[Персональна сторінка Дмитра Сепетого]

[Зміст]

1. Основні поняття: фізичне та психічне (матерія та свідомість)

Людський досвід вказує на два головні аспекти (або частини) реальності.

Перший – фізична реальність – простір та тіла, які займають певне місце у просторі та змінюють його з часом (тобто, здійснюють фізичний рух) за фізичними законами. Фізичну реальність називають також матерією. До неї, зокрема, належить людське тіло, нервова система, мозок.

Другий – сам досвід як особисте суб’єктивне переживання та усвідомлення, особиста царина суб’єктивності, яка охоплює наші відчуття, почуття, емоції, думки, бажання, наше усвідомлення та розуміння світу і самого себе; наше Я як носій-субъєкт відчування, усвідомлення, мислення, воління. Ця особиста царина суб’єктивності називається свідомістю або психікою (англ. mind).

Термінологічне роз’яснення-конвенція: 'психіка' , 'свідомість'

Переклад англійського слова 'mind' на українську і російську мови становить певні труднощі.[1] На мою думку, найближчим за смислом відповідником є слово 'психіка'. На це вказує і усталений переклад англійського словосполучення 'the mind-body problem' – 'психофізична проблема'.

З іншого боку, у вітчизняній філософській літературі відповідна проблематика в минулому розглядалася переважно під назвою "питання про відношення свідомості та матерії". Відповідно, як аналог англійського слова 'mind' традиційно частіше вживається (зокрема, при перекладі) слово 'свідомість'. Я не буду порушувати цієї традиції, але маю зробити застереження щодо можливої плутанини, пов’язаної з таким слововжитком. Справа в тому, що слово 'свідомість' часто вживається дещо в іншому, вужчому смислі, що охоплює не усі психічні стани й процеси, а лише стан усвідомлення людиною чогось, а також зміст того, що людина усвідомлює.

Тож читачу слід мати на увазі, що в цьому тексті слово 'свідомість' вживається, як правило, для позначення усієї царини психічних станів та процесів, що суб’єктивно переживаються людиною (як синонім слова 'психіка' та аналог англійського 'mind'), – за виключенням тих випадків, коли інше зрозуміло з контексту або коли спеціально вказується, що мова йде про стан усвідомлення і зміст усвідомлюваного. (В англійській мові останнє позначається, як правило, словом 'consciousness'. Хоча і в англомовній філософській літературі з психофізичної проблеми слово 'consciousness' часто вживається як синонім слова 'mind'.)

 

Свідомість (психіка), наше Я, самість (англ. 'self') як щось, що відчуває й мислить, – це те, з чим ми усі знайомі у найбезпосередніший спосіб, про що ми маємо безпосереднє знання (натомість, наше знайомство з фізичною реальністю і знання про неї є опосередкованим – через органи відчуття, мозок та свідомість-психіку). Разом з тим, свідомість (психіка) та різноманітні її стани (відчуття, почуття, думки, бажання) – щось дуже загадкове. Їх неможливо спостерігати ззовні, побачити чи відчути на дотик; вони не мають розміру, форми й кольору; їх неможливо виміряти лінійкою чи якимось більш складним приладом. Протягом багатьох століть філософи ведуть суперечку про те, що таке свідомість і яким є відношення між нею та матеріальним світом, фізичною реальністю – світом фізичних тіл, які мають певний розмір, форму, колір, певним чином розташовані у просторі одне відносно інших, змінюють своє розташування з часом; які можна спостерігати ззовні, бачити, торкатися, вимірювати, фотографувати, малювати.

Завдяки науці ми знаємо, що свідомість (психічні стани) залежить від певних фізичних структур і процесів у нашому тілі – нервовій системі та мозку. Спостерігаючи (з допомогою якогось спеціального приладу), як працює нервова система і мозок, ми побачили б деякі фізичні тіла, які рухаються, змінюють форму, стискаються або розширюються, але ми ніяк не могли б побачити відчуття чи думки. Відчуття можна лише безпосередньо відчувати як свої власні відчуття, думки можна лише мислити й усвідомлювати як зміст власного мислення, – ані одне, ані інше ніяким чином неможливо спостерігати ззовні.

Звичайно, ми можемо спостерігати зовнішні вияви відчуттів та емоцій. Але зовнішні вияви – це не самі відчуття та емоції. За виразом обличчя чи поведінкою людини ми можемо здогадатися, що вона відчуває. Але ми не бачимо самого болю чи радості, – ми лише здогадуємося про них на основі досвіду про те, як зазвичай виглядають та поводяться люди, коли відчувають біль чи радість. Ми не знали б, якими є відчуття болю й радості,  якби самі їх ніколи не відчували, а лише спостерігали ззовні за  виглядом і поведінкою інших людей або процесами в їх мізках.

Чимало людей (зокрема, багато науковців) вважають, що відчуття, емоції, думки, яких неможливо спостерігати ззовні, а можливо лише відчувати й усвідомлювати безпосередньо, і фізичні процеси в нервовій системі і мозку, які можливо (в принципі, з допомогою якогось апарату) спостерігати ззовні, але які не відчуваються безпосередньо, – одне й те ж саме. Вони вважають, що людина є не чим іншим, як дуже складним автоматом – фізичною системою, яка цілком управляється фізичними законами.[2] Таке переконання звичайно називають матеріалізмом, а його прибічників – матеріалістами (інколи вживаються інші назви – 'фізикалізм', 'фізичний детермінізм'). На думку матеріалістів, свідомість – це не що інше як фізичні процеси в мозку людини. Будемо називати цей погляд теорією мозку.

Найбільш впливовою альтернативою матеріалізму є дуалізм (від dual – подвійний) – погляд, згідно з яким свідомість (психіка, Я) є чимось нефізичним, а людина є поєднанням фізичного тіла і нефізичної свідомості (психічного Я). Найбільш звичною й популярною формою дуалізму є уявлення про те, що людина, крім тіла, має душу. Деякі філософи-дуалісти уникають поняття душі. На мою думку, це невиправдано, адже поняття душі якраз і означає щось нефізичне, яке є носієм-суб’єктом психічних станів і процесів – відчуттів, емоцій, мислення, бажань тощо. Погляд, згідно з яким суб’єкт свідомості-психіки, психічне Я є чимось нефізичним, будемо називати теорією душі.

Термінологічне роз’яснення-конвенція: 'матеріалізм' , 'дуалізм'

Поняття матеріалізму й дуалізму в різних контекстах вживаються у дещо різних смислах. Зокрема, доречно розрізняти онтологічний матеріалізм і дуалізм як погляди на природу реальності (світу) в цілому та психофізичний матеріалізм і дуалізм як головні позиції щодо проблеми відношення психіки-свідомості й тіла (мозку).

