим феноменальним рисам. Але оскільки ми розглядаємо їх суб’єктивний характер, здається, що це неможливо.”[6]

Цю думку Т.Нагель ілюструє з допомогою вже відомого нам уявного експерименту з інопланетянами, які не мають зору, але можуть отримувати ту ж саму фізичну інформацію через інші способи сприйняття:

“Вчений-марсіанин без розуміння візуального сприйняття міг би зрозуміти веселку, блискавку або хмаринку як фізичне явище, хоча він ніколи не міг би зрозуміти людські поняття веселки, блискавки або хмаринки, – того місця, яке ці речі займають в нашому феноменальному світі. Він міг би осягнути об’єктивну природу речей, які позначаються цими поняттями: оскільки, незважаючи на те, що самі поняття пов’язані зі специфічною[7] точкою зору та специфічною візуальною феноменологією, речі, які осягаються з цієї точки зору, не залежать від цього: вони хоча й спостерігаються з певної точки зору, але є зовнішніми щодо неї; завдяки цьому їх можливо осягнути також з інших точок зору... Блискавка має об’єктивний характер, який не вичерпується її візуальним виглядом і може бути досліджений незрячим марсіанином.”[8]

Розглядаючи цей приклад у контексті нашої дискусії, слід зауважити, що на відміну від веселок, блискавок та хмаринок як фізичних явищ, які можливо зрозуміти “ззовні”, відокремлено від візуального досвіду, який лежить в основі відповідних людських понять, сам візуальний досвід – як він переживається суб’єктивно – неможливо зрозуміти “ззовні” самого візуального досвіду (наприклад, розуміння візуального досвіду неможливе для незрячих марсіан). І це вірно не лише щодо візуального досвіду, але й щодо усієї свідомості (будь-яких форм досвіду) як царини суб’єктивних переживань та усвідомлення.

******

Р.S. Насправді, якщо ми маємо справу з ототожненнями, подібними до “теплота та середня кінетична енергія молекул – це одне й те саме”, то наведене вище роз’яснення є досить приблизним, залишаючи поза увагою деякі нюанси.

Повернемося до твердження:

(Т) “Наукові теорії тепла, кольору, звуку виявляють такі об’єктивні (фізичні) властивості предметів або фізичного середовища, які найкраще (порівняно з іншими відомими теоріями) співвідносяться з відповідним суб’єктивним досвідом.”

Хоча це й так, але в принципі це необов’язково. Фізичні поняття не обов’язково мусять бути аналогами, відповідниками співзвучних повсякденних понять. А якщо певне фізичне поняття і є, в якомусь смислі, відповідником співзвучного повсякденного поняття, то така відповідність може бути лише приблизною, неточною, неповною.

Насправді, фізичні поняття та аналогічні повсякденні поняття – це різні поняття, які мають різний смисл, що може бути більшою або меншою мірою близьким чи взаємопов’язаним. Наприклад, теплота у фізичному смислі (кінетична енергія молекул) і теплота у повсякденному смислі – це не одне й те саме.

В принципі, науковець може ввести нове фізичне поняття 'Х' навіть якщо в повсякденній мові слово 'Х' означає щось таке, що не має з цим фізичним поняттям нічого спільного. Інша справа, що насправді, коли науковець обирає для позначення нового фізичного поняття якесь слово з повсякденної мови, то він, як правило, робить це тому, що вбачає тісний зв’язок між цим фізичним поняттям та тим, що позначається цим словом у повсякденній мові. Але це не означає повної смислової тотожності.

Наприклад, вводячи фізичне поняття для позначення середньої кінетичної енергії (маса, помножена на швидкість руху у квадраті) молекул, вчені вирішили використати слово 'теплота'. Справді, середня кінетична енергія молекул – це та фізична властивість навколишнього фізичного середовища, яка значно більше аніж усе інше відповідальна за наше відчуття теплоти. Тим не менше, хоча 'теплота' у фізичному смислі (кінетична енергія) та 'теплота' у повсякденному смислі дуже тісно пов’язані – це не одне й те саме.

