Хоча демократія ґрунтується на конвенції, що думка
більшості є вирішальною щодо колективних дій, звідси не випливає, що сьогоднішня
думка більшості повинна прийматися усіма - навіть якби це виявилося необхідним
для досягнення цілей більшості. Навпаки, усе
виправдання демократії ґрунтується на тому факті, що з часом сьогоднішня думка
незначної меншості може стати думкою більшості.
Фрідріх фон Гаєк. Індивідуалізм істинний та хибний [16]
Слово
демократія перекладається з грецької мови як народовладдя. Отже, первинне
значення цього поняття, яке випливає безпосередньо з етимології: демократія -
це державний устрій, за якого править сам народ. Класичними альтернативами
демократії, як їх визначали ще Платон та Аристотель, є монархія (коли верховна
влада належить одній особі і передається у спадок), аристократія (коли влада
належить привілейованій частині населення, яка складає переважну меншість, і
передається у спадок), тиранія (коли владу захоплює одна особа, яка не має на
це законного спадкового права), олігархія (коли доступ до влади має лише багата
частина населення, яка складає переважну меншість).
Ідея
демократії потребує відповіді на питання: яким чином народ має здійснювати
владу? Яка організація влади відповідає "істинному народовладдю"?
В
давньогрецьких республіках усі важливі рішення приймалися голосуванням на
загальних зборах громадян (на форумі), а на більшість судових та виконавчих
посад призначались громадяни жеребкуванням. Це було можливо завдяки малим
територіальним розмірам та малій кількості населення республік-міст. До того ж
в цьому процесі приймала участь лише частина населення: велику частину
населення грецьких республік складали раби, а античний "демос"
включав тільки вільних громадян. Тому давньогрецькі демократичні республіки за
сучасними мірками можна назвати й аристократичними.
У
сучасних державах, які за кількістю населення та територією в сотні й тисячі разів
більші і в яких немає рабства, таке пряме народовладдя є практично
нездійсненним, хоча його елементи й зберігаються в інституті референдуму.
Основною формою стає представницька демократія, - коли громадяни обирають своїх
представників для здійснення владних функцій від імені народу.
Першим
філософським обґрунтуванням сучасної демократії стала теорія суспільного
договору, хоча її основоположником і вважається переконаний противник
демократії, англійський філософ ХVII ст. Томас Гоббс. За теорією Гоббса люди,
уклавши суспільний договір щоб уникнути "війни всіх проти всіх",
створили державу, яка є "великою людиною", таємничою й могутньою
істотою-Левіафаном. Цей Левіафан має власну волю, якій мають безумовно
підпорядковуватись усі особисті волі членів суспільства. Виразником цієї волі,
за Гоббсом, мав бути абсолютний монарх з нічим не обмеженою, деспотичною
владою.
Трохи
пізніше інший англійський філософ, Джон Локк розробив демократичну теорію
суспільного договору. В ній головною метою об'єднання людей у суспільство
оголошується захист їхньої власності (власність розуміється в широкому смислі;
так, наприклад, до власності людини належить її життя). Державна влада є
легітимною лише остільки оскільки виконує цю мету. Відповідно, вона не може
бути деспотичною, влада не має права свавільно посягати на власність та життя
членів суспільства; деспотична влада - нелегітимна. Гоббсівську теорію про те,
що суспільний договір полягає в наданні одній особі абсолютної влади, Локк
оцінює наступним чином: "Це все одно, що думати, ніби люди настільки дурні, що
дбають про уникнення шкоди, якої можуть заподіяти їм тхори та лисиці, але
згодні, ба, навіть вважають це за безпечне, коли їх пожирають леви." [39, 178]
Від Локка теорія суспільного договору стала провідною в різних варіантах
демократичної ідеології.
Оскільки джерелом влади за демократії визнається
воля народу, то виникає питання про природу цієї волі та її відношення до волі
особи. З цього питання виникли два протилежні напрямки в теорії демократії -
індивідуалістичний та холістичний.
Індивідуалістичний
напрямок (Локк) відкинув ідею Гоббса про державу як істоту, наділену власною
волею. Цей напрямок виходить з того, що кожен член суспільства має власну волю
та власні погляди, але підкоряється політичним рішенням, прийнятим більшістю.
"Народ" в цій концепції - це сукупність індивідів, воля народу - воля
більшості. Хоча в теорії Локка детально не розробляється питання про межі влади
більшості, проте, оскільки єдиним завданням держави вважається захист
власності, то цим передбачається невтручання держави у сферу приватного життя,
а отже - максимально широка свобода особи. Власне, функція держави, згідно з
індивідуалістичною концепцією, полягає в забезпеченні дотримання принципу:
"Права та свободи особи закінчуються там, де починаються рівні права та свободи іншої особи".