Психофізичний "-ізм" не завжди поєднується з його онтологічним аналогом. Наприклад, деякі люди поєднують віру у те, що світ створений Богом, з уявленням про те, що людина – це чисто фізична система, а її психіка-свідомість – фізичні процеси в її мозку, – тобто, поєднують  онтологічний дуалізм та психофізичний матеріалізм. Психофізичний дуалізм може поєднуватися з онтологічним плюралізмом (від англ. plural – множинний), – як, наприклад, у вченні Карла Поппера про "три світи". Можливі й інші комбінації.

У цій праці поняття матеріалізму й дуалізму вживається, як правило (якщо інше не обумовлено спеціально або не є зрозумілим з контексту), у смислі психофізичного матеріалізму й дуалізму.

Поняття фізичного (матерії)

Поняття матерії охоплює усі речі й процеси, які ми сприймаємо зовнішніми відчуттями (зору, дотику тощо). Разом з тим, воно охоплює також багато речей і процесів, які насправді не сприймаються (безпосередньо) зовнішніми відчуттями, але вважаються такими, що існують і мають таку ж природу й підлягають тим же законам, що й речі й процеси, які ми сприймаємо зовнішніми відчуттями. Як приклад, згадаймо про такі мікрочастинки як атоми й електрони, або про дуже віддалені зірки й планети, яких ніхто ніколи не бачив. Деякі з них неможливо спостерігати навіть через найпотужніші мікроскопи й телескопи. Наука виявляє їх існування лише через їх вплив на інші матеріальні об’єкти за фізичними законами.

Отже, що є спільним для усіх речей та процесів, які називають матеріальними? Як найбільш точно визначити їх спільну природу?

Деякі філософи пропонували визначення матерії через характеристику, яку ми згадали вище – властивість сприйматися зовнішніми відчуттями. Візьмемо, наприклад, таке визначення: “Матерія є філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”. (В.І.Ленін)[3]. У такого визначення є кілька серйозних недоліків. По-перше, визначення матерії через сприйняття не може бути коректно застосоване до усіх речей та процесів, які охоплюються поняттям матеріального, оскільки багато з них насправді не сприймаються чуттєво (безпосередньо). Більше того, логічно некоректно визначати матерію через сприйняття (суб’єктивне), оскільки матеріалізм говорить, що існування й властивості матеріальних об’єктів є цілком незалежними від їх сприйняття (є цілком об’єктивними). Російський філософ О.Ф.Лосєв справедливо зауважував: “В понятті матерії не мислиться зовсім нічого суб’єктивного, та й самі матеріалісти стверджують, що матерія – вічна і що вона існувала раніше життя та живих істот з усіма їх сприйняттями... Отже, посилання на зв’язок з зовнішніми відчуттями ні в якому смислі нічому не допомагає.”[4]

Якщо наше сприйняття є визначальним для поняття матерії, то, у такому разі, матерія за визначенням є вторинною по відношенню до сприйняття. Таке визначення може бути прийнятним лише з точки зору ідеалізму.[5] Щоб мати деякий нейтральний плацдарм для розгляду питання про відношення між матерією і свідомістю, потрібно визначати матерію не через сприйняття, а через об’єктивні характеристики. Нам потрібно мати ясне розуміння того, що таке матерія сама по собі, об’єктивно, незалежно від сприйняття. Інакше ми ризикуємо безнадійно заплутатися.

Думаю, що цю проблему адекватно розв’язує фізичне визначення поняття матерії: матерія – це фізична реальність – усе те (і тільки те), що може бути вичерпно описане фізичними властивостями, – такими як просторові координати, розмір, форма, напрям руху, швидкість, прискорення, маса, електричний заряд тощо. (Питання про те, чи існує якась інша реальність, ми поки що залишаємо відкритим.)

Проти такого визначення також можливі деякі заперечення. Так, О.Ф.Лосєв вказував на існування різних фізичних теорій матерії і зміну цих теорій в процесі історичного розвитку фізики. Проте на мою думку таке заперечення не влучає в ціль. Існування різних фізичних теорій матерії – різних теорій про структуру й організацію матерії – не виключає можливість єдиного смислу поняття матерії, яке присутнє в усіх цих теоріях і залишається інваріантним (незмінним) в процесі розвитку фізики. Колись вважалося, що атоми є найменшими неподільними частинками матерії; потім з’ясувалося, що атоми складаються з менших частинок, а ті, у свою чергу – з іще менших, так що невідомо чи існує взагалі межа подільності. В часи Ньютона не було відомо про таку властивість матерії як електричний заряд; можливо, що існують якісь досі невідомі властивості матерії які ще чекають на відкриття. Але цей розвиток залишає незмінною певну спільну основу, що утворює смисл поняття матерії. По суті, хоча й недосконало, ця основа була явно визначена ще у ХVII ст. Рене Декартом.

Еквівалентом поняття матерії у Декарта є субстанція, що характеризується атрибутом протяжності (на відміну від свідомості як субстанції, що характеризується атрибутом мислення). В буквальному смислі, таке визначення матерії не зовсім правильне, оскільки сучасна фізика говорить про існування таких матеріальних мікрочасточок, які є скоріше геометричними точками у просторі, аніж протяжними речами. А проте ідею Декарта можна уточнити:

визначальними для поняття матерії є просторові та просторово-часові характеристики, – такі як просторові координати, розмір, форма, швидкість, прискорення тощо.

Термінологічне роз'яснення-конвенція: "просторові характеристики", "просторово-часові характеристики"

Тут і далі я вживаю словосполучення "просторові характеристики" та "просторово-часові характеристики" для позначення характеристик розташування об’єкта у просторі (координати, розмір, форма) та їх часових похідних (таких як швидкість, прискорення тощо).

Я вживатиму словосполучення "просторові характеристики" для позначення лише цих характеристик. Я не вживатиму його у ширшому смислі, який міг би охоплювати усі характеристики, що мають хоч якесь відношення до простору (як наприклад, у випадку свідомості, властивість взаємодіяти з фізичним тілом, розташованим у певному місці). Таким чином, якщо у тексті зустрінеться твердження про те, що свідомість та усе, що до неї належить, (думки, емоції, відчуття) не мають просторових характеристик, це означатиме, що вони не розташовані в певному місці, не мають певного розміру й форми. Звичайно, можна сказати, що вони мають просторові характеристики у згаданому вище ширшому смислі, але я не вживаю словосполучення "просторові характеристики" в цьому смислі.