Ми вже говорили, що повсякденні поняття є у своїй основі феноменальними, тобто базуються на суб’єктивних відчуттях, переживаннях. Так, слово 'теплота' у повсякденному смислі означає або відчуття теплоти або щось, що викликає це відчуття (наприклад, коли говорять про тепле повітря). Але це у першому випадку (відчуття) – зовсім не те саме, а у другому (те, що викликає відчуття) − не зовсім те саме, що теплота у фізичному смислі (кінетична енергія молекул).

Кінетична енергія молекул середовища, яке нас оточує, – це справді головна зовнішня причина відчуття теплоти. Але це – не єдина причина. Візьмемо, наприклад, воду й повітря температурою 1°С. У фізичному смислі їх теплота – одна й та ж сама, але у повсякденному смислі вода – набагато холодніша (ця відмінність зумовлюється такою фізичною властивістю як тепловіддача).

Отже, можемо стверджувати, що теплота, у тому повсякденному смислі, в якому ми усі знайомі з цим словом, незалежно від нашої обізнаності з фізикою, не є кінетичною енергією молекул; можна сказати, що кінетична енергія є лише складовою, хоча й найголовнішою, теплоти у повсякденному смислі. Натомість теплота у фізичному смислі є кінетичною енергією молекул за визначенням, але це – не зовсім та теплота, з якою ми усі, незалежно від нашої обізнаності з фізикою, добре знайомі.

Головний аргумент проти теорії про свідомість та мозок як “одне й те саме з різних точок зору”

Одна й та сама річ, процес чи властивість справді можуть сприйматися по-різному. Одне й те саме може по-різному являтися у різних суб’єктивних сприйняттях. Але для того, щоб це було можливим, необхідно, щоб були різні форми суб’єктивного сприйняття, які належать до свідомості. Посилаючись на різні форми суб’єктивного сприйняття, ми можемо пояснити, як можуть бути одним і тим самим вода та сукупність молекул H2O, блискавка та потужний електричний розряд тощо. Але не можна таким чином пояснювати свідомість, просто тому, що будь-яке таке пояснення необхідно вже посилається на свідомість (різні форми суб’єктивного сприйняття). Тобто, таке пояснення необхідно було б поясненням свідомості через саму себе, а не через фізичні процеси (матерію).

Задовільна матеріалістична теорія свідомості мусить пояснити, як деякі фізичні структури та процеси можуть утворювати свідомість, як свідомість і деякі фізичні структури та процеси можуть бути одним і тим самим, не посилаючись при цьому на суб’єктивні сприйняття. Адже завдання цієї теорії полягає саме в тому, щоб пояснити суб’єктивні сприйняття, в їх суб’єктивній якості, саме існування суб’єктивності виключно через фізичні (матеріальні) структури й процеси (а не через суб’єктивні сприйняття). Але це неможливо, бо будь-яке твердження про те, що деяке Х та деяке Y – це “одне й те саме з різних точок зору”, якраз і є посиланням на різні суб’єктивні сприйняття.

Якщо тільки ми не стаємо на точку зору ідеалізму (згідно з якою фізичне – це формоутворення свідомості, або специфічний спосіб сприйняття свідомістю частини самої себе), то свідомість та матеріальні процеси не можуть бути одним і тим самим у різних суб’єктивних сприйняттях, – просто тому, що усі суб’єктивні сприйняття належать свідомості, а не фізичним об’єктам.

Біхевіоризм та функціоналізм

До головних напрямків матеріалізму ХХ ст. належать біхевіоризм та його наступник – функціоналізм.

Біхевіоризм ототожнює свідомість з поведінкою. Наприклад, з точки зору біхевіоризму, відчуття болю – це не що інше як деяка сукупність взаємопов’язаних форм поведінки (таких як зойк болю, зміна виразу обличчя, дії, спрямовані на усунення причини болю і усунення відповідних тілесних пошкоджень тощо).

Ця теорія, як і всі матеріалістичні теорії, зіштовхується з “проблемою зомбі”: ми можемо уявити собі істоту, подібну до людини, яка у ситуаціях, в яких людина відчуває біль, поводиться точно так само, як поводилася б людина, яка відчуває біль, але при цьому нічого не відчуває – не має суб’єктивного переживання болю. Отже, поводитися певним чином – ще не означає мати відповідні відчуття. Відчуття – це щось крім поведінки.

