[Персональна сторінка Дмитра Сепетого]

[Зміст]

 

Матеріалізм – це філософія суб’єкта, який у своїх міркуваннях забуває про самого себе.

Артур Шопенгауер[1]

 

 

Багато людей, як я і сам у минулому, вважають, що вони можуть водночас сприймати свідомість всерйоз і залишатися матеріалістами. ...це неможливо, з простих причин. ...Можна сказати: Ви не можете “з’їсти” свідомість і залишити цілим Ваш “матеріалістичний пиріг”.[2]

За своїм темпераментом, я маю сильну схильність до матеріалістичного редуктивного пояснення й не маю сильних духовних чи релігійних схильностей. Багато років я очікував на матеріалістичну теорію; і дуже неохоче відмовився від цієї надії. У кінцевому рахунку, мені здається ясним, що ці висновки мусить прийняти кожний, хто хоче сприймати свідомість усерйоз. Матеріалізм – прекрасний і привабливий світогляд, але щоб зрозуміти свідомість, ми мусимо вийти за межі тих засобів, які він надає.

Девід Чалмерс[3]

 

 

…слід довіряти ... плюралістичній незгоді більше, ніж систематичній гармонії... Якщо аргументи або систематичні теоретичні міркування ведуть до результатів, які інтуїтивно видаються безглуздими, або якщо елегантне розв’язання проблеми не усуває переконання, що проблема все ще залишається, або якщо після демонстрації нереальності якогось питання нам усе ще хочеться його ставити, – це значить, що з аргументацією щось не так і проблема вимагає подальшого опрацювання…

…щоб створювати розуміння, філософія має переконувати. Це означає, що вона має створювати й руйнувати погляди, а не лише постачати нас зв’язними системами висловлювань...

Томас Нейґел[4]


Передмова

Предмет дослідження цієї книги – психофізична проблема (the mind-body problem) – проблема відношення між психікою (mind) або свідомістю  як сферою суб’єктивного та тілом (body) або мозком як частиною фізичної реальності. Або, точніше, проблема природи носія-суб’єкта психічних станів та процесів (відчуттів, емоцій, усвідомлення, мислення, бажань тощо), психічного Я, та його відношення до тіла (мозку).

Йдеться про питання, що становлять найбільш життєвий інтерес для кожної відчуваючої й мислячої людини: Що я є? Що є кожний з нас, кожне людське Я як суб’єкт відчування, емоційних станів, мислення, воління? Чи воно (я) є лише складною сукупністю атомів, що рухаються та взаємодіють за законами фізики (тіло)? Чи воно (я) є чимось нематеріальним (душа)?

Відомий німецький філософ-матеріаліст ХІХ ст. Фрідріх Енґельс оцінював цю проблему (правда, некоректно описуючи її як “питання про відношення мислення до буття”[5]) як “велике головне питання всієї філософії, особливо недавньої”. У сучасній аналітичній філософській традиції, що домінує у Великобританії, США, Австралії, Канаді та ряді інших країн, психофізична проблема також є центральною.

У сучасній філософії, панівним є матеріалістичний погляд: ми – це лише тіла або мізки (складноорганізовані фізичні системи, що складаються з атомів та інших фізичних мікрочасточок, які взаємодіють за законами фізики) або їх функціональні стани.

Проте ще в XVII-ХVIII ст. такі видатні філософи як Декарт та Лейбніц висунули кілька вагомих аргументів на доведення того, що свідомість, або психічний суб’єкт (Я) є чимось нефізичним (а отже, матеріалізм є хибним). До ХХ ст. матеріалізм був лише одним з філософських поглядів на проблему свідомості (поряд з дуалізмом та ідеалізмом), і то не найвпливовішим, оскільки не існує зрозумілого пояснення того, як поєднання фізичних елементів (таких як атоми), що не мають ніяких суб’єктивних психічних станів, у складноорганізовані системи (такі як людські тіла) може складатися у суб’єктивні переживання та усвідомлення. Такого пояснення так і не було знайдено (досі).

Незважаючи на це, з початку ХХ ст. матеріалістичні погляди стрімко набували впливу і до середини століття стали безумовно панівними в науково-орієнтованій філософії (зокрема, в академічній філософії Великобританії та США). Такий розвиток був пов’язаний з тим, що наука, яка дуже успішно опанувала матеріальну царину (фізики, хімії й біології), стала сприйматися як сила, якій має бути підвладне все, а релігія ставала все більш непопулярною. Можна говорити про формування (або новий етап розвитку й зміцнення) квазірелігії чи ідеології сцієнтизму, що змагалася за вплив з традиційною теїстичною релігією і здобула панівний вплив серед орієнтованих на науку філософів. Матеріалізм цілком відповідав настанові сцієнтизму, оскільки обіцяв опанування свідомості методами природничих наук. Натомість, альтеративні напрями філософії свідомості, такі як дуалізм та ідеалізм, ставили під питання всемогутність науки і асоціювалися з релігією. Тому матеріалізм став панівною ортодоксією, якій в 1940-х-1960-х рр. мало хто наважувався суперечити. Серед виключень слід згадати таких філософів як Джон Белофф та Карл Поппер[6], а також засновника сучасної нейрофізіології Чарльза Шеррінгтона[7] та лауреатів Нобелівської премії з фізики Ервіна Шредінгера[8] та Євгена Вігнера[9]...