Усі інші фізичні властивості (такі як маса, електричний заряд чи властивості фізичних полів) є допоміжними характеристиками, які вводяться для опису того, як (з якими регулярностями) фізичні тіла рухаються (тобто, як змінюється з часом їх розташування у просторі) і як вони, за посередництвом простору, впливають на рухи одне одного. Це або властивості здійснювати рух у деякий законовідповідний спосіб, або властивості у деякий законовідповідний спосіб впливати на рух інших фізичних тіл та зазнавати впливу на свій рух з боку інших фізичних тіл чи простору. В цьому смислі, усі фізичні властивості зводяться до просторового розташування та його змін з часом. Я буду називати зводимість у цьому смислі концептуальною зводимістю (conceptual reducibility) до просторового розташування та його змін в часі (або до просторово-часових відношень).[6]

Наприклад, така характеристика як маса описує наступну властивість фізичних тіл: при взаємодії тіла Х з тілом E, яке за домовленістю прийняте за еталон (одиницю) маси, відношення між прискореннями тіла Е та тіла Х є постійним – і це відношення називають масою тіла Х. Подібним чином (дещо складніше) може бути визначене і поняття електричного заряду. Фізичні поля являють собою розподіл у просторі й часі властивостей простору певним регулярним чином впливати на рух фізичних тіл. Так що, якщо колись розвиток фізики викличе потребу введення нових фізичних характеристик, ці нові характеристики принципово не відрізнятимуться від старих – у тому смислі, що і ті й інші концептуально зводитимуться до просторових характеристик та їх часової динаміки.

Отже, незважаючи на історичні зміни (розвиток) фізики, у цих змінах залишається дещо незмінне, інваріант, який і визначає поняття фізичного, матерії. Декарт називав його атрибутом протяжності. Уточнюючи ідею Декарта, ми можемо назвати його атрибутом просторового розташування, – або, ще точніше, концептуальною зводимістю (conceptual reducibility) до просторового розташування та його змін в часі. Це означає, що зміст і сенс існування (raison d’etre) усіх понять, які позначають-описують матеріальну (фізичну в широкому смислі) реальність, вичерпується їх роллю в описі та передбаченні просторового розташування фізичних тіл та його змін з часом, – зводиться до цієї ролі.

Відповідно, якщо зміст і сенс існування якогось поняття не зводиться до ролі в описі й передбаченні просторового розташування-й-руху фізичних тіл, то це поняття означає щось нефізичне, нематеріальне. Але саме такою є ситауція з такими поняттями як 'свідомість', 'відчуття', 'почуття', 'біль', 'радість', 'любов', 'мислення', 'бажання', 'ідея', 'теорія',  'смисл' тощо. Смисл, у якому ми зазвичай вживаємо ці слова, є концептуально незводимим до часової динаміки просторового розташування фізичних тіл. А оскільки те, що ми зазвичай розуміємо під цими словами, існує, то з цього випливає хибність матеріалізму.

Важливо зауважити, що концептуально зводимими до просторового розташування та його змін у часі є не лише ті властивості й закони, які досліджує фізика (властивості й закони, які можна назвати фізичними у вузькому смислі), але й усі інші властивості й закони (регулярності), які можна назвати фізичними у широкому смислі, або матеріальними. До цієї категорії належать усі хімічні властивості й закони, – адже усі вони є ні чим іншим як регулярностями фізичних рухів атомів, іонів та інших мікроскопічних фізичних тіл. Також до матеріальних (фізичних у широкому смислі концептуальної зводимості до просторового розташування й руху) властивостей належать усі ті біологічні властивості, які описують фізіологію (розташування й рухи різних фізичних тіл всередині тіла тварини чи людини) або поведінку тварини чи людини (зміна розташування у просторі таких фізичних тіл як лапи, хвости, голови, руки, ноги тощо). Те ж саме стосується інстинктів і рефлексів, оскільки йдеться про певні регулярні зразки поведінки, тобто фізичних рухів різних частин тіла. Усі вони є  фізичними у широкому смислі, хоча для їх опису ми користуємося термінами біології, а не фізики.

Таким чином,

'матеріальне', 'фізичне' у широкому смислі, який передбачається дискусією між матеріалізмом та його альтернативами, означає концептуально зводиме до просторового розташування та його змін з часом (руху).

По-суті, фізичне (матерія) зводиться до однієї-єдиної фундаментальної властивості – розташування у просторі, яке змінюється з часом. Уся решта фізичних властивостей, а також усі фізичні закони – концептуальна надбудова до цієї фундаментальної властивості – міри, шаблони, регулярності, які ми виявляємо у процесах змін взаємного просторового розташування різних тіл, і яким даємо різні назви ('маса', 'електричний заряд', 'електромагнітне поле', 'закон гравітації', ..., 'інстинкт', 'рефлекс', ...).

Дещо детальніше:

фізична реальність або матерія − це:

1) простір, що має кілька (як звичайно вважається, три) вимірів, які задають таку ж кількість напрямів вимірювання розмірів (у тривимірному просторі − довжина, ширина, висота) та відстаней (проекції на осі Декартової системи координат), – свого роду універсальний контейнер для усіх фізичних тіл,

2) фізичні тіла як носії просторово-часових характеристик (відношень): розташування у просторі, руху (зміна розташування у просторі з часом) та впливів на рухи одне одного,

3) усі властивості (відношення), концептуально зводимі до просторового розташування та його змін у часі. Сюди належать такі властивості як:

розташування у просторі: відстань і напрямок по відношенню до деякого іншого тіла або просто якоїсь точки простору (координати в Декартовій системі), розмір (довжина, ширина, висота), форма;

часові похідні від характеристик розташування у просторі: швидкість, прискорення тощо;

постійні шаблони (схеми, зразки, моделі) рухів;

постійні міри та шаблони впливів тіл на рухи одне одного − маса, електричний заряд тощо;

постійні міри та шаблони впливів простору на рухи тіл − фізичні (гравітаційне, електромагнітне) поля.

 

Важливо зауважити, що такі властивості як маса, електричний заряд тощо (міри та шаблони впливів на рухи) віднесені до категорії матеріального, фізичного (у широкому смислі) не через те, що вони роблять, а через те, чим вони є − не тому, що вони впливають на рухи, а тому, що вони є нічим іншим як постійними мірами чи шаблонами впливів на рухи. Якщо поставити питання: чим є маса чи електричний заряд самі по собі (“у собі”), окрім просторово-часових відношень і впливів? – то правильна відповідь буде: нічим. Поняття маси й електричного заряду  введені виключно для того, щоб описувати і передбачати такі відношення і впливи; цим їх смисл вичерпується. Ось чому маса та електричний заряд є фізичними властивостями.

Це зауваження безпосередньо стосується питання про природу свідомості: чи є вона чимось фізичним (матеріальним), чи ні? Саме в цьому відношенні звичайний дуалізм-інтеракціонізм – теорія про існування нефізичного психічного Я (душі) та його взаємодію з тілом (мозком), – протистоїть матеріалізму та епіфеноменалізму. Матеріалісти та епіфеноменалісти вірять у “причинно-наслідкову замкненість фізичного”: фізичне не може зазнавати впливу з боку чогось нефізичного. Інтеракціоністи вважають, що 1) немає причин, чому б нефізичне не могло впливати на фізичне, і що 2) свідомість є нефізичною і вона взаємодіє (впливає та зазнає впливу) з фізичним (тілом, мозком людини). Поняття фізичного має визначатися так, щоб залишати це питання відкритим, а не робити його наперед-вирішеним за визначенням. Тобто, було б некоректно визначати поняття фізичного так, щоб усе, що впливає на фізичні процеси, мусило б бути фізичним за визначенням.