В біхевіоризмі ця проблема навіть більш явно виражена, аніж в інших версіях матеріалізму: він явно суперечить тому факту, що ми знаємо про біль насамперед тому, що його відчуваємо і безпосередньо (інтроспективно) усвідомлюємо, а не через зовнішнє спостереження за поведінкою. Між тим, якщо наші відчуття – це лише поведінка, за якою можливо спостерігати ззовні, то ми не можемо знати безпосередньо про наші власні відчуття, а можемо знати лише про відчуття тих людей, за поведінкою яких спостерігаємо. На цю тему є анекдот: Біхевіорист після заняття сексом говорить партнерші: “Тобі було так приємно! Просто супер! Скажи, а як було мені?”

Ще одне слабке місце біхевіоризму – те, що, маючи один і той же психічний стан (суб’єктивне переживання), різні люди можуть поводитися дуже по-різному; так що поставити психічні стани (переживання) у однозначну відповідність з певними формами поведінки виявляється практично неможливим.

Останні дві проблеми долає спадкоємець біхевіоризму –функціоналізм – найбільш впливова сучасна матеріалістична теорія, яка тісно пов’язана з комп’ютерними технологіями. В цій теорії свідомість розглядається як аналог до комп’ютерної програми, свого роду “програмне забезпечення” (software) мозку. Ця програма отримує від нервової системи потік вхідних даних (input), обробляє їх за допомогою складного алгоритму і формує потік даних на виході – сигнали, що приводять у рух різні м’язи. Так само, як і в біхевіоризмі, свідомість має виключно поведінкові функції. Проте, на відміну від біхевіоризму, функціоналізм не ототожнює напряму певні психічні стани (те або інше відчуття, емоцію, бажання тощо) з певними чітко визначеними формами поведінки.

З точки зору функціоналізму різні психічні стани можна ототожнити з певними функціональними блоками – аналог підпрограм (функцій) або блоків в алгоритмі загальної програми. Кожний з таких блоків-підпрограм 1) отримує на вході інформацію від нервової системи або від інших функціональних блоків або і від того, і від іншого, 2) обробляє цю інформацію за власним алгоритмом і формує інформацію на виході для системи м’язів або для інших блоків, або і для того, і для іншого. Наше (інтроспективне) усвідомлення та ідентифікація різних відчуттів та емоцій, з точки зору функціоналізму, також є одним (або кількома) з таких функціональних блоків.

Зокрема, функціоналізм може запропонувати свою версію теорії про “одне й те саме з різних точок зору”, яку можна проілюструвати на прикладі болю такою схемою (нагадаю, що СРНП – це сигнально-регулятивні нейрофізичні процеси в мозку):

 

Матеріалістична (функціоналістська) модель:

1) відчуття болю:

2) візуальне спостереження за фізичними процесами, відповідальними за відчуття болю:

Порівняємо це з моделлю дуалізму.

Дуалістична модель:

1) відчуття болю:

 

2) візуальне спостереження за фізичними процесами, відповідальними за відчуття болю:

мязи

поведінка

 

зорова

система

 

сканер мозку

 

мозок

СРНП “біль”

 

Функціонально схеми майже однакові. Суттєва різниця лише в тому, що в дуалістичній моделі має місце справжнє відчуття (суб’єктивне переживання) та усвідомлення болю, а у матеріалістичній (функціоналістській) – лише їх функціональна (така, що виявляється в різних фізичних рухах – зовнішніх і внутрішніх) імітація. Сигнально-регулятивні нейрофізичні процеси в мозку (СРНП “біль”, СРНП “усвідомлення болю”, СРНП “образ”, СРНП “усвідомлення образу”) – це просто фізичні взаємодії і рухи, які відбуваються автоматично за фізичними законами. Натомість, біль та візуальний образ – це суб’єктивні переживання, як вони відчуваються кожним з нас; і наше усвідомлення чогось – це теж щось, що має місце і переживається суб’єктивно.