Варто звернути увагу на репліку, якою Карл Поппер завершив свою статтю “Мова та психофізична проблема” (1953), в якій він, кидаючи виклик матеріалізму, доводив неможливість фізичної реалізації вищих (описової та аргументативної) функцій мови: “Страх перед обскурантизмом (або перед звинуваченням в обскурантизмі) заважав більшості противників обскурантизму висловлювати те, що було сказане вище. Проте цей страх створив, врешті-решт, обскурантизм іншого штибу.”[10] Поясню це зауваження, як я його розумію. За кілька останніх століть, в процесі боротьби з релігійним містицизмом і обскурантизмом, серед науковців і науково-орієнтованих філософів великого впливу набуло філософське вчення матеріалізму, яке претендує на науковий статус і прибічники якого схильні навішувати ярлик містицизму і обскурантизму на все, що чимось нагадує релігію або суперечить матеріалізму. Чимало філософів і науковців, які усвідомлюють незадовільність матеріалізму, бояться висловити свою думку, щоб не бути звинуваченим у обскурантизмі. Це означає, що релігійний обскурантизм у науково-філософській спільноті поступився місцем матеріалістичному обскурантизму.

З 1970-х рр. в західній філософії свідомості почала проявлятися нова тенденція: чимало поважних нерелігійних, науково орієнтованих філософів, що “за темпераментом” були схильні до матеріалізму (див. зізнання Девіда Чалмерса в епіграфі до цієї книги), приходили до висновку про його неспроможність пояснити психіку, саме існування суб’єктивності, той факт, що ми – істоти, які суб’єктивно відчувають і усвідомлюють, а не автомати, які машинально, без ніяких відчуттів і усвідомлення, виконують певну “біологічну програму” (якою б складною вона не була). Карл Поппер, Томас Нейґел, Девід Чалмерс, Франк Джексон, Джон Серл та ін. висунули ряд вагомих аргументів проти матеріалізму (яким і буде присвячена більша частина цієї книги). Деякі видатні науковці − зокрема, нейрохірург Вілдер Пенфілд та лауреат Нобелівської премії з нейрофізіології Джон Еклз − у своїх працях цього періоду також обґрунтовували думку про неспроможність матеріалізму пояснити свідомість (психіку) та про його хибність.[11]

 

З питаннями про природу свідомості, або психічних суб’єктів, якими ми (наші Я) є, тісно пов’язані інші, не менш важливі: Чи можливо, що наше існування продовжиться після тілесної смерті? (А також: Чи можливо, що ми існували і до цього життя?) Чи можливе особисте безсмертя?

Уже згадуваний Енґельс, відразу після формулювання тези про основне “велике головне питання всієї філософії, особливо недавньої”, пояснював її наступним чином: “З найдавніших часів, коли люди, які ще нічого не знали про будову своїх тіл, під впливом сновидінь, вірили, що їх думки й відчуття були діяльністю не їхніх тіл, а якоїсь душі, що живе в тілі і залишає його після смерті, – з цього часу люди розмірковували про відношення між цією душею і зовнішнім світом. Якщо після смерті вона залишала тіло й продовжувала жити, годі було придумати для неї ще якусь смерть. Так виникла ідея безсмертя...”[12]

З іншого боку, наведу твердження іспанського письменника й філософа Мігеля де Унамуно: “...жага не помирати, прагнення особистого безсмертя... це є афективна основа всякого пізнання і внутрішній, особистий вихідний пункт всякої людської філософії, людиною створеної та для людей призначеної...”[13]

Незважаючи на діаметрально протилежне ставлення до можливості особистого безсмертя, Енґельс та Унамуно погоджувалися в тому, що віра в особисте безсмертя є антираціональною. У ХІХ-ХХ ст. не лише матеріалісти, але й багато мислителів, що дуже позитивно ставилися до ідеї особистого безсмертя, вважали, що вона йде проти розуму, що вірити в неї можливо лише всупереч розуму. Проте існують вагомі міркування, що дають підстави для іншої оцінки.

Зрозуміло, що якщо матеріалізм істинний (тобто якщо ми – це лише тіла, які, як усім нам відомо, після смерті розкладаються), то можливість особистого безсмертя хоча й не виключається цілковито[14], але є дуже малоправдоподібною.