Отже, якщо щось впливає на фізичні процеси (рухи), то це не є підставою для віднесення до категорії фізичного; але якщо щось є нічим іншим як постійною мірою чи шаблоном впливів на рухи (є концептуально зводимим до просторового розташування та його змін з часом), це є достатньою підставою для віднесення до категорії фізичного.

Тож якщо свідомість є нічим іншим як деякими шаблонами поведінки та/або фізичних рухів всередині тіла, то вона є фізичною. Але якщо вона є “в собі” чимось іншим, що впливає на поведінку й фізичні рухи всередині тіла, вона не є фізичною.

І виглядає так, ніби суб’єктивні переживання й думки, на відміну від маси чи електричного заряду, є чимось “в собі”, крім впливів на рухи. Ми знаємо про них незалежно від будь-якого знання про розташування й рухи фізичних об’єктів. З іншого боку, в будь-якій множині просторових розташувань і рухів немає нічого, що передбачало б суб’єктивні переживання й усвідомлення. Це дає підстави вважати, що свідомість як царина суб’єктивного є чимось нефізичним, хоча ми й знаємо, що вона впливає на фізичні події – нашу поведінку.

 

У зв'язку зі сказаним вище, слід застерегти проти однієї досить поширеної помилки.

Помилка полягає в тому, що з (істинного) твердження про те, що Х має фізичні властивості, робиться неправомірний висновок про те, що Х є фізичним (матеріальним); а з цього, у свою чергу, робиться висновок про те, що усі властивості Х є фізичними.

Наприклад: з (істинного) твердження про те, що людина має фізичні властивості (властивості її тіла), робиться неправомірний висновок про те, що людина – фізична (матеріальна) істота і, отже, її свідомість також є чимось фізичним. Насправді, наявність у людини фізичних властивостей не означає, що вона є чисто фізичною істотою, – вона може бути істотою двоїстої природи, яка має як фізичні, так і нефізичні властивості, або складається з двох – фізичної і нефізичної – частин. Наявність у людини фізичних властивостей однаково сумісна як з матеріалізмом, так і з дуалізмом. Той факт, що у людини є тіло, не означає, що людина є (лише) тілом.

Або припустимо, що у людини є душа. Народна психологія зазвичай уявляє душу як щось, що має і тілесні властивості, – тілоподібну зовнішність. Часто душі приписують тілесний аспект – так зване "тонке тіло". Припустимо, що ці уявлення істинні. Чи з цього слідує, що душа є фізичною? Зовсім ні. Визначальною для розрізнення фізичного та нефізичного є не наявність/відсутність фізичних властивостей,  а відсутність/наявність нефізичних властивостей.

Отже, неправильно вважати, що якщо щось має просторові (і загалом, фізичні) властивості, то воно вже в силу цього є фізичним (матеріальним), і тому усю решту його властивостей слід кваліфікувати як фізичні. Навпаки: якщо щось має деякі нефізичні (концептуально незводимі до просторово-часових) властивості, то воно є нефізичним або двоїстим – психофізичним.  Якщо існують речі, що мають як фізичні, так і нефізичні властивості, то це означає хибність матеріалізму.

Це ж саме можемо сформулювати у формі твердження про зміст і смисл понять (це є доречним, оскільки сучасні дискусії щодо психофізичної проблеми значною мірою обертаються навколо питання про смисл/зміст таких понять як 'свідомість', 'психіка', 'відчуття', 'біль' тощо):

Якщо зміст поняття повністю або частково не залежить від цілей опису й передбачення просторового розташування та його змін з часом (фізичного руху), є концептуально незводимим до просторово-часових властивостей, то це поняття означає щось нефізичне або щось подвійної (психофізичної) природи. (Зрозуміло, що самого лише поняття з нефізичним змістом недостатньо для спростування матеріалізму; потрібно ще, щоб в дійсності існувало щось, що відповідає нефізичному змісту цього поняття.)

Застереження:

концептуальна зводимість ≠ логічна (дедуктивна) зводимість

Важливо відрізняти концептуальну зводимість від логічної (дедуктивної) зводимості/виводимості. Так, закони фізики і відповідні властивості (маса, електричний заряд тощо) є концептуально зводимими до спостережуваної просторової динаміки фізичних тіл (змін їх розташування з часом), але не є логічно зводимими до (виводимими з) неї.

Зміст загальних теорій (про універсальні закони природи) та відповідних понять (що позначають властивості, які ці теорії вводять в обіг) є концептуально зводимим до спостережуваних фактів, які ці теорії та поняття узагальнюють та передбачають. Це означає, що весь сенс, виправдання існування (raison d’etre) таких теорій чи понять (наприклад, припущення про існування певного закону природи) полягає в узагальненні та передбаченні таких спостережуваних фактів. Кожне фізичне поняття (властивості чи закону) є теоретичною конструкцією, сенс якої полягає виключно в узагальненні й передбаченні спостережуваних розташувань у просторі фізичних тіл та їх змін в часі (руху).

Разом з тим, загальні теорії й зміст відповідних понять ніколи не є логічно (дедуктивно) зводимими до (виводимими з) жодної сукупності фактів, що реально спостерігалися. Адже кожна загальна теорія містить в собі гіпотетичні твердження (передбачення) про безліч інших фактів, яких ніхто не спостерігав (зокрема, про майбутні факти).

Наприклад, теорія гравітації Ньютона говорить про взаємодії між усіма фізичними тілами – в минулому, теперішньому й майбутньому. Кількість таких взаємодій нескінченна. Але реальні спостереження, якими б численними вони не були, можуть охопити лише деяку скінченну множину взаємодій. Теорія ґрунтується на сотнях, тисячах чи мільйонах здійснених у минулому спостережень, але говорить про нескінченну множину подій минулого, теперішнього й майбутнього. Теорія, яка говорить про нескінченну множину усіх можливих гравітаційних взаємодій, логічно не зводиться до жодної скінченної множини реально спостережуваних взаємодій. Але вона є концептуально зводимою до них, оскільки вона придумана саме для їх узагальнення і передбачення.