В дуалістичній моделі маємо людину, яка справді відчуває (суб’єктивно переживає) та усвідомлює біль та візуальні образи. В матеріалістичній (функціоналістській) – зомбі, який суб’єктивно нічого не відчуває і не усвідомлює, але управляється програмою, що дуже добре імітує поведінку людини, яка відчуває та усвідомлює. 

Резюмую критику теорій біхевіоризму й функціоналізму висловлюваннями Томаса Нагеля:

“Фізичне пояснення поведінкових або функціональних станів не пояснює психічного, оскільки воно не пояснює його суб’єктивних рис: яким є (як переживається) той або інший психічний стан для його власника.”[9]

cуб’єктивний характер досвіду … не піддається аналізу в термінах будь-якої пояснювальної системи функціональних станів, оскільки останні можливо приписати роботам чи автоматам, які поводяться подібно до людей, хоча й нічого не відчувають. …Я не заперечую, що свідомі психічні стани та події спричиняють поведінку, а також що їм можливо дати функціональні характеристики. Я заперечую лише, що такий аналіз буде повним…  Марна справа – базувати захист матеріалізму на будь-якому аналізі психічних явищ, якому не вдається "схопити" безпосередньо, у явній формі їх суб’єктивний характер.”[10]

 

Свідомість як ілюзія ілюзії ілюзії...

Серед теорій про те, що фізичні процеси в мозку й свідомість – “одне й те ж саме з різних точок зору” особливе місце займає елімінативний матеріалізм (Річард Рорті, Поль Феєрабенд, Поль Чарчленд, Патріція Чарчленд, Деніел Деннетт та ін.) – теорія про те, що феноменальне поняття свідомості (а також усі більш специфічні феноменальні поняття, − наприклад, поняття відчуття болю як суб’єктивного переживання та поняття суб’єктивного усвідомлення відчуття болю) є помилкою сприйняття, що створюється інтроспективним усвідомленням (awareness) першої особи. Перша особа (Я) – той, хто переживає біль й усвідомлює своє переживання, на відміну від третьої особи (він або вона) – того, хто може зі сторони спостерігати за поведінкою або (з допомогою якогось приладу) за фізичними процесами, що відбуваються в мозку людини, яка відчуває біль.

Колін Мак-Гін так описує цю точку зору:

“Наприклад, біль є нічим іншим як збудження певних волокон в мозку... Одне та інше не просто співвідносяться, але є одним і тим самим. Правда, біль не здається чимось подібним, якщо розглядається інтроспективно, але інтроспекція є джерелом помилки та ілюзії, і їй не слід довіряти при з’ясуванні справжньої природи свідомості. Матеріаліст погоджується, що ми самі усвідомлюємо наш біль не як процеси в нервових клітинах, але цей факт відхиляється як помилка сприйняття. Справжня природа болю недоступна для нашого усвідомлення болю з точки зору першої особи; скоріше, його природа відкривається через спостереження третьою особою за процесами у відповідній частині мозку. Спосіб, у який ми дізнаємося про нашу свідомість “зсередини” оголошується таким, що вводить в оману щодо того, чим свідомість є насправді.”[11]

З цієї точки зору свідомість, у звичайному смислі цього слова, (зокрема, суб’єктивні переживання та їх інтроспективне усвідомлення) є лише ілюзією, яку виникає у нас, коли ми інтроспективно-суб’єктивно усвідомлюємо наші суб’єктивні переживання. Але це твердження самосуперечливе: воно водночас стверджує і заперечує (оголошує ілюзією) те, що ми інтроспективно-суб’єктивно усвідомлюємо наші суб’єктивні переживання. Це нагадує анекдот про мера, який заявляє, що розмови про те, що в його місті є бездомні, – це наклепницькі чутки, які розповсюджують ті, кому нема де жити.

Якщо свідомість-суб'єктивність – це ілюзія, то чия це ілюзія? Чи може існувати ілюзія сама по собі, поза свідомістю? Якщо ілюзії існують лише у свідомості, а сама свідомість – це ілюзія, то свідомість – це не просто ілюзія, а ілюзія ілюзії ілюзії … ... … (до нескінченності).

Важко придумати щось більш абсурдне. Але, як писав Декарт, неможливо уявити собі настільки абсурдної або неправдоподібної теорії, щоб її не відстоював той або інший філософ.