Холістичну
концепцію демократії започаткував французький мислитель Жан Жак Руссо[1]. За
його теорією, суспільний договір має полягати повному відчуженні усіх
особистих прав на користь громади та у
відмові від особистої волі на користь "загальної волі" громади.
Громада,
за теорією Руссо має власну волю як єдине ціле (whole, звідси - холізм), живий
організм, а не сума індивідів. Руссо створює "демократичну" версію
теорії Левіафана. В теорії Руссо Суверен наділяється такою ж нічим не обмеженою
владою, як і у Гоббса, - з тією різницею, що у Гоббса "Суверен" - це
монарх, а у Руссо - громада.
Руссо
висловлює переконання, що ця громада-Суверен не може мати інтересів, які
суперечили б інтересам її членів, а отже, її воля - несхибна. "Суверен уже
тільки через те, що він є тим, чим є, завжди буде тим, чим слід." Оскільки
Суверен завжди правий, то усі члени суспільства повинні йому безумовно
коритися. В цьому контексті Руссо "винаходить" оригінальну концепцію
свободи. Свобода за Руссо - це не що інше, як право (воно ж і необхідність)
коритися "загальній волі". Якщо чиясь індивідуальна воля суперечить
"загальній волі" і він не хоче коритися, то його треба примусити. "Це
означає лише те, що його примусять бути вільним." [Цит. за: 70, 581]
При
цьому Руссо зовсім не розглядає питання про те, хто (яка особа чи який орган?
на яких принципах сформований?) на практиці буде представляти волю
громади-Суверена, здійснювати владу від її імені. Суверен Руссо - це
невизначена метафізична сутність.
Воля
громади - це не воля більшості її членів, як в індивідуалістичній концепції.
Відмінність між цими двома волями у Руссо формулюється як розрізнення між
"волею всіх" (індивідуалістичною) та "загальною
волею"(холістичною): "Часто існує значна відмінність між волею всіх і
загальною волею; загальна воля прагне тільки до спільних інтересів, а воля всіх
- до приватних інтересів, це лише сума окремих воль."[Цит. за: 70, 582] Але, на
думку Руссо, приватні інтереси, будучи хаотичними та різнонаправленими, взаємно
знищуються у загальній волі за умови повної індивідуалізації-атомізації
суспільства, що й робить можливим формування загальної волі: "коли відкинути
крайні вияви, що взаємно знищуються, сума всіх окремих відмінних воль
становитиме загальну волю... Якщо народ, маючи досить потрібних знань, удасться
до міркувань і громадяни не
спілкуватимуться одне з одним, то загальним підсумком усіх невеликих
відмінностей буде загальна воля і рішення завжди буде добрим." [Цит. за: 70,
582] На думку Руссо, якщо дозволити громадянам спілкуватися між собою,
домовлятися, вступати в асоціації, то загальна воля не зможе сформуватися, адже
в цьому разі "буде вже не стільки голосів, скільки людей, а лише стільки,
скільки є тих асоціацій". Висновок: "Отже, для того, щоб загальна воля могла
виявлятися, потрібно, щоб у державі не
існувало ніяких часткових асоціацій і щоб кожен громадянин задовольнявся
тільки своїм власним судженням; таку справді досконалу й унікальну систему
встановив свого часу великий Лікург[2]."
[Цит. за: 70, 583]
Поєднання
в теорії Руссо тоталітарно-холістичного ідеалу з вимогою крайньої
індивідуалізації-атомізації суспільства парадоксальне лише на перший погляд. Як
показав пізніше Алексіс де Токвіль, в умовах демократії лише сильні асоціації
дозволяють запобігати встановленню квазідемократичної деспотії, тоталітаризму.
(На відміну від аристократичного устрою, коли окремі феодали були достатньо
сильними, щоб протиставити свою волю волі головного феодала - монарха.)
Ізольований індивід-атом надто слабкий, нікчемний перед державою, а отже -
змушений нівелюватися. В таких умовах люди можуть здійснювати захист своїх
особистих прав та інтересів, лише об'єднуючись в "часткові
асоціації". Сукупність цих "часткових асоціацій" в сучасній
соціально-політичній думці позначається терміном "громадянське
суспільство".
Таким
чином, Руссо можна розглядати як першого ідеолога "тоталітарної
демократії" - деспотичної влади, здійснюваної в ім'я та від імені народу.
Не
дивно, що безпосередні ідейні спадкоємці Руссо незабаром затопили Велику
французьку революцію в крові якобінського терору Робесп'єра.
