[Персональна сторінка Дмитра Сепетого]

[Зміст]

2. Теорія душі проти теорії мозку. Аргумент знання

Аргументацію дуалістів та матеріалістів, прибічників теорії душі та теорії мозку, зручно представити у формі діалогу.

Учасники діалогу:

Петро Іванович – фізіолог, який багато разів робив ексгумацію людських трупів та вівісекцію тварин і ніколи не бачив такої речі як душа. Тож він вважає, що душа – це бабусини побрехеньки.

Іван Петрович – філософ-дуаліст, який вважає, що свідомість не може бути чимось фізичним, що матеріалістичні пояснення свідомості (теорія мозку) не витримують критики.

Петро Іванович: Я впевнений, що ніякої душі не існує. Я та мої колеги робили мільйони ексгумацій та вівісекцій – і ніякої душі не знайшли.

Іван Петрович: Що за нісенітниці Ви говорите! Душа – це, за cамим смислом слова, щось нефізичне – таке, що його неможливо побачити чи помацати. Не дивно, що ви її не знайшли, – ви в принципі не могли її знайти. Ви можете знаходити тільки фізичні речі, і що б ви не знайшли – це не може бути душею.

Петро Іванович: Мені здається, що це Ви говорите нісенітниці. Ви говорите про щось, чого ніхто ніколи не бачив і “в принципі” не може побачити, чого не може “в принципі” виявити жодний прилад. Але в такому разі не може бути “в принципі” ніяких підстав вважати, що це “щось” існує. Ваша “душа” – чиста містифікація.

Іван Петрович: Ви не праві. Є дуже серйозні підстави вважати, що душа існує. І в цьому немає ніякої містики. Ми знаємо не лише про те, що можливо побачити чи сприйняти іншими органами зовнішнього відчуття (дотику, слуху, нюху, смаку) чи зафіксувати фізичними приладами. Ми знаємо також про самі ці відчуття, а також про інші наші відчуття й емоції (болю, насолоди, суму, радості), про наші думки, сумніви, бажання − як ми усе це суб’єктивно переживаємо й усвідомлюємо. Людські суб’єктивні переживання й думки неможливо побачити, відчути на дотик чи зафіксувати фізичними приладами; ми дізнаємося про них не через спостереження за фізичними процесами, а безпосередньо-інтроспективно, оскільки ми самі їх переживаємо й мислимо. Той факт, що люди суб’єктивно переживають різні відчуття та емоції та суб’єктивно усвідомлюють та мислять, є чимось крім фізичних фактів. Людське Я, здатне до суб’єктивних переживань та усвідомлення, так само реальне, як і фізична реальність. Це Я (≡ психічний суб’єкт) і є тим, що зазвичай називають душею.

Петро Іванович: Наука виявила, що наші відчуття, емоції та думки – не що інше як фізичні процеси в нашій нервовій системі та мозку.

Іван Петрович: Наука нічого такого не виявила і не могла виявити. Усе, що виявляє (і все, що може виявити) наука, − це те, що наші відчуття, емоції та думки тісно пов’язані з процесами в мозку та нервовій системі; що деякі процеси в нервовій системі можуть викликати деякі відчуття чи зміни в процесі мислення. Тобто, наука виявила, що між процесами в нашому мозку та свідомістю є тісний зв’язок. Ви ж говорите зовсім інше: що процеси в нашому мозку та свідомість – це одне й те ж саме. Ваше твердження не лише не слідує з твердження про зв’язок між свідомістю й мозком, але й прямо суперечить йому. Якщо ми говоримо, що існує зв’язок між процесами у мозку та свідомістю, то це означає що мозок і свідомість – не одне й те саме, а різні речі. І навпаки, якщо ми говоримо, що мозок і свідомість – одне й те саме, то неправильно говорити про зв’язок між ними. Твердження про зв’язок між A та B має сенс лише якщо A не є B. Неправильно говорити, що A пов’язане з B (або що A викликає B), якщо A – це B.

Петро Іванович: В такому разі, я відмовляюся від ідеї про те, що наші відчуття й думки пов’язані з процесами в мозку. Я вважаю, що наші відчуття й думки є процесами в мозку.

Іван Петрович: Але це – Ваша особиста думка, а не науково доведений факт. І проти неї є ряд вагомих аргументів.

Почнемо з того, що фізичні процеси в мозку та стани і процеси свідомості не мають жодної спільної властивості, крім приблизної одночасності; тож вони ніяк не можуть бути одним і тим самим. Процеси в моєму мозку – це переміщення, зміни форми, стискання й розширення деяких фізичних об’єктів. Це щось, що ми можемо (в принципі, за допомогою якогось приладу) сканувати й бачити. Але ми ніяким чином не можемо сканувати й бачити відчуттів і думок як таких, бо вони відчуваються й мисляться, а не бачаться.

Я ніколи не бачив процесів у моєму мозку, але я завжди знаю, якими є мої відчуття та думки. Тож мої відчуття та думки – це не щось видиме чи дотичне; вони присутні в моїй свідомості безпосередньо, як щось без фізичних властивостей.

Петро Іванович: Мені здається, що цей аргумент хибний. Це все одно, що сказати: я знаю про кольори, звуки, теплота тощо, хоча ніколи не спостерігав електромагнітні хвилі, звукове коливання повітря, не вимірював кінетичну енергію тощо. А отже, кольори, звуки, теплота тощо не є і не може бути електромагнітними хвилями, коливанням повітря, кінетичною енергією тощо.

Але ж ми знаємо, завдяки науці, що насправді кольори – це властивості відбивати електромагнітні хвилі певної частоти; звуки – коливання повітря, теплота – кінетична енергія тощо. Так само відчуття й думки є певними станами мозку, і ймовірно, що наука колись відкриє, що біль є ось-таким фізичним станом (структурою) мозку, а радість – ось-таким іншим фізичним станом (структурою) мозку.

Іван Петрович: Ваше заперечення не враховує відомий з ХVII ст., завдяки Декарту і Локку, важливий поділ властивостей на первинні, що належать самим речам, і вторинні, що належать людському суб’єктивному сприйняттю речей (або їхніх первинних властивостей). Цей поділ пояснює, як тепло може бути кінетичною енергією, колір – електромагнітними хвилями і т.п. Пояснення дуже просте: електромагнітні хвилі певних частот відчуваються людиною як певні кольорові відчуття, кінетична енергія відчувається людиною як теплові відчуття і т.д. Але це пояснення вже припускає існування свідомості як сфери суб’єктивності, психічного суб’єкта (Я), що володіє здатністю відчувати (не в смислі поведінкового реагування, а в смислі суб’єктивного як-воно-відчувається). Без суб’єктивності, свідомості, психічного суб’єкта-Я кольорові відчуття, відчуття теплоти і т.п. не існували б, хоча частоти електромагнітних хвиль і значення кінетичної енергії могли б бути такими ж самими.

Таким чином, маючи 1) фізичні тіла і процеси з їхніми первинними властивостями і 2) сприймаючу свідомість-Я, ми легко одержуємо пояснення 3) існування теплових, кольорових, звукових відчуттів. Але маючи одні лише фізичні процеси ми ніяк не можемо пояснити існування сприймаючої свідомості-Я і, отже, також і теплових, кольорових, звукових відчуттів.

Отже, приклад з кольорами, звуками, теплом не лише не спростовує дуалізм свідомості й фізичної реальності, – він сам є ілюстрацією, проявом цього дуалізму.

Петро Іванович: Але чи не є сама свідомість, Я лише вторинною властивістю, похідною від первинних, фізичних властивостей?

Іван Петрович: Ні, не є. Усі вторинні властивості передбачають існування свідомості – вони існують лише у відношенні до свідомості. Тож сама свідомість не є вторинною властивістю.

Усі вторинні властивості є відношенням між двома фундаментальними реальностями – фізичним світом та свідомістю, Я. Свідомість та фізичний світ є двома “сторонами” відношення зовнішньо-чуттєвого сприйняття, суб’єктом та об’єктом. Оскільки усі вторинні властивості існують ніби “на стику” цих “сторін”, то жодна зі “сторін” не є вторинною властивістю.

Отже, свідомість (Я), як і фізичний світ, не є вторинною властивістю; вона є однією з двох фундаментальних реальностей, які уможливлюють існування усіх вторинних властивостей. 

Петро Іванович: А якщо ми отримаємо точне наукове знання про відповідність між процесами у мозку та відчуттями, емоціями, бажаннями, думками?

Іван Петрович: Це лише підтвердить, що свідомість – це одне, а фізичні процеси в мозку – інше. Адже щоб отримати таке знання, нам потрібна інформація, з одного боку, про психічні стани (відчуття, емоції, бажання, думки) людини та, з іншого боку, про фізичні процеси, які відбуваються в мозку цієї людини, коли вона має ці психічні стани. Щоб встановити таку відповідність, нам потрібна для початку інформація про психічні стани людини, і ми не можемо отримати такої інформації через спостереження за процесами в мозку, − ми можемо отримати її лише запитавши в людини, що вона відчуває, бажає, про що думає. Отже, дві сторони, між якими ми намагаємося встановити відповідність, повинні справді бути двома сторонами, двома різними речами, а не одним і тим самим.

 

Аргумент знання

Один з найцікавіших аргументів проти матеріалізму називають аргументом знання (the knowledge argument). В різних формах його висували Томас Нагель та Франк Джексон.

Суть аргументу в тому, що різні суб’єктивні переживання мають специфічний якісний характер – те, як-воно-відчувається (як воно відчувається, коли боляче, сумно і т.п.; яким є самé відчуття болю, суму тощо), і цей специфічний якісний характер як-воно-відчувається не може бути схоплений ніякими фізичними (або поведінковими тощо) описами. Можливо знати абсолютно все про фізичні факти (процеси в мозку), повязані з певним відчуттям, не знаючи при цьому нічого про те, яким є самé відчуття, як воно відчувається. Отже, самé це відчуття є чимось нефізичним.