Проте аргументи проти матеріалізму у сучасній філософії свідомості показують, що свідомість (психіка) як царина суб’єктивних психічних станів, або психічні суб’єкти (Я), які є їх носіями, не зводяться до фізичних сутностей, структур та процесів, є чимось нефізичним. Якщо ці аргументи слушні, то Я як суб’єкт психічних станів і процесів – той, хто відчуває, бажає й мислить – це не моє тіло і не мій мозок, а щось нефізичне, що відповідає звичайним уявленням про душу. Душа й тіло (мозок) тісно взаємопов’язані; фізичні стани тіла (мозку) впливають на психічні стани душі й навпаки, але душа й тіло – це різні сутності, що не зводяться одне до одного. У філософії свідомості прийнято уникати поняття душі через страх перед релігійними асоціаціями, але, на мою думку, це – невиправдане упередження. Щоб переконатися в існуванні душі, в окресленому вище смислі, непотрібні ані містика, ані звертання до релігійних авторитетів; усе потрібне міститься в нашому повсякденному досвіді й раціональних аргументах, що допомагають його краще усвідомити й осмислити.

З огляду на наявність таких аргументів, припущення про можливість продовження існування душі після фізичної смерті є природним і зовсім не протираціональним. Разом з тим, визнання нефізичної природи свідомості (психічного суб’єкта) не гарантує істинність цього припущення. Адже навіть з точки зору переважної більшості людей, що вірять в існування душі (або в нефізичність свідомості), ця душа (нефізична свідомість) виникає в якийсь момент, по суті з нічого – чи то як результат незбагненного для нас надприродного акту Бога, чи то як результат чогось так само незбагненного для нас у природі. А якщо вона виникає в певний момент (ймовірно, десь між зачаттям та народженням), то може й зникнути в інший момент (ймовірно, момент фізичної смерті). З іншого боку, виникнення душі з нічого та її перетворення на ніщо може здатися незбагненним, і альтернативою до цього може бути припущення про вічне існування нефізичних сутностей, які мають потенційну спроможність до суб’єктивних переживань та усвідомлення і які втілюються й актуалізують свій психічний потенціал за деяких специфічних умов. Різні міркування за і проти цих альтернатив досить докладно обговорюються у розділах 9, 14 та 15 цієї книги. Ці міркування підводять до думки, дуже співзвучної міркуванням Канта (див. розділ 16) про те, що хоча ми не знаємо про те, чи існує особисте безсмертя, ми можемо на це раціонально сподіватися, і що таке незнання і таке сподівання мають важливе позитивне значення для нашої моральності.

 

Книга орієнтована не лише на професійних філософів, але й на мислячих людей без спеціальної філософської освіти, які прагнуть зрозуміти світ і самого себе. Я намагався в максимально простій для розуміння формі ознайомити читача з основними точками зору на проблему, аргументами їх прибічників та противників, моїм власним баченням та аргументами. Філософські терміни роз’ясняються в тексті та словнику, розміщеному наприкінці книги.



[1] Шопенгауер А. Світ як воля та уявлення.

[2] англ. прислів’я, що говорить про неможливість поєднати непоєднуване: Ви не можете з’їсти пиріг і при цьому залишити його цілим.

[3] Chalmers D. The Conscious Mind. – р. 168, хiv.

[4] Nagel T. Mortal Questions. Preface. – pp. x-xi.

[5] В Енґельса “буття й мислення” означає “матерія та свідомість”. Некоректність полягає в тому, що Енґельс відразу – уже в самому формулюванні проблеми, до її розгляду по суті – ототожнює буття (тобто усе, що реально існує) з матерією.

[6]  Їх погляди та аргументи будуть обговорюватися в цій книзі в розділах 8, 10, 11, 12, 14.

[7] “Те, що наше буття мусить складатися з двох фундаментальних елементів, є, я вважаю, внутрішньо не більш неймовірним, аніж що воно мусить ґрунтуватися лише на одному.” (Sherrington C. (1947) The Integrative Action of the Nervous System. – p. xxiv)

[8] Schrödinger E. (1958) Mind and Matter [Шредингер Э. Разум и материя]

[9] “З психологічно-епістемологічної точки зору цікаво що, незважаючи на те, що свідомість є єдиним явищем, про яке ми маємо пряме свідчення, багато людей заперечують її реальність. Від питання "Якщо усе існуюче є деякими складними хімічними процесами у Вашому мозку, чому Вам не все одно, що це за процеси?" просто ухиляються. Складається враження ... що слово "реальність" не має однакового смислу для усіх нас.” (Wigner E. (1961) The Probability of the Existence of a Self-Reproducing Unit. – p. 248.)

[10] Popper K. Language and the Body-Mind Problem. – p. 402.

[11] Див. у розділах 8, 10, 11, 14.

[12] Енґельс Ф. Людвіг Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії. – С. 278. (Курсив мій.)

[13] Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. – С. 56.

[14] Деякі християни, у тому числі чимало сучасних християнських філософів, не вірять в існування душі, яка після тілесної смерті продовжувала б існувати без фізичного тіла, але вірять у тілесне воскресіння: Усемогутній Бог воскресить обраних для спасіння, створивши наново їх тіла.

[Зміст]

[Персональна сторінка Дмитра Сепетого]