Ідеї
Руссо розвивав Геґель. Зокрема це стосується ідеї Руссо про свободу, яку Геґель
розглядав як право коритися поліції, і доводячи таким чином, що прусська
монархія, в якій він служив державним філософом, є найвищим етапом в
діалектичному розвитку ідеї свободи. (Це цілком відповідає "діалектичному
методу", згідно якого кожна ідея розвивається, переходячи у свою
протилежність. Цілком в дусі антиутопії Оруела: "Свобода - це рабство.")
Традиційну (індивідуалістичну) свободу Геґель зневажливо кваліфікував як
"формальну", натомість справжня свобода - це свобода цілого, Держави.
Геґель також дуже цінував ідею Руссо про розрізнення між "загальною
волею" та "волею усіх".
Ця
теорія загалом дуже зручна для демагогів - адже оскільки не визначено, хто ж
виражає цю "загальну волю", її "виразником" можна оголосити
кого завгодно, хоча б і монарха, або, на гірший випадок, - тирана-демагога.
Теорія про те, що волю народу, нації насправді виражають не вибрані парламенти,
а вожді, які мають інтуїтивно-містичне відчуття душі народу, не змусила на себе
довго чекати.
Карл
Маркс перейняв холістичну ідею свободи (свободи "людства як цілого")
та зневажливе ставлення до "формальної", індивідуальної свободи від
Руссо та Геґеля. На руссоїстсько-геґельянському ґрунті зросли тоталітарні
режими ХХ ст. - фашизм та більшовизм.
Але і розуміння демократії як
влади більшості є далеко не бездоганним.
Але чи
завжди воля більшості є легітимною? Чи достатньо для існування демократії самої
лише процедури виборів та принципу прийняття рішення більшістю голосів?
Індивідуалізм
заперечує проти "марновірного преклоніння перед усемогутністю рішень більшості.
Зокрема, він відмовляється визнати, що "абсолютна влада може - у випадку
одержання її з рук народу - бути настільки ж легітимною, як і конституційна
свобода"[3] . Він
переконаний, що за демократії не менше, ніж за будь-якої іншої форми правління,
"сфера дії примусових розпоряджень повинна бути обмежена жорсткими
рамками"[4]; він
особливо вороже ставиться до найбільш
фатального та небезпечного з усіх ходячих хибних уявлень про демократію -
переконання, що нам слід приймати думки більшості як істинні та обов'язкові для
подальшого розвитку." (Ф. фон Гаєк [16]).
Сталінський
тоталітаризм також організовував "народне волевиявлення" шляхом
безальтернативних виборів, пропагандистського зомбування та терору. І відомі
американські апологети більшовизму, подружжя Веббів, цілком серйозно висували
це як доказ демократії в СРСР: "Сталін - народний обранець, депутат до Верховної
Ради СРСР по такому-то округи. Якщо Сталін тиран, то чому його не переоберуть?"
Не можна сказати, що результати виборів не відповідали волі виборців, просто
"волевиявлення виборців" є порожньою формальністю, коли виборці невільні,
причому відсутність свободи не обов'язково означає прямий примус. Відсутність
свободи - це, скоріше, відсутність альтернатив. Вільне волевиявлення можливе
лише тоді, коли суб'єкти волевиявлення можуть порівняти усі "за" і
"проти" пропонованого рішення. Для цього противникам та прихильникам
рішення мають бути надані рівні можливості для обґрунтування та пропагування
своєї позиції.[5]
Причому перевага в даний момент аргументації прихильників однієї з цих позицій
зовсім не означає її правильності, - в будь-який момент можуть з'явитися нові
аргументи. На підставі цієї переваги можна приймати рішення, навіть більше того
- будь-які рішення приймаються в ситуації
певної невизначеності. Але прийняте рішення не повинно розглядатись як
таке, що є остаточним і не підлягає перегляду. Ми не можемо вирішувати питання
раз і назавжди - для себе і для усіх наступних поколінь. Сама практика
впровадження якогось рішення найкраще може виявити його недоліки і вказати
необхідність його повного або часткового перегляду. Отже, прихильники та
противники того або іншого проекту рішення повинні мати змогу вільно його
обговорювати, - як до, так і після прийняття рішення. Для вільного
волевиявлення, яке є основою демократії, необхідним є захист свободи слова,
захист прав меншостей. Тиранія більшості над меншістю не є демократією, бо ця
тиранія позбавляє навіть самих представників більшості можливості вільно
формувати свою думку. Отже, демократія
може бути ефективною лише в тій мірі, в якій представники меншості захищені від
дискримінації, мають можливість вільно відстоювати свої позиції.
Народ -
не жива істота, не індивід, який має власну волю; народ - це абстракція.