Є щось таке, як воно відчувається, коли боляче, сумно і т.п. Те, як воно відчувається, є особливим, нефізичним фактом. Цей факт неможливо навіть передати у мові: неможливо пояснити людині, яка ніколи не мала певного відчуття (або схожого), яким є це відчуття (як це відчувається). І ніяка інформація про фізичні процеси в мозку, пов’язані з цим відчуттям, – якою б докладною вона не була, – не допоможе. Наприклад, людині, яка від народження позбавлена будь-яких нюхових відчуттів, неможливо пояснити, як відчувається той або інший запах; ніякі знання про фізичні процеси в нервовій системі й мозку, відповідальні за це відчуття, у цьому не допоможуть.

Інший приклад – з класичної статті Томаса Нагеля “Як воно – бути кажаном?”[1]. Більшість видів кажанів не мають зору; у деяких видів є слабкий зір. У просторі кажани орієнтуються в основному з допомогою дуже складної ехолокаційної системи. Ймовірно (якщо ми тільки не вважаємо, слідом за Декартом, що лише людина має свідомість, а усі тварини є просто складними автоматами, що нічого суб’єктивно не відчувають), що кажани мають особливі суб’єктивні відчуття-переживання ехолокаційного сприйняття; проте для нас, людей, неможливо дізнатися, як це відчувається (як воно – бути кажаном). Можливо, що кажани відчувають це подібно до того, як ми відчуваємо зорові сприйняття. (Але, в такому разі, як це відчувають кажани тих видів, у яких є обидва – зорове та ехолокаційнесприйняття?) А можливо, що суб’єктивні ехолокаційні відчуття-сприйняття кажана несхожі ні на які людські суб’єктивні переживання; у такому разі ми просто нездатні уявити, як це відчувається (як воно – бути кажаном). При цьому ми можемо мати наскільки завгодно детальне, точне, вичерпне знання про усі фізичні процеси, задіяні у цьому сприйнятті; можемо цілком розуміти, як на рівні фізичних процесів мозку “працює” ехолокаційна система кажана: це нам анітрохи не допоможе дізнатися, як це відчувається суб’єктивно (як воно – бути кажаном). Але воно якось відчувається. Є щось таке, як це відчувається, як воно – бути кажаном, − і це щось перебуває за межами царини фізичних фактів.

Аналогічно, кажани, якби мали потужний інтелект і розвинену науку, могли б дізнатися усе про фізичні факти пов’язані з зоровим сприйняттям, але при цьому вони ніяк не зможуть дізнатися, як воно відчувається – мати зорові відчуття. С. Лоу, слідуючи за Т. Нагелем, пропонує уявити собі інопланетян з якоїсь далекої планети, які не мають зору, а мають натомість – як кажани – ехолокаційне сприйняття. Ці інопланетяни є дуже розумними, їх наука набагато випереджає нашу. Якщо вони прилетять на Землю і займуться дослідженням людського зорового сприйняття, то вони можуть з’ясувати усі фізичні факти, які з ним пов’язані. Вони можуть дізнатися про усі процеси в мозку людини, яка бачить червону квітку чи блакитне небо. Але при цьому вони нічого не зможуть дізнатися про те, як це відчувається – бачити червону квітку чи блакитне небо; як воно – бути істотою з зоровим сприйняттям.[2]

Найбільш відомою і впливовою версією-поясненням аргументу знання є уявний експеримент “Чорно-білий світ Мері”, запропонований австралійським філософом Франком Джексоном.[3] Уявімо жінку на ім’я Мері, яка від моменту народження жила у приміщенні з особливим освітленням, яке перетворювало усі кольори на відтінки сірого (від чорного до білого). Вона ніколи не потрапляла назовні і не мала кольорового відчуття червоного, синього, зеленого тощо. І ця жінка стала видатним вченим, що спеціалізується саме на кольоровому сприйнятті. Вона знала усі фізичні факти, які стосуються сприйняття зеленого, червоного, синього та інших кольорів: частота світлових хвиль, фізичні процеси, які відбуваються в нервовій системі, мозку тощо. Одного чудового дня вона залишила своє приміщення і потрапила у світ з нормальним освітленням. Мері була вражена: вона дізналася як це − мати відчуття червоного, зеленого, синього та інших кольорів; якими є ці відчуття. Раніше вона цього не знала, − незважаючи на те, що знала усі фізичні факти про кольори та їх сприйняття.

Мері дізналася щось нове, нові факти: як це відчувається – бачити червоний, зелений, синій та ін. кольори. Але Мері ще раніше знала усі фізичні факти, які мають відношення до кольорового сприйняття. Отже, ті нові факти, про які дізналася Мері, не є фізичними фактами. Виходить, що крім фізичних фактів (фактів про фізичну реальність) є й інші факти – про специфічний характер різних суб’єктивних переживань, про свідомість як особистий світ людської суб’єктивності. А значить, фізична реальність – це не вся реальність. Вся реальність включає, крім фізичної реальності, свідомість. Свідомість є чимось нефізичним (нематеріальним).

Неможливість дізнатися про характер суб’єктивних переживань, що суттєво відрізняються від наших власних, є прямим наслідком того факту, що свідомість кожної людини є її особистим, “приватним” “світом” з ексклюзивним доступом (лише сама ця людина має до нього прямий доступ). У цьому відношенні свідомість кардинально відрізняється від фізичного світу, який є спільним, “публічним”, однаково доступним для усіх свідомостей. Навіть щодо інших людей ми можемо лише здогадуватися, що їх відчуття подібні до наших власних відповідних відчуттів, але не можемо перевірити, чи ця здогадка є істинною. Можливо, що Ви суб’єктивно відчуваєте червоний колір (колір крові) так, як я – зелений (колір трави), а зелений – так, як я – червоний. А можливо, що Ваші суб’єктивні відчуття-сприйняття кольорів несхожі ні на які мої суб’єктивні відчуття. Можливість спілкування й розуміння між людьми засвідчує спільність для різних людей структури відношень-зв’язків між різними відчуттями, а також між відчуттями та тим, що їх викликає. Наприклад, у різних людей кольорове сприйняття трави є 1) стабільним, 2) подібним до кольорових сприйняттів інших предметів, які називають зеленими, 3) неподібним до кольорових сприйняттів предметів, які називають синіми чи червоними. Але якісний суб’єктивний характер кожного зі сприйняттів може, в принципі, бути унікальним для кожної людини. Ніхто з нас не може потрапити всередину свідомості іншої людини і дізнатися, як це насправді для неї – сприймати колір трави тощо.

 

Можемо сформулювати аргумент знання так. Яким би повним не було наше знання про фізичні процеси у мозку, воно нічого не говорить про те, якими є суб’єктивні відчуття-переживання, що відповідають цим процесам, – як вони відчуваються, переживаються суб’єктивно. Те, що вони відчуваються-переживаються ось так, а не якось інакше, є особливими фактами, які перебувають поза цариною фізичних фактів. Тобто, усе, що належить до свідомості як особистої царини суб’єктивних переживань та усвідомлення (як це переживається суб’єктивно: мати ось-це відчуття, емоцію, усвідомлювати певний факт, розуміти певне висловлювання, бажати того чи іншого), перебуває поза цариною фізичного, матерії. Факти щодо свідомості  – це нефізичні факти, факти про нефізичну реальність. Отже, свідомість як особиста царина суб’єктивності є нефізичною реальністю.

Далі цей аргумент обговорюється у формі діалогу.

Іван Петрович: Пропоную обговорити ще один впливовий аргумент проти матеріалізму.

Уявімо собі, що десь далеко-далеко існує планета Зет, яка заселена розумними істотами – назвемо їх зетіанами. Їх зовнішні сприйняття дещо відрізняються від людських. Їм бракує якоїсь із людських здатностей сприйняття; можливо, їм її замінює якась інша здатність, якої у людей немає, або набагато вища чутливість решти здатностей сприйняття. Хоча здатності сприйняття зетіан і відрізняються від людських, вони дозволяють отримувати ту ж саму (або навіть більш точну) фізичну інформацію (про місце, розмір, форму, масу, температуру тощо), яку отримують люди. Наприклад, зетіани глухі, але можуть повноцінно спілкуватися через складну мову жестів та письма; або вони сліпі, але мають натомість, як кажани, високорозвинене ехолокаційне сприйняття; або вони мають зір, але не розрізняють кольорів (є дальтоніками), бачать усе у відтінках сірого... Зупинимося на такій версії: зетіани не мають нюху, не відчувають запахів.

Зетіани дуже розумні, і їхня наука набагато випереджає нашу. Вони мають апаратуру, яка дозволяє відсканувати будь-які процеси в людському тілі, отримати будь-яке знання про фізичні структури людського тіла та про фізичні процеси у ньому.

Припустимо, зетіани прилетіли на Землю. Вони навчилися людської мови і дізналися, що люди відчувають запахи. Вони хочуть з’ясувати, як відчувається, наприклад, запах троянди. З допомогою своєї суперапаратури зетіани можуть отримати будь-яку фізичну інформацію про процеси в тілі (мозку) людини, яка відчуває цей запах. Але чи можуть вони таким чином дізнатися як відчувається запах троянди?

Петро Іванович: Напевно, ні.

Іван Петрович: То що ж виходить? З одного боку, зетіани можуть отримати будь-яке знання про будь-які фізичні властивості та процеси. З іншого, отримавши усю потрібну їм фізичну інформацію, вони так і не зможуть дізнатися, як пахне троянда, як відчувається її запах. З цього логічно випливає висновок, що відчуття запаху троянди (як і будь-які інші стани свідомості) не є фізичними властивостями та процесами.

Петро Іванович: Але ж ніяких зетіан немає, ми їх видумали!

Іван Петрович: Це не має значення. Важливо, що якби вони існували, то маючи усю фізичну інформацію, яка стосується запахів та їх сприйняття людьми, вони так і не змогли б дізнатися про те, якими є відчуття запахів.