Первинні та вторинні властивості

Щоб уникнути плутанини, ми маємо відрізняти властивості матеріальних об’єктів самих по собі від властивостей, які являють собою відношення матеріальних об’єктів до свідомості (їх вплив на свідомість, спосіб їх сприйняття). Як приклади властивостей другого типу, можемо взяти смак, запах чи колір. Ці властивості визначаються, з одного боку, деякими фізичними властивостями матеріальних об’єктів, що сприймаються, та, з іншого боку, смаковими, нюховими або візуальними відчуттями, які належать до свідомості. Такі властивості традиційно (від ХVII ст., коли Рене Декарт та Джон Лок звернули увагу на важливість такого розрізнення) називають вторинними, на відміну від первинних властивостей, таких як розмір, форма, вага, щільність, які належать матеріальним об’єктам самим по собі, незалежно від сприйняття. Мабуть, було б краще використовувати словосполучення 'реляційні властивості' (замість 'вторинні'), оскільки вони характеризують відношення (англ. relation) матеріальних об’єктів та свідомості. Вони рівною мірою визначаються обома сторонами відношення: з одного боку, первинними властивостями речей, які сприймаються; з іншого відповідним суб'єктивним характером сприйняття людини.[7]

Для прикладу, візьмемо таку властивість, як колір. Чи є колір фізичною (матеріальною властивістю), чи відчуттям? На перший погляд здається, що колір – це властивість самої речі. Однак подумавши краще, ми можемо зрозуміти, що це не зовсім так. Поняття кольору, як воно вживається у звичайній мові, означає не фізичні властивості речей, а їх властивості-диспозиції викликати в людській свідомості (в нормальних умовах) деякі специфічні відчуття.

Необхідно розрізняти 1) фізичні властивості, які викликають у людини певне відчуття кольору, та 2) самé відчуття кольору. Можна назвати властивості (1) кольором у чисто фізичному смислі, відмінному від звичайного, розмовного смислу слова колір (який прив’язаний до відчуттів кольорів).

Колір у чисто фізичному смислі – це частота електромагнітної хвилі потоку світла (мікрочасток-фотонів), що відбивається від предмету, − тобто, частота синусоїди, яка описує розподіл у просторі й часі величини й напрямку впливу потоку світла на рух (прискорення) фізичних тіл, які мають електромагнітні властивості (зокрема тих, що входять до складу ока); так що відмінність між кольорами, з фізичної точки зору – це відмінність у частотах таких синусоїд.

Очевидно, що слово 'колір' у звичайному смислі не означає нічого подібного. Колір у звичайному cмислі це властивість речі викликати в нашій свідомості певне відчуття. Наші відчуття кольорів нічого не говорять ні про які синусоїди і прискорення, тобто про колір у чисто фізичному смислі. Разом з тим, з фізики ми знаємо, що наші відчуття кольорів викликаються (в нашій свідомості) тими фізичними властивостями речей, які ми назвали кольором у чисто фізичному смислі. Але з іншого боку, ці відчуття – те, якими ми бачимо різні кольори, як вони виглядають для нас – належать до свідомості. Наша свідомість має властивість суб’єктивно сприймати-відчувати відповідні фізичні властивості (кольори у фізичному смислі) так, як вони відчуваються.

Поняття свідомості як суб’єктивності

Я вживатиму поняття свідомості (психіки), та усі поняття, які до нього належать (поняття відчуттів, емоцій, мислення, бажання, усвідомлення), у звичайних смислах повсякденного мовлення − як особистої царини суб’єктивності – того, як це для особи – відчувати, переживати емоції, мислити, бажати, усвідомлювати.

Ці смисли слід чітко відрізняти від тлумачення свідомості, яке було панівним у філософії свідомості та “головній течії” психології ХХ ст., − біхевіористсько-функціоналістського тлумачення, яке ототожнює поняття свідомості (психіки) з відповідними формами поведінки та функціональними структурами внутрішньотілесних фізичних процесів, відповідальних за ці форми поведінки. Так, з точки зору біхевіоризму певне відчуття чи емоція (наприклад, відчуття болю чи радості) – це не те, як ми це переживаємо суб’єктивно (як воно для людини – відчувати біль чи радість), а зовнішні прояви цих відчуттів, те, як поводиться людина, яка їх має. З точки зору функціоналізму, відчуття чи емоція – це функціональна структура тих процесів в мозку, які викликають ці зовнішні прояви, поведінку.

Зрозуміло, що ці смисли понять – звичайний та біхевіористськи-функціоналістський – зовсім різні. Ми можемо уявити тіло, яке є точною фізичною копією тіла людини, але суб’єктивно нічого не переживає й не усвідомлює. Різні частини цього тіла здійснюють точно такі ж зовнішньо спостережувані рухи (поведінка); в його мозку відбуваються точно такі ж фізичні процеси, – але усе це відбувається без ніяких відчуттів і усвідомлення, автоматично, як результат взаємодій частин і частинок тіла за законами фізики. Так само можливо уявити і свідомість, здатну до суб’єктивних переживань та мислення без мозку, і навіть зовсім без тіла.

Поки що ми не обговорюємо питання про те, чи може насправді (в природі) існувати таке тіло (мозок) без свідомості чи свідомість без мозку. Поки що нам потрібно лише чітко зрозуміти, що поняття свідомості (відчуттів, емоцій, мислення, усвідомлення) мають зовсім інший смисл, аніж будь-які поняття поведінки, процесів у мозку та їх функцій. Поняття свідомості (відчуттів, емоцій, мислення, усвідомлення тощо) означають, в нормальному людському смислі, не шаблони поведінки чи процеси у мозку чи їх функції, а те, як ми щось переживаємо й усвідомлюємо суб’єктивно, як воно для нас.

В цьому – звичайному, а не біхевіористсько-функціоналістському – смислі я і вживатиму поняття свідомості-психіки.

 

Проти біхевіористсько-функціоналістської підміни смислу психологічних понять

Д.Чалмерс проводить подібне розрізнення, але використовує інші терміни: феноменальне поняття свідомості, яке означає свідомість як суб’єктивність, та психологічне поняття свідомості, називаючи так свідомість у біхевіористсько-функціоналістському смислі (тобто поведінковий або функціональний корелят свідомості).

Цей вибір термінології дуже симптоматичний щодо стану психології у ХХ ст., який став наслідком дегуманізуючого впливу матеріалізму, позитивізму (теорії про те, що знання повинно зводитися до результатів зовнішніх спостережень, а всі ідеї й теорії, що не відповідають цій вимозі, – це позбавлені смислу нісенітниці) і взагалі сцієнтизму як намагання підігнати гуманітарні науки під шаблон природничих наук. Хоча поняття психології за етимологією (походженням) означає науку про душу, панівний у ХХ ст. напрямок намагався витравити з психології не лише ідею душі, але й навіть поняття свідомості й психіки у нормальному людському – тобто феноменальному, суб’єктивному – смислі. Д.Чалмерс, який сам пройшов вишкіл “когнітивної науки”, відзначає, що внаслідок впливу біхевіоризму та Фрейда, в психології ХХ ст. “встановилася як ортодоксія ідея про те, що пояснення поведінки мусить бути цілком незалежним від феноменальних понять”, а “перехід від біхевіоризму до кібернетичної когнітивної науки в основному зберіг цю ортодоксію.”[8]

Я не буду підтримувати цю термінологію, оскільки вважаю, що вона відображає не природний для психології прогресивний розвиток, а тимчасове сцієнтистське збочення, і сподіваюсь, що психології  вдасться від нього звільнитися. Тож поняття 'психічний' та 'психологічний' (≡ 'що належить до сфери компетенції психології') я буду вживати у звичному для більшості людей смислі, який відповідає тим або іншим аспектам людської суб’єктивності (як відповідник англійського mental).[9]

Термінологічне роз'яснення-конвенція: 'феномени' та 'явища'

Прикметник 'феноменальний' походить від іменника 'феномен', лат. phaenomenon, що звичайно або перекладається на українську мову як 'явище' або не перекладається взагалі.