Абстракція не може мати ніякої волі. Поняття
"воля народу", а отже і "народовладдя" - не більше, ніж
метафора. Суб'єктом політичної влади в демократичних державах є не
народ-як-ціле, а (принаймні, під час виборів та референдумів) кожний окремий
громадянин, а також різноманітні громадські об'єднання та суспільні групи. Тому
демократію слід розглядати не як народовладдя в буквальному смислі, а як представницьке
урядування, яке дозволяє враховувати інтереси усіх суспільних груп, захищати
права меншості та особи; дає можливість усім громадянам самостійно вирішувати
питання, які стосуються їх особисто, та разом з іншими громадянами, на рівних
умовах, приймати участь у вирішенні тих питань, які стосуються спільних
інтересів. Ідеалом є така організація представницького урядування, за якого
кожна більш або менш значима суспільна група представлена в парламенті та
органах місцевого самоврядування, має право та засоби вільно висловлювати та
пропагувати свої погляди. (Див., зокрема [49].)
Якщо демократію розуміти лише як народовладдя чи
владу більшості, то ідея демократії може виявитись саморуйнівною. Карл
Поппер називає це "парадоксом демократії". Не цей парадокс вказував
ще Платон: якщо джерелом влади є воля народу, то що буде, якщо народ захоче,
щоб ним правив тиран? (Або, в більш сучасному варіанті, якщо народ обере до
парламенту більшість прихильників диктатури.) Що в такому разі робити ворогам
тиранії - прихильникам демократії: повставати проти тирана, порушуючи цим
верховенство волі народу? чи, як належить демократам, прийняти волю народу,
тобто визнати владу тирана легітимною? Що це питання для новітньої демократії
не менш актуальне, ніж для античної, свідчить крах Веймарської республіки,
прихід до влади демократичним шляхом
Адольфа Гітлера.
Отже, неможливо захистити демократію від
самознищення з ідеологічної позиції, для якої верховним принципом є суверенітет
(безумовна влада) народу.
Тому
Карл Поппер пропонує іншу теорію демократії, яка "в своїй основі цілковито
відмінна від століттями стверджуваної теорії демократії, яку усі сприймають як
щось самозрозуміле" [63].
На
думку Поппера "демократія не вичерпується безглуздим принципом, за яким
"народ повинен правити", а повинна засновуватися на вірі в розум і на
гуманізмі". [61, 210] Навіть більше: "Я також відкинув би як недоречні будь-які
спроби знайти "справжнє" чи "сутнісне" значення слова
"демократія", розкривши його як "правління народу". (Адже
хоча "народ" може впливати на вчинки своїх правителів, загрожувати
повалити їх, він ніколи не здійснював самоуправління в якомусь конкретному,
практичному розумінні.)" [61, 145].
Разом з
тим "можна розробити вільну від парадокса суверенітету теорію демократичного
правління. Я маю на гадці теорію, що виникла не з учення про неперехідне добро
чи справедливість правління більшості, а радше з уявлень про нікчемність
тиранії. Або, точніше кажучи, вона спирається на рішення чи на згоду уникати
тиранії та чинити їй опір."[61, 144] "...той, хто поділяє викладений тут
принцип демократії, не повинен розглядати наслідки демократичного волевияву як
авторитарний вираз правильності... І якщо він доживе до того дня, коли волевияв
більшості зруйнує демократичні інститути, то з цього сумного досвіду виснує
лише, що немає гарантованого від помилок методу уникнути тиранії. Але це не
послабить його рішучості боротися з тиранією, а його теорія від цього не стане
непослідовною."[61, 145-146] "Ми засновуємо наш вибір не на чеснотах демократії,
які можуть виявитися сумнівними, а єдино лише на пороках диктатури, що
безсумнівні. Не тільки тому, що диктатура неминуче уживає свою силу на зло, але
й тому, що диктатор, навіть якщо він добрий і милостивий, позбавляє інших людей
їхньої частки відповідальності, а отже, і їхніх прав та обов'язків."[63]
[1] У викладі змісту теорії Руссо я слідую
за: Б.Рассел. Історія західної філософії
[2] Лікург - міфологічний засновник держави
Спарти, прообразу "ідеальної держави" Платона та інших тоталітарних
ідеалів.
[3] Lord Acton, "Sir Erskine May's
Democracy in Europe" (1878), reprinted in The History of Freedom, p. 78.
[4] Lord Acton, Lectures on Modern History
(1906), p.10
[5] Як пише Фрідріх фон Гаєк, "сутність
свободи як першодвигуна інтелектуального розвитку зовсім не в тому, що кожний
має право говорити або писати усе що завгодно, а в тому, що будь-яка ідея може
бути піддана обговоренню. І доки в суспільстві не пригнічується інакомислення,
завжди знайдеться хтось, хто поставить під сумнів ідеї, що володіють свідомістю
його сучасників, і стане пропагувати нові ідеї, виносячи їх на суд інших." [94]