Якщо Вам не подобаються зетіани, можете уявити фізика-дальтоніка, який знає все про фізичні структури і процеси нервово-мозкової системи людини, відповідальні за сприйняття кольорів, але не знає, яким є відчуття червоного чи зеленого.

Або можете уявити жінку на ім’я Мері. Вона з моменту народження носить на очах, ніколи не знімаючи, контактну плівку, що робить її бачення чорно-білим. (Припустимо, що це особлива органічна контактна плівка, яка росте разом з її очима. Можливо, Мері про це нічого не знає і вважає себе звичайним дальтоніком, а насправді якісь вчені проводять над нею експеримент-випробування органічної монохроматичної плівки). Мері стала нейрофізиком, який спеціалізується саме на фізичних структурах і процесах нервово-мозкової системи людини, які відповідальні за сприйняття кольорів. Вона знає все про ці структури і процеси. Проте вона не знає, яким є відчуття червоного чи зеленого (як воно відчувається суб’єктивно, як ці кольори виглядають для людини), і вона не може про це дізнатися допоки не зніме контактну плівку.

Петро Іванович: Але ж чи вона справді набуде нового знання, якщо зніме плівку? Адже Мері знає, що у людей є різні кольорові відчуття, вона лише “не знає”, які вони (як це відчувається). Якщо вона зніме плівку, то не зможе повідомити жодного  нового факту про сприйняття кольорів, а отже, не набуде нового знання. Звичайно, в якомусь іншому смислі, вона “дізнається” щось нове, а саме: як воно – відчувати червоне чи зелене. Але я думаю, що це не зовсім знання – це новий досвід, який, з точки зору матеріалізму, є лише певним фізичним станом її мозку.

Іван Петрович: Можу запропонувати два заперечення.

Перше заперечення. Мері не просто набула нового досвіду. Раніше вона не знала, а тепер знає, що люди мають на увазі, коли говорять, що бачать зелений колір (колір трави) чи блакитний (колір неба). Адже очевидно, що вони говорять не про частоту електромагнітних хвиль (переважна більшість людей про неї не знає) і не про фізичні процеси в своєму мозку (яких вони не спостерігають).

Тепер Мері зможе ідентифікувати візуальні відчуття червоного, блакитного, зеленого тощо коли матиме їх знову; тож вона тепер знає які вони, як вони відчуваються.

Можемо видозмінити уявний експеримент з Мері. Уявімо, що контактна плівка не чорно-біла, а змінює колір кожного дня, так що кожному дню тижня відповідає один колір. В понеділок – чорний, у вівторок – червоний, у середу – синій, у четвер – зелений тощо. Мері відчуває ці відмінності і називає це “понеділкове відчуття”, “вівторкове відчуття” тощо. Проте вона не знає, що це і є те, як інші люди відчувають різні кольори, що вони називають відчуттями червоного, синього чи зеленого. Bчені, які проводять над нею експеримент, їй про це не говорять; свій мозок у неї також немає можливості дослідити (так щоб порівняти його стани зі станами інших людей, коли вони бачать той чи інший колір); ніякої кореляції між цими її відчуттями та кольоровими описами інших людей немає: адже люди говорять, що трава зелена, небо блакитне, троянда червона, а для Мері уся відмінність між їх кольорами − у тому, що одні − темніші, а інші − світліші. Ті зміни зорового відчуття, які з нею щодня трапляються, вона вважає якоюсь дивною особливістю власної психіки і ніяк не пов’язує з тим, що інші люди називають кольорами. У неї є досвід кольорових відчуттів[4], але вона не знає, якими є відчуття червоного, зеленого, синього тощо, − як чорність землі, червоність троянди, блакитність неба, зеленість трави тощо відчуваються іншими людьми; що вони мають на увазі люди, коли кажуть, що земля – чорна, троянда – червона, небо – блакитне, трава – зелена тощо. І ось, уявімо, що одного чудового дня Мері в очі потрапила якась хімічна речовина, яка зруйнувала плівку, залишивши очі неушкодженими. Мері поглянула навколо і здивовано вигукнула: “Яке диво! Сьогодні п’ятниця, а земля раптом стала понеділковою, троянда − вівторковою, небо – світло-середничним, трава – четверговою?!” Раптом Мері осяйнула здогадка: так ось якими є відчуття чорного, червоного, блакитного, зеленого!!!

Схоже, що Мері таки дізналася щось нове, − а саме: якими є відчуття зеленого, червоного і т.д., як вони відчуваються. Раніше вона знала лише про електромагнітні хвилі і стани мозку, які цим відчуттям відповідають, а тепер знає про самі відчуття. В книгах з нейрофізики вона колись читала, що відчуття червоного – це ось-така структура мозку. Але структура мозку – це одне, а те, як воно відчувається − це інше. Відчуття – це те, як воно відчувається.

Мері знала, які фізичні процеси відбуваються в мозку людини, коли вона має відчуття червоного чи синього. Але вона не знала, якими є, як відчуваються суб’єктивно ті відчуття, які люди переживають, коли в їх мізках відбуваються відповідні фізичні процеси. Зокрема, вона не знала, що коли в мізку людини відбуваються фізичні процеси, які в деяких книгах з нейрофізики описуються як відчуття червоного, то людини має суб’єктивне переживання того типу, яке вона мала по вівторках, − і так само щодо усіх інших кольорових відчуттів. Специфічні якості різних кольорових суб’єктивних переживань виявляються реальними фактами про світ (про свідомості, що є частинами світу), які не містяться в множині усіх фізичних фактів. Усі фізичні факти, що стосуються відчуттів кольорів, однаково сумісні з будь-якою з можливостей: відчуття (суб’єктивне переживання) червоного могло виявитися подібним до понеділкових відчуттів Мері, або до вівторкових, або до суботніх, або не подібним ні до яких відчуттів (суб’єктивних переживань), які вона колись мала (як у початковому варіанті історії Мері − з чорно-білою плівкою). Те, що відчуття (суб’єктивне переживання) червоного виявилося саме таким, а не якимось іншим, – це факт, який не входить до множини усіх фізичних фактів, оскільки у світлі усіх фізичних фактів відчуття (суб’єктивне переживання) червоного могло виявитися будь-яким.

Друге заперечення. Не має значення, чи Мері набула якогось нового знання чи лише нового досвіду. Має значення лише той факт, що цей досвід, відчуття-переживання мають специфічний суб’єктивний (феноменальну) характер, який неможливо “схопити” ніякими фізичними описами. Сподіваюсь, Ви не заперечуватимете, що є щось таке як воно – бачити щось червоне або відчувати біль? He будете ж Ви заперечувати, що це якось відчувається, що кожне з таких відчуттів має свій специфічний суб’єктивний (феноменальний) характер?

Петро Іванович: Ні, не буду.

Іван Петрович: Тоді Ви мусите визнати, що існують факти як-це-відчувається і що вони перебувають поза цариною фізичних фактів. Тобто, вони є нефізичними фактами фактами про щось нефізичне.

Петро Іванович: Поки що я не бачу, як спростувати ці аргументи, але все ж мені здається, що з ними щось не так. Давайте спробуємо підійти до проблеми з іншого боку.

Припустимо, що зетіани з’ясували, які саме процеси відбуваються в нервово-мозковій системі, коли люди, за їх власними свідченнями, відчувають біль та інші відчуття. Тепер запитаємо зетіанина: що таке відчуття болю? Зетіанин може відповісти: відчуття болю – це ось-такі процеси в нервово-мозковій системі. Він зможе також описати відмінності між цими процесами та процесами, які відповідають іншим відчуттям.

Запитаємо це ж саме у звичайної людини. Напевно, їй буде важко відповісти. Вона зможе хіба що сказати, що біль – це одне з відчуттів, які вона відчуває, і що воно неприємне; але навряд чи зможе чітко пояснити, щó таке відчуття, і чим саме відчуття болю відрізняється від інших відчуттів.

Якщо ми порівняємо ці дві відповіді, то побачимо, що відповідь зетіанина більш конкретна, чітка, інформативна. Чи не слід з цього зробити висновок, що, скоріше, зетіанин знає, що таке відчуття, а звичайна людина – не знає?

Іван Петрович: Це міркування цікаве, але, на мою думку, хибне. Можна дати на будь-яке питання конкретну, чітку, інформативну відповідь, яка буде неправильною. В той же час менш конкретна, чітка, інформативна відповідь може бути правильною.

Ми, люди, знаємо, що таке біль, сум чи радість, бо ми мали такі переживання. Коли хтось говорить: “Мені сумно” або “Я щасливий”, ми розуміємо смисл сказаного, хоча й не зможемо пояснити його тому, хто ніколи не відчував суму чи щастя. Можна сказати, що відчуття болю, суму чи радості – це базовий досвід, який не зводиться ні до чого іншого, – і тому неможливо пояснити, що таке відчуття болю, суму чи радості (яке воно), тому, хто ніколи їх не відчував.

Ми всі знаємо, що означають слова біль, сум, радість, щастя тощо. Для цього не потрібно бути вченим. Це – не наукова термінологія, а поняття звичайної мови, які мають смисл, зрозумілий кожному. Ці слова означають саме те, що вони означають для звичайної людини. Звичайно, вчений-фізик чи зетіанин може вживати ці ж слова у якомусь іншому (зокрема, фізичному) смислі, але це вже не будуть ті біль, сум, радість, щастя, які ми всі інколи відчуваємо.

Коли ми відчуваємо сум, ми знаємо, що ми відчуваємо, хоча й не знаємо нічого про відповідні фізичні структури і процеси нашої нервово-мозкової системи. І навпаки, якщо ми розглядатимемо через якийсь спеціальний прилад фізичні структури і процеси нервово-мозкової системи людини, ми нічого не дізнаємося про те, що вона відчуває.