Важливо мати на увазі, що іменники 'феномен' та 'явище' вживаються у двох дуже різних смислах:

(1) у смислі повсякденного мовлення і науки, – наприклад, коли ми говоримо про природні або суспільні явища – 'явище' або 'феномен' – це просто щось, що має місце в дійсності (в природі, суспільстві тощо).

(2) у специфічно філософському (Кантівському) смислі, 'явище' або 'феномен' – це поняття, яке позначає психічні репрезентації дійсності – те, як дійсність являється людині, у людських формах сприйняття й мислення; у цьому смислі 'явище' або 'феномен' протиставляється дійсності як 'ноумену', 'речі-у-собі'.

Прикметник 'феноменальний', як він вживається у цій книзі, є похідним від 'феномену' у смислі (2), а не у смислі (1). Також у цьому смислі вживатиметься і іменник 'феноменологія' (або у смислі 'наука про феноменальне', або у смислі 'складна система феноменального').

Також, для термінологічної однозначності й уникнення плутанини, я розділю значення (1) та (2) між іменниками 'явище' та 'феномен'. Іменник 'явище' я вживатиму у смислі (1), а іменник 'феномен' – у смислі (2).

 

Чи є “тілесні” (“фізичні”) відчуття тілесними (фізичними)?

Слід звернути увагу на поширену помилку у відношенні до зовнішніх відчуттів, − зорових, слухових, нюхових, смакових, намацальних відчуттів, а також такого відчуття як біль. Їх часто називають тілесними або фізичними відчуттями, і це може вводити в оману, призвичаюючи нас, як до чогось самозрозумілого, до думки про те, що вони належать до тіла, тобто є нічим іншим як деякими фізичними процесами чи станами.

Характерно, що чимало людей, які схильні до думки, що емоції й почуття (радість, сум, любов, ненависть), думки й воля є станами душі, а не тіла, водночас вважають, що відчуття-сприйняття та біль є станами тіла, а не душі. Проте, якщо душа як щось відмінне від тіла справді існує, якщо наша свідомість (психічне Я) є чимось іншим, аніж фізичні процеси в мозку, то таке віднесення “тілесних” (“фізичних”) відчуттів по інший бік “кордону” від почуттів (емоцій), мислення та волі є хибним.

“Тілесні” (“фізичні”) відчуття належать до царини психічного (свідомості) так само, як і емоції, думки та воля. Правда, вони мають певну специфіку, яка виправдовує застосування до них, у деякому смислі, прикметників 'тілесний', 'фізичний'. А саме: вони є такими станами свідомості (психіки), які найбільш безпосередньо зумовлені фізичними процесами у тілі. Але це зовсім не означає, що вони самі є фізичними процесами у тілі. (З точки зору добре продуманого дуалізму, їх слід розглядати як реакцію психіки, свідомості, Я, душі на певні фізичні процеси у тілі.) В контексті питання про належність до царини фізичного, немає принципової відмінності між “тілесними” (“фізичними”) відчуттями та “духовними” почуттями. “Тілесні” (“фізичні”) відчуття належать до одного “комплекту” з емоціями, мисленням та волею – усе це є психічними станами й процесами (станами та процессами свідомості, психіки, психічного Я).

Візьмемо для прикладу таке “тілесне” відчуття як біль у нозі.

Ми знаємо, що цьому відчуттю відповідають фізичні процеси (певні зміни просторових структур − просторові рухи клітин та їх частин) в ланцюжку нервових клітин від ноги до мозку і в самому мозку. Але вживаючи слово 'біль', ми зазвичай маємо на увазі не ці фізичні процеси, а самé відчуття болю як-воно-відчувається-суб’єктивно. Люди відчувають біль і знають про це відчуття цілком незалежно від того, чи вони щось знають про відповідні фізичні процеси в нервовій системі та мозку. Тож біль-як-відчуття (суб’єктивне переживання) належить до царини психічного, свідомості (так само, як емоції, мислення, бажання).

Біль у нозі, так само як радість чи любов, належить до психічного, свідомості; його відчуваю я (психічний суб’єкт), а не моя нога.[10]

Якщо матеріалізм має рацію, то усі психічні стани і процеси – емоції, мислення, воля, так само як і “тілесні” (“фізичні”) відчуття – є певними фізичними структурами й процесами в мозку. Якщо має рацію дуалізм, то усі психічні стани і процеси, у т.ч. так звані “тілесні” (“фізичні”) відчуття, є станами та процесами особливої нефізичної реальності (психічного Я або душі), що тісно пов’язана з мозком і реагує на його фізичні стани, але не є структурами й процесами в мозку.

Непросторовість свідомості

Матеріалізм говорить, що усе, що існує – це фізична реальність. Опоненти матеріалізму вважають, що це не так: наші думки, відчуття, емоції, а також наукові теорії, зміст художньої книги чи музична симфонія, – усе, що належить до поняття свідомості або духовного, – не є ані тілами, що певним чином розташовані у просторі, ані чимось концептуально зводимим до просторових структур і відношень між тілами та до змін цих структур і відношень у часі (руху).

Поняття свідомості, відчуття, мислення, ідеї, теорії означають щось непросторове, таке, що не характеризується атрибутом протяжності (координатами, розміром, формою), – хоча це щось і може бути пов’язане з розташованими у просторі матеріальними об’єктами (свідомість – з тілом, особливо мозком, людини; наукова теорія – з книгами, в яких вона описана, тощо). Свідомість характеризується насамперед суб’єктивним характером своїх станів (відчуттів, емоцій, усвідомлення, розуміння тощо); а витвори духовної діяльності людини (науки, мистецтва, філософії, релігії) – смислом, який свідомість здатна осягнути.

