Почастинна соціальна інженерія
проти історицизму
Знову
про злиденність історицизму
Філософи тільки по-різному пояснювали
світ, але йдеться про те, щоб змінити
його.
Карл Маркс. Одинадцять тез про Фейєрбаха
Історицист може лише тлумачити соціальний розвиток і
допомагати йому в різний спосіб; його ж ідея, однак, полягає в тому, що ніхто не спроможний змінити його.
Карл Поппер. Злиденність історицизму
Історицизм, постулюючи існування необхідних
законів історичного розвитку, детермінованість ними історичного процесу,
заперечує можливість покращання соціальних умов шляхом реформ, соціальної
інженерії. Події розвиватимуться так, як їм належить розвиватися згідно з
невблаганною логікою історії, будь-які спроби втручання будуть марними або й
шкідливими. Ця переконаність у прогресистській, марксівській версії поєднується
з "пом’якшуючою" тезою про те, що, хоча хід суспільно-історичного
процесу неможливо змінити, але його можна прискорити, полегшивши "пологові
муки історії". Таким чином, потреба в політичній активності не
заперечується, проте стверджується, що ця активність має сенс лише тоді, коли
спрямована на досягнення тих результатів, які в будь-якому разі будуть
досягнуті завдяки розвитку вседетермінуючих матеріальних виробничих сил.
Власне, люди, які борються за "правильні" цілі є лише знаряддям, за
допомогою якого матеріальні виробничі сили встановлюють відповідні суспільні
відносини.
Така
теорія може з однаковою обґрунтованістю бути підставою для двох діаметрально
протилежних позицій, - як пасивізму, так і радикального активізму, який на
практиці переходить в утопічну (холістичну) соціальну інженерію. Люди не можуть
нічого змінити за власною волею, проте уявивши, що вони здійснюють не власну
волю, а незалежну від їх волі "природноісторичну необхідність", вони
готові здійснювати перебудову усієї соціальної системи "в цілому"
відповідно до своїх уявлень про цю необхідність (тобто відповідно до своєї
інтерпретації дуже неконкретного вчення Маркса про соціалізм). Такий активізм
особливо приємний тим, що "активістам" гарантований успіх (адже за
ними стоїть непереборна сила – закони історичного розвитку) і вони звільняються
від відповідальності (адже вони лише здійснюють необхідне, волю незаперечного
авторитету – Історії).
Марксизм
підміняє моральний вибір пропозицією стати на бік майбутніх переможців.
Парадоксально, але ця пропозиція звернена не до егоїзму, а до ідеалізму (в
смислі прагнення до ідеалу). Адже майбутня перемога настане у досить
віддаленому майбутньому, так що нинішні та найближчі покоління борців за світле
майбутнє не скористаються її результатами. Їх закликають йти на жертви заради
ідеалу, що колись здійсниться згідно з лженауковим пророкуванням Маркса. Навіть
більше того – не задля здійснення цього ідеалу (адже згідно з теорією Маркса
він здійсниться з природноісторичною необхідністю), а лише щоб дещо прискорити
його настання.
Маркс
піддавав цинічному висміюванню всяке моралізаторство в політиці. Проте чимало
філософів висловлюють думку, що він сам неусвідомлено керувався моральними
мотивами. Такої інтерпретації, зокрема, дотримується Карл Поппер в книзі
"Відкрите суспільство та його вороги", хоча в пізніше приписаному
додатку він зізнається, що документальні
свідчення, з якими він ознайомився після написання книги, зокрема з листування
Маркса та Енґельса, переконали його в тому, “що Маркс був меншим гуманістом і
меншим прихильником свободи, ніж він представлений у моїй книжці” [62, 461].
А ось
думка Бертрана Рассела: “Маркс був приголомшений разючою жорстокістю
індустріальної системи, яка існувала в Англії сто років тому і яку він докладно
знав з Енґельсових вуст і доповідей Королівської комісії.” [70, 656] Разом з
тим: “Маркс завжди відкидав будь-які етичні або гуманні причини, чому треба
віддавати перевагу соціалізмові і ставати на бік робітників, гадаючи, що цей
бік не етично кращий, а просто бік, на який стає діалектика у своєму
детермінованому русі. Маркс міг би сказати, що він не обстоює соціалізм, а
провіщає його.” [70, 655]
На мою
думку, більш правдоподібною буде інша інтерпретація. Можливо, що колись
співчуття до нужденного стану робітників і збудило в Маркса інтерес до
соціалізму. Проте це співчуття якщо й мало місце, то було незабаром цілком
пригнічене іншими мотивами – одержимістю ідеалом, месіанізмом та честолюбністю.