Звичайно, ми могли б дізнатися у першому випадку про фізичні процеси, а у другому – про відчуття, якби мали таблицю відповідності між одним та іншим. Але таку таблицю неможливо скласти на основі самої лише фізичної інформації – її можливо скласти лише співставляючи фізичну інформацію зі свідченнями людини про її відчуття.[5]

Таким чином, ми можемо знати все про те, що відчуває людина, не знаючи нічого про фізичні структури і процеси її нервово-мозкової системи. І навпаки − можемо знати все про фізичні структури і процеси нервово-мозкової системи людини, не знаючи нічого про її відчуття.

З цього логічно випливає, що суб’єктивні переживання (відчуття, емоції тощо) – це не структури і процеси її нервово-мозкової системи. З таких же міркувань випливає, що вони взагалі не є ніякими фізичними сутностями та процесами, не зводяться до фізичного.

Варіація. Коли людина говорить: “Мені боляче” або “Я відчуваю радість”, вона нічого не говорить про просторове розташування, розмір, форму, рух тих або інших тіл, тобто не говорить нічого про фізичні об’єкти, структури, властивості й процеси, не повідомляє ніякої фізичної інформації.[6] Але ж вона про щось говорить! А саме – вона говорить про свої відчуття й емоції. Отже, відчуття й емоції не є фізичними об’єктами, структурами, властивостями й процесами.

 

Попереднє резюме

Матеріалізм ґрунтується на переконанні: слід вірити в існування лише того, що можливо побачити, відчути на дотик, зафіксувати фізичними приладами, – лише те, що може бути (прямо чи опосередковано) об’єктом зовнішнього спостереження, або те, припущення про існування чого дозволяє успішно пояснювати та передбачати зовнішньо спостережувані явища відповідно до законів природи. Натомість, дуалізм апелює до знання людини про її власні суб’єктивні переживання, які ніяким чином неможливо спостерігати ззовні, але про які кожний з нас знає.

Дуже поширеним (особливо, серед матеріалістів) є переконання про те, що наука нібито виявила, що відчуття, емоції та думки – це певні фізичні процеси в нервовій системі й мозку. Але це переконання є помилковим: усі факти й спостереження, на які можуть посилатися його прибічники, узгоджуються як з матеріалістичною точкою зору, так і з точкою зору дуалізму, відповідно до якої відчуття, емоції, мислення – це суб’єктивні переживання людини, які можуть викликатися або зумовлюватися фізичними процесами в нервовій системі й мозку, але не є цими процесами.

Слід застерегти проти поширеної серед матеріалістів помилки – підміни смислу ментальних понять, таких як відчуття, біль тощо. Виходячи з матеріалістичних інтерпретацій наукових теорій, їх прибічники часто вживають ментальні поняття у смислі певних фізичних процесів у нервовій системі та мозку, або певних поведінкових тенденцій, або ролей у функціонуванні організму. Але цим самим вони просто підміняють первинний, загальнозрозумілий їх смисл на зовсім інший, цілком відмінний від загальноприйнятого. Це все одно, що я назову кішку собакою і на цій підставі буду наполягати, що собаки мявкають. Перш ніж дискутувати про природу відчуттів, потрібно забути на кілька хвилин про усі анатомічні теорії, які їх стосуються, і звернутися до свого власного досвіду, досвіду кожної людини, – наприклад, того досвіду, який позначається словом “біль”. Усі ми з власного досвіду, а не з анатомічних теорій знаємо, що означає відчувати біль. Переважна більшість людей не знайомі з анатомічними теоріями; вони нічого або майже нічого не знають про структури і процеси в тілі (мозку) людини, відповідальні за відчуття болю, але усі вони дуже добре знають, що означає відчувати біль, яким є відчуття болю. Сучасний вчений-анатом знає про це рівно стільки ж, скільки знала людина, яка жила кілька тисяч років тому, коли анатомії ще не існувало. (Більше того, чимало сучасних вчених-анатомів плутають смисл слова “біль” зі змістом деяких анатомічних теорій про біль, – в цьому відношенні людина, яка жила кілька тисяч років тому, коли анатомії ще не існувало, має значну перевагу.) Біль – це коли мені (або Вам) боляче. Не більше і не менше. Боляче – це деяке специфічне (Ваше або моє) суб’єктивне переживання. Так само, як і будь-яке інше відчуття чи емоція.

Аргумент знання показує, що відчуття й емоції не можна ототожнювати з фізичними процесами в нервовій системі та мозку людини: можна знати усе про фізичні процеси в мозку й нервовій системі людини, пов’язані з тим або іншим відчуттям, і при цьому нічого не знати про саме відчуття як воно відчувається-переживається суб’єктивно.

Зсередини знання про суб’єктивні переживання неможливо дізнатися нічого про фізичне, а зсередини знання про фізичне неможливо дізнатися нічого про суб’єктивні переживання. Будь-які можливі знання (інформація, висловлювання) про фізичне саме по собі (якщо немає додаткового опосередковуючого знання) не говорять нічого про суб’єктивні переживання людини. І навпаки, будь-які можливі знання (інформація, висловлювання) про суб’єктивні переживання людини самі по собі (якщо немає додаткового опосередковуючого знання) не говорять нічого про фізичні об’єкти та процеси.[7]

Отже, суб’єктивні переживання не є фізичними обєктами та процесами.

Сказане вище можемо проілюструвати такою схемою:

З точки зору матеріалізму, людська свідомість та її суб’єкт (Я) ототожнюється з тілом (мозком), яке (який) є частиною фізичної реальності. Це мусить означати, що про усі властивості і стани свідомості, тобто про суб’єктивні переживання, можливо дізнатися “зсередини” знання про фізичні процеси: ніякого додаткового знання, яке пов’язувало б суб’єктивні переживання з фізичними процесами в тілі, непотрібно. (Більше того, такого додаткового знання не може бути: якщо вся дійсність – це фізична реальність,  то не може бути ніякого іншого знання крім знання про фізичну реальність.) Проте насправді “зсередини” знання про фізичні процеси, без додаткового зв’язуючого знання, неможливо дізнатися нічого про суб’єктивні переживання. Суб’єктивні переживання неможливо побачити або якось інакше виявити у фізичній перспективі.

З точки зору дуалізму, людська свідомість (Я) є щось хоча і залежне, але відмінне від тіла та його специфічної підсистеми, мозку, а також і від усієї фізичної реальності. Саме тому про суб’єктивні переживання неможливо дізнатися з самого лише знання про будь-які фізичні процеси. Ми дізнаємося про них безпосередньо завдяки самосвідомості, це безпосереднє знання є внутрішнім для нашої свідомості та зовнішнім по відношенню до фізичної реальності. Ми можемо дізнатися також про суб’єктивні переживання інших людей: або через їх свідчення (що ґрунтуються на їх прямому-інтроспективному знанні про власні психічні стани), або опосередковано – через спостереження за їх тілом, доповнене опосередковуючим знанням, яке пов’язує зовнішній вигляд та рухи тіла людини з її суб’єктивними переживаннями. Аналогічно, науковці могли б дізнаватися про психічні стани людини на основі знання про стани її мозку, доповненого опосередковуючим знанням про те, які психічні стани відповідають тим або іншим станам мозку. Таким чином, на наведеній вище схемі стрілка, що пов’язує Я та тіло (мозок), має подвійний смисл: у онтологічному відношенні вона символізує взаємодію між Я та тілом; у пізнавальному відношенні вона символізує опосередковуюче знання про відповідності між станами свідомості та мозку, які є результатом цієї взаємодії.

Свідомість та H2O

Петро Іванович: А можливо, ситуація зі свідомістю й мозком приблизно така ж сама, як і ситуація з водою та сукупністю молекул H2O? Люди завжди знали про воду, хоча лише недавно дізналися про молекули H2O. Тож вода зовсім не означає сукупність молекул H2O, але, тим не менше, вода є сукупністю молекул H2O. Можна навіть сказати, що можливо усе знати про воду (її макровластивості), нічого не знаючи про молекули H2O, і що можливо усе знати про молекули H2O, і нічого не знати про воду.

Іван Петрович: Це не так. Ситуації зовсім різні. У випадку води ми маємо певну речовину, і ми знаємо, що вона є подільною. Можна відокремити дуже малесенькі часточки води і природно припустити, що ці часточки, можливо, діляться на ще менші. Тобто наше знання про воду на макрорівні вже говорить нам про те, що вона є сукупністю малесеньких частинок. Твердження про те, що вода є сукупністю молекул H2O лише уточнює це знання. З іншого боку, якщо ми знаємо усе про деяку конкретну сукупність молекул H2O (наприклад, ту, що міститься у он тій склянці) – всі фізичні властивості цих молекул, їх кількість, розташування, закони їх взаємодії, – то з цієї інформації логіко-математичними засобами виводяться усі фізичні макровластивості води у склянці. (Звичайно, ми не отримаємо таким чином знання про “вторинні” макровластивості води, такі як смак чи запах, бо це не фізичні, а реляційні до свідомості-психіки властивості властивості певним чином впливати на людську свідомість-психіку, викликати в ній певні відчуття.)

Сукупність молекул H2O – це вода під мікроскопом. Спробуйте взяти якесь відчуття, як воно відчувається, і роздивитися його крізь мікроскоп. Якщо Вам це вдасться – не забудьте покликати мене. J

Дивна логіка Хофштадтера-Деннетта

У збірнику “Я психіки” (The Minds I) за редакцією і з коментарями Д. Хофштадтера та Д. Деннетта редактори пишуть:

“Один зі шляхів, що ведуть до дуалізму, проходить через такий (поганий) аргумент:

Деякі факти не стосуються властивостей, обставин та відношень фізичних об’єктів.

Отже, деякі факти стосуються властивостей, обставин та відношень нефізичних об’єктів.[8]

Чому ж цей аргумент “поганий”? Що в ньому неправильно? Чи заперечують Хофштадтер та Деннетт засновок (що  “деякі факти не стосуються … фізичних об’єктів”)? Ні; як видно з подальшого обговорення, вони з ним погоджуються. Чи вони заперечують коректність (validity) агргументу (що висновок логічно випливає з засновку)? Питання про коректність вони взагалі не обговорюють. Чому? Можливо тому, що заперечити нічого.