Тезу про непросторовість свідомості вперше чітко сформулював та обґрунтував Декарт. Нещодавно до цієї теми звернувся один з провідних сучасних філософів свідомості, Колін Мак-Гін, у статті “Свідомість і простір”.[11] Стаття починається з ясного й лаконічного роз’яснення тези Декарта, як такої, що виражає “наше звичайне розуміння природи психічних явищ” як “непросторових за своїм характером”. (p.93)

Розглянемо, наприклад, деякий візуальний досвід. Хоча він і пов’язаний з певними нейронними просторовими структурами в мозку, сам цей досвід не розташований десь у фізичному просторі. Наприклад, якщо я уявлю собі червону пляму, то ця уявна червона пляма “не розташована в якомусь певному місці; не займає певного обсягу у просторі; не має форми; не складена з просторово розташованих частин; не має просторових вимірів; не має твердості. Навіть запитувати про її просторові властивості – значить робити свого роду категорійну помилку, аналогічну питанню про просторові властивості чисел.” (p.94)

Можливо, цю думку слід пояснити й уточнити. Йдеться про те, що червона пляма, яка є в моїй уяві (свідомості), не розташована ніде у фізичному просторі: як би ретельно вчені не сканували мій мозок, вони не знайдуть там цієї червоної плями. Разом з тим, можна сказати, що вона розташована в особливому просторі – феноменальному просторі моєї свідомості. Якщо я змалюю в своїй уяві хоч трохи складну візуальну картину, то різні її елементи в моїй уяві будуть якось розташовані, − наприклад, я можу уявити червону пляму зліва або знизу від зеленої. Але нічого цього немає в фізичному просторі: коли я уявляю червону пляму зліва або знизу від зеленої, в моєму мозку немає ані червоної, ані зеленої плями. Елементи досвіду, суб’єктивних сприйняттів (термін, прийнятий в англомовній літературі, − лат. qualia) не розташовані у фізичному просторі, хоча й можуть бути описані як розташовані в феноменальному просторі свідомості. Феноменальні простори існують поза фізичним простором, в свідомостях, а не у фізичній реальності.

Непросторовість психічних явищ “пов’язана з фактом, що стани свідомості не сприймаються у зовнішньо-чуттєвий спосіб. Ми сприймаємо різними чуттєвими органами різноманітні матеріальні об’єкти, що займають певний об’єм і розділені певними відстанями. Таким чином ми дізнаємося про ці об’єкти зовнішньо-чуттєвого сприйняття як просторові сутності (entities); сприйняття безпосередньо інформує нас про їх просторовість. Але свідомі суб’єкти та їх психічні стани не є об’єктами такого сприйняття. Ми їх не бачимо, не чуємо, не відчуваємо на дотик…” (p. 94)

Мак-Гін розглядає також можливе заперечення: можна сказати, що хоча ми й не приписуємо нашим психічним станам та нашому Я (суб’єкту психічних станів) чітко визначеного місцеположення, але приписуємо їм приблизне місцеположення: “Ми напевно не вважаємо, що я десь в іншому місці, аніж моє тіло, і ми локалізуємо мої думки ближче до моєї голови, аніж до моєї ноги. Тож можна сказати, що ми приписуємо свідомості просторові характеристики, принаймні зачаткові.” (p. 96) Щодо цього заперечення Мак-Гін зауважує, що воно насправді по суті не стосується властивої психічним станам непросторовості. Адже ми “локалізуємо” наше Я там, де й наше тіло, а наші думки скоріше в голові, аніж у нозі, не тому, що ми можемо спостерігати наше Я чи думки в певному місці, а тому, що знаємо про причинно-наслідкові зв’язки між відповідними фізичними об’єктами та нашими психічними станами: “Я там, де те тіло, чиї фізичні стани найбільш прямо впливають на мої психічні стани; і мої стани свідомості розташовані десь в районі того мозку, чия діяльність найбільш безпосередньо задіяна в причинних зв’язках, які управляють моїм психічним життям.” (p. 96) Таким чином, насправді йдеться не про просторове розташування мого Я чи моїх думок, а про просторове розташування тих фізичних об’єктів, з якими моє Я чи мої думки найбільш безпосередньо і тісно пов’язані. Моє Я та мої думки усе ще залишаються речами без форми, розміру, координат, – тобто, по-суті, без власного просторового розташування.

Інше заперечення – про те, що деякі психічні стани ми локалізуємо досить точно. Наприклад, ми говоримо про біль у нозі і можемо досить точно визначити, де саме у нас болить нога. Але це − лише неточність повсякденних висловлювань. “Біль у нозі” насправді не є річчю, яка розташована десь у нозі. “Біль у нозі” – це психічний стан, стан свідомості, викликаний якимось пошкодженням ноги. У випадку болю в нозі ми локалізуємо не саме відчуття болю, а його джерело, ті фізичні пошкодження, які його викликають. Відомо, що люди з ампутованою ногою можуть відчувати “біль у нозі”: відчуття таке ж саме, і свідомість помилково визначає його джерело як ногу, хоча ноги вже немає. Або шляхом певних спеціальних впливів безпосередньо на мозок можна викликати у людини відчуття “біль у нозі”, хоча з її ногою усе в порядку.

 

******

Окреслені вище міркування, які говорять про непросторовість свідомості або про те, що її просторова локалізація є похідною від просторової локалізації тіла, з яким вона асоційована, потребують, на мою думку, суттєвої корективи. Справа в тому, що ми (наші Я) як психічні суб’єкти, оскільки ми сприймаємо зовнішній світ, сприймаємо його з певної просторової точки зору. Зрозуміло, що ця просторова точка зору, принаймні у звичайних умовах, визначається просторовим розташуванням тіла людини і, зокрема, його органів сприйняття. Але саме тіло та його органи, маючи просторове розташування, не має точки зору. Просторова точка зору – це щось, що належить нам самим як психічним суб’єктам, свідомості.

Зауважимо, що і в типових народних уявленнях і в свідченнях про поблизусмертні переживання (див. дедальніше книгу 2, розділ 15) часто йдеться про душу, яка, залишивши фізичне тіло людини, спостерігає за тим, що відбувається навколо, – зрозуміло, з певної просторової точки зору. Вона може переміщуватися, змінюючи, таким чином, свою просторову точку зору в плані звичайного фізичного простору.

З іншого боку, просторова точка зору психічного суб’єкта (свідомості) не обов’язково мусить бути – і фактично не завжди є – співвіднесеною з фізичним простором, у якому перебувають наші фізичні тіла. Наприклад, уві сні психічний суб’єкт сприймає події сну з певної просторової точки зору у відношенні до феноменального простору сну, – простору, якого фізично не існує, який існує лише в свідомості суб’єкта, хоча й сприймається суб’єктом як реально існуючий незалежно від нього. Також, і уявлення людей про потойбічну реальність (життя після смерті) і відповідні свідчення суб’єктів поблизусмертних переживань, включають в себе просторову точку зору суб’єкта (душі) вже в контексті простору (реального чи уявного) іншого світу.



[1] Часто його перекладають як 'розум', що, на мою думку, є вкрай невдалим. Наприклад, російськомовні перекладі книг Р.Пенроуза “The Emperor's New Mind”, “Shadows of the Mind” видані під назвою “Новый ум императора”, “Тени разума”; книгу Д.Чалмерса “The Conscious Mind” – “Сознающий ум”; збірник “The Minds I” (ред. Д.Хофштадтер, Д.Деннет) – Глаз разума. Насправді, на відміну від російських 'ум', 'разум', чи українського 'розум', які позначають інтелектуальний аспект психіки, англійське слово 'mind' охоплює усю психіку особи.