******

Звичайно, матеріалісти можуть просто не зважати на абсурдність своїх теорій і стверджувати, що ніяких суб’єктивних переживань (qualia) та усвідомлення, ніякої свідомості (в загальноприйнятому смислі цього слова) не існує. Джон Белоф пояснює це на прикладax болю та зорового образу червоної плями:

“...якщо поведінкові аспекти болю насправді охоплюють усе те, що ми розуміємо під болем, ми усі, поза сумнівом, можемо вважати себе стоїками! Суть проблеми болю – те, що робить декого з нас боягузами – це саме природа болю як суб’єктивного переживання. Але твердо налаштований біхевіорист … може на це не зважати і заперечувати, що існує щось таке як особистий або суб’єктивний аспект болю. ...матеріалісти та біхевіористи не тупі. Вони не гірше за нас розуміють, що їх теорії скандальні в тому смислі, що заперечують щось глибоко закорінене в нашому мисленні й мові; ось тільки їх це не зупиняє. Деннетт, на початку свого об’ємного трактату, попереджає нас, що його зусилля щодо "демістифікації", як він це називає, будуть сприйняті багатьма як "акт інтелектуального вандалізму". Проте, якщо ми не можемо формально спростувати матеріалізм або функціоналізм ..., то і його прибічники не можуть нас переконати заперечувати або не помічати ось ту червону пляму, яка вперто відмовляється зникати. ...Тож найкраще, що я можу зробити, це погодитися зі словами Дж.Серля: "...якщо з Вашої теорії слідує, що свідомість не існує, то ви просто довели Вашу теорію до абсурду ".[12]

Reductio ad absurdum – доведення до абсурду – у формальній логіці – метод доказу, який полягає в тому, що ми пробно припускаємо істинність деякого припущення для того, щоб показати, що з нього слідують абсурдні висновки і, отже, воно є хибним, а істинним є припущення, яке є його запереченням. Цей метод усім нам добре знайомий з геометрії як “доказ від супротивного”. Він має таку форму:

Теорема: T.         

Доказ: Припустимо, що не-T. З цього слідує висновок Х, який суперечить аксіомі А. Отже, не-Т є хибним. Отже, Т є істинним, що й потрібно було довести.

В нашому випадку Т – твердження про хибність матеріалізму, не-T – твердження про його істинність; Х – висновок про те, що свідомості як особистої царини суб’єктивності не існує; аксіома А, якій він суперечить, – існування свідомості як особистої царини суб’єктивності.



[1] Монізм – філософське вчення, згідно з яким існує лише одна першооснова буття (субстанція) – на відміну від дуалізму та плюралізму, які говорять про існування двох або кількох першооснов. Існує три різновиди монізму:

1) матеріалізм –  вчення про те, що усе є матерія;

2) ідеалізм – вчення про те, що усе є Дух, Розум тощо;

3) нейтральний монізм – вчення про те, що усе є щось нейтральне, що являється то як матерія, те як дух.

[2] С.Лоу. Что такое сознание? – C.228.

[3] Popper K. Language and the Body-Mind Problem. – P.396.

[4] Пор.: К.Поппер: “…ідею про взаємний переклад слід було давно відкинути. Разом з нею, двомовне рішення зникає. Адже якщо дві мови не перекладаються одна в одну, то вони стосуються фактів різного типу. Наша проблема полягає у відношенні між цими типами фактів, і її можливо сформулювати, лише побудувавши одну мову, в якій можливо говорити про факти обох типів.” (Popper K. Language and the Body-Mind Problem. – P.396.)

[5] what is it like? how it feels?

[6] Nagel T. What is it like to be a bat? - p.167.

[7] специфічно людською – властивою для людей і недоступною для марсіан

[8] Nagel T. What is it like to be a bat? – p.172-173.

[9] Nagel T. Panpsychism. – p.188.

[10] Nagel T. What is it like to be a bat? - p.166-167.

[11] McGinn C. The Mysterious Flame. – р.19.

[12] Beloff J. The Mind-Brain Problem. – p.513

[Зміст]

[Персональна сторінка Дмитра Сепетого]