Справді, якщо засновок істинний, і якщо ми врахуємо, що всі факти є фактами про щось, то й висновок є тавтологічно істинним, − приблизно так само, як висловлювання про те, що усі неодружені не одружені!

Будь-який факт є фактом про щось.

Щось може бути або фізичним, або ні, тобто або фізичним, або нефізичним.

Отже, будь-який факт є або фактом про щось фізичне, або фактом про щось нефізичне.

Отже, якщо факт не є фактом про щось фізичне, він є фактом про щось нефізичне.

Але розглянемо пояснення Хофштадтера-Деннетта:

“Чому цей аргумент помилковий? Спробуйте навести приклад факту, який не стосується фізичних об’єктів. Це факт, що оповідача в "Мобі Діку" звати Ізмаїл, – але чого стосується даний факт? Можна стверджувати (неправдоподібно), що він стосується деяких чорнильних позначок на переплетених аркушах паперу… Можна з таємничим виглядом сказати, що цей факт не стосується нічого. Можна … запевняти, що це абстрактний факт, на зразок того, що 641 – просте число. Але нам здається, не знайдеться майже нікого, хто став би стверджувати, що цей факт стосується цілком реальної, але нефізичної людини на ім’я Ізмаїл.[9]

Зрозуміло, що ні. Ось-тільки про помилковість аргументу, який ми обговорюємо, це ніяк не говорить.

Аргумент нічого не говорить про нефізичних людей; він говорить про нефізичні об’єкти. У застосуванні до “Мобі Діка”, з аргументу випливає, що факт, що оповідача в “Мобі Діку” звати Ізмаїл, є фактом про нефізичний(і) об’єкт(и). Насправді, цей висновок істинний.

Факт про оповідача в “Мобі Діку” є фактом про смисловий зміст роману “Мобі Дік”. Він є фактом про те, що в романі “Мобі Дік” говориться, що оповідача звати Ізмаїл. Цей смисловий зміст (прощосьність) є нефізичним. (Детальніше про це див. розділ 5 та підрозділ “Теорія трьох світів” розділу 12.)

Факт про оповідача в “Мобі Діку” є фактом не про книгу як фізичний об’єкт (про фізичні властивості книги), а про щось нефізичне – про той смисловий зміст, який цей фізичний об’єкт символічно репрезентує для свідомості читача. Переплетені аркуші паперу з чорними позначками самі по собі, як фізичні об’єкти, не мають смислового змісту; вони не є “про щось”. Вони мають смисловий зміст, є “про щось” лише остільки, оскільки письменник “закодував” в них певний смисл, який він створив у своїй свідомості, а інші люди (читачі) здатні його “розкодувати”-зрозуміти, відтворити у своїй свідомості.

До речі, “абстрактний факт, на зразок того, що 641 – просте число” також є фактом про щось нефізичне, а саме – про абстрактний об’єкт, яким є число 641.

Мій друг Сашко і людина у масці

Петро Іванович: Щойно я прочитав цікаву філософську історію Стівена Лоу “Загадка свідомості”[10], в якій розглядається аргумент знання. Автор припускає, що в ньому міститься “помилка замаскованої людини”. Пропоную це обговорити.

Уявімо таку ситуацію. У мене є друг на ім’я Сашко. Учора в новинах я почув, що якась людина у масці пограбувала банк “Дельта”. Ці два факти нібито ніяк між собою не пов’язані. Проте можливо, що ця людина у масці – Сашко, хоча я про це й не знаю.

Тепер розглянемо такий умовивід:

Мої знання про Сашка не містять ніякого знання про людину у масці. Отже, Сашко не є людиною у масці.

Цей умовивід очевидно некоректний. З того, що я не знаю, що Сашко пограбував банк, логічно не випливає, що він не грабував банк.

Аргумент знання виглядає дуже схоже:

Знання про фізичні процеси не містять ніякого знання про відчуття (те, як це відчувається). (I навпаки: Знання про відчуття не містять ніякого знання про фізичні процеси.) Отже, відчуття не є фізичними процесами.

Тож чи немає тут “помилки замаскованої людини”?

Іван Петрович: Думаю, що ні. Ці два умовиводи здаються аналогічними лише на перший погляд. Насправді, між ними є дуже суттєва різниця, яка й робить перший умовивід (про те, що Сашко не грабував банк) хибним, а другий (про нематеріальність свідомості) – правильним.

В першому випадку ми маємо деякі знання про Сашка і деякі знання про людину у масці. При цьому перші не включають другі. З цього справді логічно не випливають ніякі висновки щодо того, є чи не є Сашко людиною у масці.

У другому випадку ситуація принципово інша. В ньому йдеться не про деякі знання про фізичні процеси в нервово-мозковій системі, а про всі такі знання. Стверджується, що навіть якби ми знали усе про фізичні процеси в нервово-мозковій системі, або навіть у цілому світі, то ці знання не містили б знань про відчуття як вони переживаються суб’єктивно.

Якби я міг дізнатися про Сашка усе, і якщо Сашко справді був тією людиною у масці, яка пограбувала банк, то повне знання про Сашка містило б у собі і знання про людину у масці, яка пограбувала банк. Наприклад, якби мені дали відеозапис, на якому знято все життя Сашка, то, переглянувши цей запис, я побачив би і людину у масці, яка грабує банк. І навпаки, якби усе можливе знання про Сашка не містило у собі знання про людину у масці, яка пограбувала банк, (наприклад, якби відеозапис усього життя Сашка не містив би відеозапису пограбування банка) то з цього логічно випливало б, що Сашко не є людиною у масці, яка пограбувала банк.

Мері знала усі фізичні факти, які стосуються кольорів і кольорових відчуттів. Але з огляду на усі ці факти, відчуття червоного могло виявитися яким завгодно. Дізнавшись про те, яким сáме є відчуття червоного, Мері дізналася новий факт, який не міститься в усій повній множині фізичних фактів, які стосуються кольорів і кольорових відчуттів. Отже, факти про відчуття не є фізичними фактами.

 

******

Стівен Лоу пише, що йому здається, що в аргументі знання присутня “помилка замаскованої людини”, але не обґрунтовує і не пояснює цю думку, залишаючи її на додумування читачам.

Міркування С. Лоу про “помилку замаскованої людини” схожі на заперечення Поля Чарчленда проти “аргументу від інтроспекції” (див. наступний підрозділ). Ймовірно, С. Лоу вважає, що аргумент знання аналогічний аргументові від інтроспекції. Я вважаю, що якщо між цими аргументами і є деяка аналогія, то вона досить поверхова і не підриває коректність аргументу знання. Аргумент знання більш близький до аргументу, який можна одержати, якщо “перевернути з голови на ноги” аргумент від інтраспекції, – аргументу від неможливості “екстраспекції”. Найбільш впливове (хоча, на мою думку, і незадовільне) заперечення проти цього аргументу та аргументу знання дає матеріалістична теорія репрезентаціонізму.

Аргумент від неможливості “екстраспекції” психічних станів

Один з провідних сучасних філософів-матеріалістів Поль Чарчленд розглядає і спростовує аргумент проти матеріалізму, який він називає “аргументом від інтроспекції”. Чарчленд формулює його так:

“1.   Мої психічні стани відомі мені інтроспективно як стани мого свідомого Я.

2.   Мої стани мозку не відомі мені інтроспективно як стани мого свідомого Я.

Отже, …

3. Мої психічні стани – не те ж саме, що мої стани мозку.[11]

В такій формі, аргумент від інтроспекції виявляється некоректним. Чарчленд порівнює його з таким міркуванням:

“1.   Мухаммед Алі широко знаний як чемпіон-важковаговик з боксу.

2.   Кассіус Клей не знаний широко як чемпіон-важковаговик з боксу.

Отже,

3.  Мyхаммед Алі – це не Кассіус Клей.[12]

Але насправді “Мухаммед Алі” – це спортивне псевдо людини на ім’я “Кассіус Клей”.

Далі Чарчленд розглядає можливу іншу версію “аргументу від інтроспекції”, яка говорить не про те, що ми знаємо через інтроспекцію, а про те, що можливо знати через інтроспекцію:

“1. Мої психічні стани пізнавані через інтроспекцію.

2.   Мої стани мозку непізнавані через інтроспекцію.

Отже,

3.       Мої психічні стани – не те ж саме, що мої стани мозку. [13]

Чарчленд заперечує, що матеріаліст може відхилити цей аргумент, заперечивши його засновок (2.). Натомість, він може стверджувати, що ми інтроспективно дізнаємося про стани мозку, але отримуємо цю інформацію під “менталістським описом”:

“Якщо психічні стани справді є станами мозку, то насправді ми інтроспективно сприймаємо саме стани мозку, хоча й без повного розуміння того, чим вони є. І якщо ми можемо навчитися мислити про ці стани й розпізнавати їх під менталістським описом, то ми напевно можемо навчитися мислити про них і розпізнавати їх під більш проникливим нейрофізіологічним описом.”[14]

Ситуація, з точки зору Чарчленда, така ж, як і у випадку води: ми можемо скільки завгодно дізнатися про її макровластивості, але не знати при цьому, що воно є сукупністю молекул H2O.

Чи має Чарчленд рацію? На мою думку, ні. Щоб це краще зрозуміти, зробимо узагальнений опис ситуацій аналогічних до ситуації з водою та H2O.

Мова йде про наступне. Є деякий об’єкт, про який ми можемо дізнаватися, так би мовити, на двох рівнях – поверховому (вода) і глибинному (H2O). Кожному з цих рівнів пізнання відповідає своя форма опису. Оскільки на поверховому рівні ми отримуємо більш загальну, недеталізовану інформацію, то вона не містить у собі тієї деталізованої інформації, яку ми можемо отримати на глибинному рівні. Саме через це ми можемо знати скільки завгодно про макровластивості води, не знаючи про її мікроструктуру (що вона складається з молекул H2O). Тобто, глибинне не зводиться до поверхового, детальне не зводиться до загального. Але поверхове зводиться до глибинного, загальне зводиться до детального, міститься в ньому. Якщо ми маємо достатньо повну деталізовану інформацію про об’єкт (на глибинному рівні), в ній уже міститься вся більш загальна інформація про цей об’єкт (на поверховому рівні). Якщо ми знаємо досить багато про молекули H2O, то з цієї інформації можна отримати будь-яке знання про макровластивості води.