[2] Показовою є назва головної праці відомого французького філософа-матеріаліста ХVIII ст. Ж.О. де Ламетрі – “Людина – машина”. Найвпливовіша сучасна версія цього погляду: людина – це комп’ютер.

[3] Ленін В.І. Матеріалізм та емпіріокритицизм. – с.120

У Леніна є також інше визначення поняття матерії, яке не відповідає загальноприйнятому, традиційному смислу. Його ми розглянемо у розділі 6.

[4] Лосев А.Ф. Диалектика мифа. – С. 505.

[5] Пор., А.Шопенгауер: “...усе об’єктивне, усе зовнішнє, будучи завжди лише таким, що сприймається, пізнається, завжди й залишається лише опосередкованим і похідним і тому ніколи не може стати останньою підставою для пояснення речей, або вихідним пунктом філософії. Бо остання необхідно вимагає, щоб її вихідним пунктом було щось цілком безпосереднє, а таким безпосереднім, очевидно, є лише те, що дане самосвідомості, внутрішнє, суб’єктивне.” (Шопенгауер А. Світ як воля та уявлення. Цит. за: Шопенгауэр А. Под завесой истины. – С.14.)

[6]Пор.: Т.Нагель: “…ми маємо з’ясувати, що робить якісь нові відкриті властивості чи явища фізичними. Оскільки клас відомих фізичних властивостей постійно розширюється, фізичне не може визначатися в термінах понять та теорій сучасної фізики, воно має бути більш загальним. Нові властивості вважаються фізичними, якщо вони відкриваються через пояснювальну виводимість з тих, що вже належать до цього класу. Цей повторюваний процес починається з фундаменту знайомих, спостережуваних просторово-часових явищ…” (Nagel T. Panpsychism. – p.183) (Курсив мій.)

[7] Пор.: Ч.Тейлор: “Помилка неясного чи плутаного мислення полягає в тому, що вторинні властивості й тілесні відчуття вбачають “у” відповідних тілах. Звичайна, не налаштована рефлексивно людина вважає, що колір і солодкість перебувають, відповідно, в одязі або в цукерці; вона розміщує біль у зубі, а тремтіння в нозі. Декарт стверджує, що справжнє онтологічне місце вторинних властивостей і тілесних відчуттів – у свідомості. Всі вони є ідеями, які, звичайно, спричинені певними властивостями одягу, цукерки, зуба, ноги, але їхнє місце – у свідомості... Предмет є червоний не так само, як він є квадратний.” (Тейлор Ч. Джерела себе. – c. 221)

[8] Chalmers D. The Conscious Mind. – р.14.

[9] Крістофер Аанстус у статті “Головна течія у психології та гуманістична альтернатива” дає дуже цікавий огляд тенденцій розвитку психології у ХХ столітті, поділяючи її на три основні напрямки – “головна течія”, ортодоксальний фрейдизм та гуманістична психологія.

“Головна течія”, що протягом більшої частини ХХ століття панувала і досі панує в освітніх і наукових установах, пройшла два етапи розвитку − біхевіористський та функціоналістський. Аанстус влучно характеризує їх як “психологію пацюка” та “психологію комп’ютера”. Біхевіористська “психологія пацюка” – дослідження поведінки тварин і людей за схемою стимул-реакція, – тобто, дослідження того, яку поведінкову реакцію викликають ті або інші стимули, як викликати потрібну поведінкову реакцію, як виробляти потрібні умовні рефлекси, методи навчання-дресировки, маніпулювання поведінкою тварин і людей. Відповідні теоретичні моделі розроблялися в основному на основі експериментів над пацюками. (В радянському контексті цей напрямок можна було б назвати “психологією собачок Павлова”.) Функціоналістська “психологія комп’ютера” – когнітивна психологія – сучасний панівний академічний напрям, який розглядає людську свідомість і психіку як комп’ютерний процес обробки інформації. Критики “головної течії” відзначають її безплідність: основна маса її результатів банальні і непридатні для психологічної допомоги людям.

Дегуманізуючі сцієнтистські тенденції і маніпулятивне ставлення до людини характерні, хоча й меншою мірою, і для другої найвпливовішої течії у психології ХХ ст. – ортодоксального фрейдизму. (Сам Фрейд був переконаним прибічником механістичного матеріалізму, припускав, що в майбутньому розвиток природничих наук дозволить пояснювати поведінку людини на основі знання про фізико-хімічні процеси і структури тіла людини, без звертання до традиційних – феноменальних – понять, якими люди описують свій психічний стан і проблеми, а проте визнавав, що поки що до цього далеко і психологія ще не може обходитися без таких понять і заснованих на них методів.)

Зрештою, третій напрямок (точніше, багато різних, але близьких за головною тенденцією напрямків)  – гуманістична психологія – орієнтований на розуміння людських психологічних проблем і потреб у всій їх складності й різноманітності, без підгонки під упереджену псевдонаукову схему, і на надання відповідної психологічної допомоги.

На жаль, перспективи рішучого гуманістичного повороту в сучасній психології є проблематичними, оскільки “головна течія” займає панівні позиції в університетах, визначаючи освітні і дослідницькі програми та спрямування фінансування. Думаю, що ця проблема не може бути розв’язана “локально”, самими психологами; потрібна боротьба “на всіх фронтах” за звільнення науки й суспільства від сцієнтизму загалом, матеріалізму та залишків позитивізму зокрема.

[10] Пор.: Дж.Ст.Міль: “…психічні явища – різноманітні чуттєві стани або стани свідомості чуттєвих істот. Вони ... складаються з Думок, Емоцій, Волінь та Відчуттів. Останні є станами свідомості так само як і три перші. Правда, про відчуття зазвичай говорять як про стани тіла, а не свідомості. Але це є поширеною плутаниною, коли однією й тією ж назвою називають явище та його безпосередню причину або умови. Безпосереднім попередником відчуття є стан тіла, але самé відчуття є станом свідомості... Якої б думки ми не дотримувалися щодо фундаментальної тотожності або відмінності матерії та свідомості, в будь-якому разі розрізнення між психічними та фізичними фактами ... завжди зберігатиметься як спосіб класифікації; і в цій класифікації відчуття, як і всі інші чуттєві стани, мають кваліфікуватися як психічні явища. Лише механізм їх вироблення, у самому тілі та зовнішній природі, може належним чином класифікуватися як фізичний. Отже, явища свідомості – це різноманітні чуттєві стани..., однаково як ті, які неналежним чином називають фізичними, так і ті, які специфічно позначають як психічні...” (J.S.Mill. From A System of Logic. – p.57.)

[11] McGinn C. Consciousness and space. Далі в цьому параграфі я слідуватиму за Мак-Гіном, за потреби доповнюючи його роз’яснення власними коментарями. Сторінки цитат вказані у дужках: “(p. …)”

[Зміст]

[Персональна сторінка Дмитра Сепетого]