У випадку психічних станів і станів мозку (нейрофізіологічних станів) ситуація зовсім інша. Якби справа була лише в тому, що з нашого інтроспективного знання про психічні стани неможливо отримати нейрофізіологічний опис станів і процесів мозку (який можливо отримати лише через зовнішнє спостереження з допомогою складної апаратури), то для матеріалізму тут не було б проблеми. Але справа в іншому – у тому, що те знання, яке ми отримуємо інтроспективно, неможливо отримати ні через яке зовнішнє спостереження з допомогою будь-якої складної апаратури.

Наприклад, зі спостережень за нейроструктурами і процесами в мозку (без їх доповнення інформацією, що отримана інтроспективно), неможливо дізнатися, що коли мають місце певні процеси, то це відчувається як біль, це боляче, а коли мають місце певні інші процеси, то це відчувається як радість, це весело. Або уявімо людину, яка бачить або уявляє дерево або троянду; ми про це не знаємо, але ми можемо спостерігати через спеціальні пристрої будь-які нейроструктури та процеси в її мозку. Що б ми не спостерігали, ми не можемо дізнатися з цього про те, що ж вона бачить або уявляє. Те ж саме з думками: зі спостереження за нейроструктурами і процесами в мозку людини, яка про щось думає, неможливо дізнатися про що вона думає і що вона про це думає. (Звичайно, усе це за умови, що ми не маємо додаткового знання, яке повязує процеси в мозку зі станами свідомості, і яке самé неможливо одержати лише спостерігаючи за процесами в мозку, без інтроспективних свідчень про свідомість.) Вся фізична інформація про нейроструктури і процеси в мозку (яку можливо отримати шляхом зовнішнього спостереження) не містить ніякої інформації про відчуття, зміст уяви, думок тощо. Тобто, вся фізична інформація не містить ніякої інформації про психічні стани.

Звідси, замість аргументу від інтроспекції ми можемо сформулювати аргумент від неможливості “екстраспекції” (зовнішнього спостереження) психічних станів:

(1)      Стани мозку (як матеріальної, фізичної системи) цілком пізнавані через зовнішнє спостереження без інтроспекції.

(2)      Психічні стани непізнавані через зовнішнє спостереження без інтроспекції.

Отже,

(3)      Психічні стани не є станами мозку (як матеріальної, фізичної системи).

Можемо провести аналогію з Мухаммедом Алі – Кассіусом Клеєм. Припустимо, що ми можемо дізнатися з деякого джерела (наприклад, з біографії) все про людину на ім’я Клессіус Кай, але не можемо дізнатися з цього джерела нічого про Аліммеда Мухі. З цього логічно випливає, що Аліммед Мухі – це не Клессіус Кай.

(1)  З біографії можливо дізнатися усе про Клессіуса Кая.

(2)  З біографії неможливо дізнатися нічого про Аліммеда Мухі.

Отже,

(3) Аліммед Мухі – не Клессіус Кай.

 

Можливі кілька пробних шляхів заперечення проти аргументу про неможливість “екстраспекції” психічних станів.

По-перше, можна спробувати заперечувати, що стани мозку цілком пізнавані через зовнішнє спостереження без інтроспекції – тобто припустити, що існують деякі стани мозку, які принципово непізнавані шляхом зовнішнього спостереження, а пізнавані лише інтроспективно. Проте ця можливість суперечить матеріалізму (у звичайному смислі) і припускає психофізичний дуалізм властивостей (чи то в панпсихістській, чи в емерджентистській версії)[15]: визнається, що мозок має

крім властивостей (станів), що зводяться в кінцевому рахунку до динаміки (включаючи її закономірності) змін просторового розташування фізичних тіл (аж до найменших мікрочастинок), і внаслідок цього пізнаваних через зовнішнє спостереження без інтроспекції, – тобто  матеріальних (фізичних) властивостей (станів) у звичайному смислі поняття матеріального (фізичного),

також і властивості (стани), непізнавані через зовнішнє спостереження (внаслідок своєї принципової незводимості до                                                  динаміки змін просторового розташування фізичних тіл та її закономірностей), а пізнавані лише інтроспективно, – тобто  нефізичні психічні властивості (стани) у звичайному смислі поняття нефізичного-психічного.

По-друге, можна спробувати заперечувати самé існування інтроспекції, спираючись на аргументи, подібні до висунутих Джоном Серлем у книзі “Перевідкриття свідомості”. Я думаю, що цей шлях цілком безперспективний, оскільки насправді аргументи Серля ніяким чином не зачіпають існування особливої пізнавальної здатності, яка не включає зовнішнього спостереження, і завдяки якій ми знаємо про власні відчуття, емоції, бажання, думки, – чи то ми будемо називати цю здатність інтроспекцією чи якось інакше. Аргументація Серля лише показує, що начебто передбачувана поняттям інтроспекції (лат. “дивлюся всередину”) аналогія з зором може вводити в оману, оскільки насправді пізнавальна здатність, завдяки якій ми знаємо про наші психічні стани, – це зовсім не “здатність, що слідує зразкові зору”, “точно як зір, тільки менш яскрава”. Звичайно ж, “дивитися усередину” – це метафора і, як і будь-яка метафора, вона може вводити в оману, якщо сприймається не метафорично, а буквально. Як пише сам Серль, “проблема не в звичайному вживанні поняття інтроспекції, а в нашому сильному бажанні як філософів сприймати цю метафору буквально”.[16]

По-третє, можна спробувати заперечувати, що психічні стани непізнавані через зовнішнє спостереження без інтроспекції, і cтверджувати натомість, що через зовнішнє спостереження ми можемо пізнавати психічні стани, не знаючи про це, оскільки ми пізнаємо їх не під менталістським, а під  фізичним або нейрофізіологічним описом. Це заперечення відповідає впливовій матеріалістичній теорії репрезентаціонізму, яка обговорюється далі.

Одне й те саме з різних точок зору? Проти репрезентаціонізму

Іван Петрович: Про фізичні процеси ми дізнаємося шляхом зовнішнього спостереження (насамперед завдяки зору, частково завдяки дотику). Спостережувані об’єкти характеризуються розміром, формою тощо; загалом – певним розташуванням у просторі і його змінами з часом (рухом). Натомість, про психічні стани і процеси – відчуття, емоції, бажання, думки – ми дізнаємося в зовсім інший спосіб, який називають інтроспекцією. Ми не бачимо, і не можемо помацати, відчуттів, емоцій, бажань і думок, – ми просто знаємо про них оскільки самі їх відчуваємо, переживаємо, бажаємо, мислимо. Вони не мають розміру, форми, розташування у просторі. Безглуздо говорити про відчуття, бажання, чи думку квадратної форми розміром 1 м × 1 м, чи щось подібне. Психічні стани й процеси мають властивості, яких немає у фізичних об’єктів, – наприклад, специфічний суб’єктивний характер відчуттів та емоцій (“як-воно-відчувається”), зміст думки (її “прощосьність”)[17]. Натомість їм не притаманні фізичні властивості – розмір, форма, певне розташування у просторі. Отже, на мою думку цілком очевидно, що йдеться про зовсім різні речі, зовсім різної природи.

Петро Іванович: Але можливо, що це одні й ті самі властивості, що по-різному постають у нашій свідомості. В одному випадку, вони постають крізь призму зору, в іншому – крізь призму інтроспекції. “Призми” настільки різні, що “картини”-репрезентації виглядають зовсім по-різному, хоча об’єкт репрезентації – один і той самий.

Можливо, що у випадку свідомості й мозку одна й та сама річ просто сприймається нами у різні способи – інтроспективно та через зовнішнє спостереження. Сприйняття є різними, але вони є сприйняттями одного й того ж. Подібно до того, як наше сприйняття кольору зовсім не схоже на те, що фізика говорить про кольори.

Іван Петрович: Перше, на що слід звернути увагу, це те, що предмет та його репрезентація – це не одне й те саме, а дві різні “речі”. Навіть у випадках фізичних репрезентацій або інформаційних репрезентацій на фізичних носіях. Наприклад, міні-модель літака є репрезентацією літака, але в ній ви не зможете полетіти з Нью-Йорка до Парижу. Креслення літака – на папері чи на електронному носії – теж непридатне для такого польоту.

Або розглянемо такий приклад. У мене є папка, на обкладинці якої написано “Мохаммед Алі”. У ній зібрано інформацію про Мохаммеда Алі: статті про його спортивні досягнення, фотографії тощо. Ця папка є репрезентацією Мохаммеда Алі. Проте якби хтось всерйоз твердив і наполягав, що ця папка і є Мохаммед Алі, я подумав би, що він з’їхав з глузду. Але матеріалісти-репрезентаціоністи у випадку з мозком та свідомістю по-суті роблять саме це.

Якщо ми припустимо, що відчуття є суб’єктивними репрезентаціями певних структур мозку, то все одно вони є чимось іншим, аніж ці структури мозку, і вони належать до свідомості, а не до фізичного світу, оскільки вони мають нефізичні властивості (і не мають фізичних).

Репрезентації, про які ви говорите, – чи то візуальні чи то інтроспективні, – це не фізичні репрезентації, а ментальні, феноменальні, суб’єктивні репрезентації, які належать не до фізичної реальності, а до свідомості. Якщо є свідомість, здатна щось суб’єктивно репрезентувати у різні способи, то справді можливо, що одна й та сама річ (зокрема, певна структура мозку) може бути суб’єктивно репрезентована у кілька зовсім різних способів, так що різні суб’єктивні репрезентації не матимуть ніяких спільних властивостей. Але в фізичній реальності – зокрема, в мозку, – немає ніяких суб’єктивних репрезентацій. Там є лише сіра речовина, яка складається з мікроскопічних матеріальних часточок, що рухаються туди-сюди. Якщо ви бачите або уявляєте дерево, в вашій свідомості є суб’єктивний образ-репрезентація дерева. Але в мозку немає ніяких суб’єктивних образів, в ньому є лише різноманітні нейронні структури і хімічні процеси в них. Звичайно, якусь із цих структур можна розглядати як фізичну репрезентацію дерева в мозку, але ця фізична репрезентація-структура в мозку не матиме ніяких спільних властивостей з феноменальною репрезентацією-образом у свідомості.

Наприклад, якщо ви відчуваєте біль, то цьому відчуттю відповідають певні структури мозку, так що відчуття болю дійсно можна розглядати як репрезентацію цих структур мозку. Припустимо, що хтось (можливо, Ви самі) бачить ці структури мозку через сканувальний прилад. Таким чином, він має  (Ви маєте) іншу – зорову – репрезентацію цих же самих структур мозку. Але обидві ці репрезентації – відчуття болю та візуальний образ мозкових структур – це ментальні, феноменальні, суб’єктивні, а не фізичні репрезентації; вони належать до свідомості (одна – до свідомості особи, яка відчаває біль; друга – до свідомості особи, яка розглядає мозок) і не мають фізичних властивостей, в той час як те, що вони репрезентують – структури мозку – це частина фізичної реальності, що має лише фізичні властивості.

Візуальні репрезентації так само не мають фізичних властивостей, як і інтроспективні. Я бачу стіл з прямокутною поверхнею 1 м × 2 м. Але образ цього столу в моїй свідомості не є іншою фізичною річчю з прямокутною поверхнею 1 м × 2 м, його взагалі немає у фізичній реальності, і приписувати йому геометричні розміри так само безглуздо, як і будь-якому іншому стану свідомості.

Отже, репрезантаціонізм жодним чином не може врятувати матеріалізм.

******

На мою думку, теорію “одного й того ж з різних точок зору” можуть послідовно захищати лише ідеалісти, а ніяк не матеріалісти.

Можливо, що наша свідомість може сприймати одну й ту ж саму річ у зовсім різні способи так, що знання, яке ми отримуємо в один спосіб, не переводиться у знання, яке ми отримуємо в інший спосіб. Але це означало б, що це наше знання (як мінімум одна його сторона, а логічніше – обидві) є не знанням про саму річ А, а знанням про наші сприйняття цієї речі – про деякий суб’єктивний досвід, суб’єктивні переживання, які викликає в нас ця річ.

Припустимо, що є деяка річ А, яку ми можемо сприймати у два способи – інтроспективний I та зовнішній E. Позначимо наш досвід інтроспективного сприйняття А як I(A), а досвід зовнішнього сприйняття А – як E(А). Зрозуміло, що оскільки I(A) та E(А) – не одне й те ж саме, то і наші знання про I(A) та E(А) будуть різними, так що можна мати повне знання про I(A), нічого не знаючи про E(А), і навпаки. Проте у такій перспективі немає знання про саму річ А – є лише знання про наші суб’єктивні сприйняття, викликані цією річчю.

Читач, знайомий з історією філософії, легко впізнає в цьому теорію Імануїла Канта: ми не можемо пізнавати речі-у-собі, а пізнаємо лише їх явища – те, якими вони постають крізь призму фундаментальних загальнолюдських структур свідомості. Проте ця теорія несумісна з матеріалізмом. Адже в ній первинною є свідомість, яка має різні форми суб’єктивного сприйняття, а фізична реальність сама-по-собі, якщо й існує, є непізнáваною.

Якщо ж, як стверджують матеріалісти, існує лише фізична реальність, то теорія про “одне й те ж з різних точок зору” не має сенсу. Не може бути різних форм суб’єктивного досвіду сприйняття, не може бути суб’єктивного досвіду взагалі, доки немає свідомості, суб’єкта досвіду (Я), а є лише фізичний простір та тіла, розташовані у ньому, що змінюють взаємне просторове розташування (рухаються) та впливають на рух одне одного у певні регулярні способи згідно законів фізики, без ніякого – чи то інтроспективного чи то зовнішньо-чуттєвого – суб’єктивного досвіду та усвідомлення.

І матеріалісти, й дуалісти (на відміну від Канта), у переважній більшості, поділяють припущення звичайного здорового глузду про те, що у випадку зовнішніх сприйняттів наш досвід і пізнавальні здібності дозволяють нам дізнаватися не лише про наш суб’єктивний досвід, але й про ті речі й процеси, які його викликають, але існують (відбуваються) незалежно від нього. Тобто, з досвіду зовнішнього спостереження E(A) ми можемо дізнатися про самé А. Проте з “інтроспективного сприйняття” І(A), де A, як передбачається, є деякий стан мозку, ми нічого не можемо дізнатися про  A.

Інтроспекція дає нам знання про наші субєктивні переживання, але не дає знань про стани (структури та процеси) мозку. Як би уважно Ви не інтроспектували якісь Ваші субєктивні переживання (наприклад, відчуття болю), Ви не можете у такий спосіб одержати ніякого знання про відповідні структури та процеси мозку. Навіть якщо ми розглядаємо суб’єктивне переживання І як інтроспективно пізнáвану ментальну репрезентацію деякого стану мозку A, то інтроспективно пізнáваною є не A, а його ментальна репрезентація – тобто, суб’єктивне переживання, яке A викликає у свідомості. Якщо A – якийсь стан (фізичні структури і процеси) мого або Вашого мозку, а І(A) – моє або Ваше суб’єктивне переживання, яке цей стан викликає, (ментальна репрезентація цього стану в моїй або Вашій свідомості), то A та І(A) – це аж ніяк не одне й те ж саме.

По суті, ми повернулися до вже обговорюваної нами раніше теми первинних і вторинних властивостей. З одного боку, є A – первинні, власні, фізичні властивості мозку, властивості мозку самого по собі. Цим первинним властивостям відповідають вторинні, реляційні, що належать не мозку самому по собі, а мозку у його відношенні до свідомості, – властивості викликати в свідомості деякий суб’єктивний досвід І(А). Але це можливо лише за умови існування двох “полюсів”: з одного боку, мозку, в якому відбуваються фізичні процеси А, що викликають в свідомості досвід І(А), з іншого – самої свідомості (Я), що суб’єктивно переживає й інтроспективно усвідомлює цей досвід І(А).

Різні сприйняття одного й того ж в принципі можуть бути настільки різними, що з одного сприйняття нічого неможливо дізнатися про інше. Але будь-які сприйняття належать свідомості, Я, яке здатне переживати й усвідомлювати суб’єктивний досвід, – а не мозку як складній системі атомів, які лише рухаються і взаємодіють за фізичними законами, автоматично, нічого не переживаючи й не усвідомлюючи.

(Інші аспекти теми “одне й те саме з різних точок зору” див. у розділі 4.)

Дивна капітуляція Франка Джексона

Найбільш широко обговорювану версію “аргументу знання” запропонував австралійський філософ Франк Джексон. Це – знайомий нам уявний експеримент з жінкою-фізиком Мері, яка прожила до солідного віку в кімнаті з особливим чорно-білим освітленням (щоб їй було зручніше, я замінив це на контактну плівку на очах; “веселкова” версія − моя); і ось, залишивши свою кімнату, дізнається як воно − мати кольорові сприйняття. Сам Джексон після тривалої дискусії зрештою “склав зброю” і приєднався до матеріалістів. Він погодився з відповіддю на проблему Мері, яку дає матеріалістична теорія репрезентаціонізму. Чи справді репрезентаціоністське розв’язання є задовільним? Я так не вважаю.

Репрезентаціонізм “розв’язує” проблему Мері подібно до того, про що ми говорили в попередньому підрозділі: “Ми маємо справу не зі знанням про дві різні речі, а з двома різними формами репрезентації однієї й тієї ж речі.” По-моєму, таке розвязання нікуди не годиться. Звичайно ж, можна сказати, що є певні стани мозку, які “репрезентовані” для Мері спочатку зовнішніми спостереженнями, зображеннями мозку, науковими теоріями тощо, а потім – її власними відчуттями кольорів. Але не уявляю, як це може врятувати матеріалізм. Навпаки, це міркування по суті підкріплює дуалізм, оскільки воно в кінцевому рахунку залишає нас з “речами” двох різних природ − фізичної та ментальної (психічної):

1)      фізичні події наявності деяких структур та процесів у мозку;

2)      їх ментальні репрезентації (суб’єктивні стани й процеси):

2.1) чорно-білі зорові образи та мислення-засвоєння-розуміння теорій,

2.2) відчуття-переживання кольорових сприйняттів.

Від того, що ми назвали суб’єктивні переживання й мислення-розуміння “репрезентаціями”, і що в якомусь смислі вони дійсно репрезентують (представляють) деякі фізичні процеси та стани мозку, вони не перестають бути суб’єктивними переживаннями та процессами (ментальними станами), відмінними від тих фізичних процесів та станів, які вони репрезентують.

Чи є ці “репрезентації” лише якимись іншими фізичними подіями в мозку? Якщо Ви так скажете, то лише будете накладати одну фізичну репрезентацію на іншу, але залишите “за кадром” саме те, що є предметом дискусії, − ментальні (психічні) “репрезентації”, що мають суб’єктивний характер. Ви просто загубите ментальне (суб’єктивне, феноменальне) – замість того, щоб його пояснити. Ви можете множити фізичні репрезентації до нескінченності, але таким шляхом ви ніколи не дійдете до самих суб’єктивних переживань. Якщо репрезентації – це лише фізичні стани й процеси в мозку (тобто величезна кількість атомів, які нічого не відчувають, не мислять, не усвідомлюють, а лише розташовані, рухаються і впливають на рухи одне одного у певний дуже складно структурований спосіб), то там можуть бути (фізичні) репрезентації, репрезентації репрезентацій, репрезентації репрезентацій репрезентацій і т.д. до нескінченності без ніякого суб’єктивного переживання та усвідомлення.

Самосуперечливість матеріалізму як теорії тотожності психічних та фізичних станів

Матеріалісти часто пояснюють свою теорію твердженням про те, що людські відчуття, емоції, бажання, думки, насправді є фізичними процесами (тобто певними просторовими структурами та рухами) в мозку, але видаються нам суб’єктивними переживаннями, позбавленими просторових характеристик. Або: те, що нам видається відчуттями, емоціями, бажаннями, думками, є лише ментальними “репрезентаціями” деяких фізичних (або функціональних[18]) станів. При цьому не зауважують, що таке пояснення матеріалістичної теорії є самосуперечливим; воно спростовує матеріалізм. Адже в цьому “поясненні” по суті визнається, що крім фізичних (функціональних) процесів та станів, тобто додатково до фізичної реальності, існує ще царина суб’єктивності – свого роду “феноменальний простір”, до якого належать наші уявлення (те, що нам видається, яким воно нам видається), ментальні “репрезентації”. Але ж це і є свідомість. Отже, свідомість не належить до фізичної реальності, є чимось крім неї, додатково до неї. А це і є – в найзагальніших рисах, без специфіки окремих напрямків – теорія дуалізму.

Фізичні процеси в мозку, які відповідають певним відчуттям, бажанням, думкам, – це ніяк не одне й те саме, що їх ментальні “репрезентації” (тобто власне відчуття, бажання, думки) як вони суб’єктивно переживаються та усвідомлюються.

Єдина можливість послідовно захищати матеріалізм – це заперечувати існування царини суб’єктивності – тобто власне свідомості у звичайному смислі цього слова (на відміну від її поведінкових проявів та внеску у функціонуванні організму).

Від аргументу знання до аргументу зомбі

Жозеф Левіне[19] пояснює існування та “нерозв’язність” (у смислі задовільного матеріалістичного розв’язання) психофізичної проблеми наступним чином. Якщо ми приймаємо матеріалістичну тезу про тотожність певного відчуття (наприклад, болю) з певними фізичними процесами в мозку (наприклад, збудження С-волокон), то ми неспроможні пояснити, чому ці фізичні процеси мають саме такий, а не якийсь інший, якісний феноменальний характер, тобто , чому вони суб’єктивно відчуваються саме так, а не якось інакше (наприклад, чому збудження С-волокон суб’єктивно відчувається як болюче, а не приємне).[20] Аргумент знання стосується цієї проблеми. А проте, як слушно зауважує Девід Чалмерс, ця проблема – не найбільш фундаментальна.

Аргумент знання показує: специфічні ментальні факти − факти про специфічний феноменальний характер суб’єктивних переживань (боляче, а не приємно) − не належать до числа фізичних (у широкому смислі) фактів, логічно не визначаються фактами щодо фізичних процесів, які відповідають цим переживанням.

Але є більш фундаментальна проблема, яка стосується не якісної специфіки різних ментальних станів (суб’єктивних переживань), а самого їх існування як ментальних, суб’єктивних станів: чому взагалі щось якось суб’єктивно переживається? Зокрема: чому збудження С-волокон якось (не має суттєвого значення як саме) суб’єктивно переживається?

Тож матеріалізм зіштовхується з двома нерозв’язними для нього проблемами:

1) Проблема якісної специфіки ментальних (суб’єктивних, феноменальних) станів: як пояснити, що за наявності ось цього фізичного стану мозку, ми маємо ось-такі, а не якісь інші суб’єктивні переживання?

2) Проблема існування ментальних (суб’єктивних, феноменальних) станів: як пояснити, що ми взагалі маємо суб’єктивні переживання (хоча, здавалося б, могли б не мати ніяких)? Ця проблема, найбільш фундаментальна і нерозв’язна для матеріалізму, полягає в тому, що ми – істоти, які суб’єктивно переживають і усвідомлюють, а не людиноподібні феноменальні зомбі, які фізично роблять (у смислі зовнішньо спостережуваної поведінки – рухів тіла) усе те саме, що й ми, в тілі яких відбуваються усі ті ж фізичні рухи, але усе це відбувається чисто автоматично (машинально), без ніякого суб’єктивного відчування і усвідомлення. Детальніше про “проблему феноменальних зомбі” ми поговоримо в наступному розділі.



[1] Nagel T. What is it like to be a bat?

[2] Лоу C. Что такое сознание?

[3] Jackson F. Epiphenomenal Qualia; Jackson F. What Mary didn’t know?

[4] Вона знає якими є ці відчуття і може їх ідентифікувати у своїй власній приватній мові якпонеділкові”, “вівторковітощо. Вона лише не може висловити це знання у публичній мові (не може співвіднести свою приватну мову з публічною).

[5] Пор.: К. Мак-Гін: “Унікальність мозку серед фізичних об’єктів ніколи не відкриється в зовнішньо-чуттєвій перспективі науки про мозок. Якби наука про мозок була єдиним, на що ми можемо спиратися, ми б взагалі ніколи не здогадалися навіть про те, що свідомість мешкає в мозку. Ми знаємо про це, в кінцевому рахунку, завдяки інтроспекції … Ми обрали мозок як місце свідомості через те, що зміни і пошкодження мозку ведуть до змін свідомості, як вони відкриваються здатності інтроспективного усвідомлення. Аристотель вважав, що серце було місцем свідомості; він помилявся просто тому, що мозок, а не серце є тим, чия активність найбільш безпосередньо співвідноситься з тим, що відбувається у свідомості. Для мозкового хірурга найкращий спосіб вирішити, які частини вашого мозку виробляють ті або інші психічні стани, полягає в тому, щоб тримати вас в свідомому стані протягом операції й запитувати, що ви відчуваєте коли він копається в ваших мозкових звивинах. Ми знаємо, що мозок є місцем свідомості, в кінцевому рахунку, тому, що зміни в мозку найбільш безпосередньо співвідносяться з тим, як наша свідомість постає для нас зсередини.” (McGinn C. The Mysterious Flame. – pр. 52-53)

[6] Це так навіть у випадках висловлювань про сприйняття фізичних об’єктів (як об’єктів, що мають певний розмір, форму й розташування у просторі, є носіями просторових характеристик), – оскільки йдеться про саме сприйняття, а не про предмет, який сприймається. Такі висловлювання не несуть фізичної інформації про сприйняття. Звичайно, вони можуть нести деяку фізичну інформацію про предмет, який сприймається. Якщо я говорю: “Я бачу за метр зліва від себе стіл з квадратною поверхнею приблизно 1 м × 1 м”, – то це висловлювання, можливо, опосередковано несе інформацію про розташування, форму й розміри стола, але не несе інформації про розташування, форму й розміри мого чуттєвого сприйняття стола (а також про фізичні нервово-мозкові структури й процеси, відповідальні за це сприйняття).

[7] Звичайно, якщо крім знання про фізичні процеси в мозку ми маємо додаткове знання про специфічні кореляції-відповідності між такими фізичними процесами та суб’єктивними переживаннями, то ми можемо з цього дізнатися про суб’єктивні переживання. І навпаки, якщо ми маємо знання про суб’єктивні переживання плюс додаткове знання про специфічні відповідності між фізичними процесами в мозку та суб’єктивними переживаннями, то ми можемо з цього дізнатися про фізичні процеси в мозку. Але саме це додаткове знання неможливо отримати ані зсередини знання про фізичне, ані зсередини знання про суб’єктивні переживання; його можливо отримати лише через співставлення одного та іншого. Сама необхідність такого додаткового, зв’язуючого знання, яке отримується через зіставлення з двох боків, означає, що ці дві сторони – не одне й те саме, а отже, дуалізм є істинним.

[8] Hofstadter D., Dennett D. (eds.) The Mind’s I. – p. 387. [Хофштадтер Д., Деннетт Д. Глаз разума. – c. 345.]

[9] Hofstadter D., Dennett D. (eds.) The Minds I.p. 387. [Хофштадтер Д., Деннетт Д. Глаз разума. – с. 345.]

[10] У книзі: Лоу С. Философский тренинг

[11] Churchland P. Matter and Consciousness. – p. 32.

[12] Churchland P. Matter and Consciousness. – p. 32.

[13] Churchland P. Matter and Consciousness. – p. 33.

[14] Churchland P. Matter and Consciousness. – p. 33.

[15] Детальніше про емерджентистський дуалізм властивостей див. Книгу 2, Розділ 9, підрозділ Пропетивный дуалізм та емерджентизм; про необхідне для цієї теорії визнання унікального радикально-емерджентного характеру свідомості див. Розділ 6, підрозділи “Матеріалістичний емерджентизм” та “Девід Чалмерс про емердженцію”; про панпсихізм та породжувані ним проблеми див. Книгу 2, Розділ 9, підрозділ “Дуалізм та панпсихізм”, а також Розділ 11, підрозділ “Концептуальна плутанина расселіанізму”.

[16] Searle J. The Rediscovery of the Mind. – p. 144. [Сëрл Дж. Открывая сознание заново. – с. 142.]

[17]  детальніше про прощосьність див. розділ 5

[18] Найвпливовіший сучасний напрямок матеріалізму – функціоналізм – тлумачить свідомість не безпосередньо в термінах фізичних процесів, а в термінах функцій для життєдіяльності організму, наголошуючи, що одні й ті ж функції можуть мати різну фізичну реалізацію (аналогія з програмним забезпеченням, software, на відміну від фізичної структури та матеріалу комп’ютера, hardware).

[19] Ж. Левіне – сучасний філософ, що перебуває десь на роздоріжжі між матеріалізмом та дуалізмом. Всупереч власній матеріалістичній вірі, Левіне сформулював, обґрунтував і послідовно захищає одне з найбільш обговорюваних в сучасній філософії свідомості положення – про існування “пояснювального розриву” (explanatory gap) між фізичним та свідомістю, який неспроможні подолати ніякі відомі матеріалістичні підходи.