На це слушно вказує Анджей Валіцький: “На жаль, очевидним є факт, що доля
робітників як людей, що існують емпірично, в даному місці і в даний час була
для Маркса, мабуть, байдужою. Його характеризувала готовність принести в жертву
нинішнє покоління робітників в ім’я майбутнього визволення їхнього класу, класу
в розумінні надіндивідуального цілого, на якому лежить загальна місія
визволення людства... Він не визнавав принципу, що "зобов’язання
суспільства стосуються передусім його живих членів"[1]; не
погоджувався також з думкою Канта, що кожного індивіда слід трактувати як мету
і в жодному разі не як засіб. Якраз навпаки: він трактував індивідів, а також
цілі класи й народи як інструмент історії, виправдовуючи цей інструменталізм
величчю кінцевої мети...” [9, 21] Робітникам була відведена почесна місія, суть
якої влучно висловив герой Достоєвського Іван Карамазов - "унавожувати
собою майбутнє".
Класичним
викриттям аморальності "морального футуризму" є слова Олександра
Герцена: “Якщо прогрес - мета, то для кого ми працюємо? Хто цей Молох, який, у
міру наближення до нього трудівників, замість нагороди віддаляється і, для
розради виснаженим та приреченим на загибель юрбам, що кричать йому
"morituri te salutant"[2],
тільки й уміє відповісти гіркою насмішкою, що після їхньої смерті буде
прекрасно на землі? Невже й ви прирікаєте сучасних людей на жалюгідну долю
каріатид, що підтримують терасу, на якій колись інші будуть танцювати... або на
те, щоб бути нещасливими працівниками, що, по коліно в бруді, тягнуть барку з
таємничим руном і з смиренним написом "Прогрес у майбутньому" на
прапорі? ...мета нескінченно далека - не мета, а, якщо хочете, хитрування; мета
має бути ближче, принаймні - заробітна плата або насолода в праці.” [20, 34]
Історицистська
теорія Маркса відіграла суперечливу роль в розвитку робітничого руху. Спочатку
ця роль була дуже сприятливою. Марксизм утверджував в свідомості робітників
ідею про примат класових інтересів та класової солідарності, надихав їх вірою в
месіанську роль, велике історичне призначення. Як пише Поппер, марксизм навчив
соціал-демократичних лідерів “організовувати робітників і надихати їх справді
чудовою вірою в те, що їхнім завданням є визволення людства”. Але разом з тим
марксизм не міг визначити для робітничого руху жодного практичного завдання,
окрім підготовки до часів, коли розвиток матеріальних виробничих сил досягне
рівня, на якому він увійде в суперечність з капіталістичними суспільними
відносинами і зробить необхідною соціальну революцію. В позиції
соціал-демократичних лідерів першої половини ХХ століття виразно проявився
пасивістський аспект марксизму. “Вся їхня програма вичерпувалася лозунгом:
"Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" Коли робітники в їх країнах
об’єдналися, коли виникла можливість взяти на себе всю відповідальність уряду й
закласти підвалини кращого світу, коли настав їх час, вони покинули робітників
напризволяще. Вони не знали, що робити. Ці лідери чекали обіцяного самознищення
капіталізму.” [62, 156][3] А
ініціативу перехопили фашисти. Причому їм дуже допомогла політика викликання у
робітників підозри до демократії, виправдання насильства та пропаганди класової
війни, що її проводили марксисти. “Це політика войовничо говорити й мирно
діяти; звідси фашисти засвоїли безцінний метод – говорити про мир, ведучи
війну.” [62, 175]
Взагалі,
вчення про класову боротьбу Маркса – одне з найслабших місць його теорії. Маркс
просто постулює наростання класової боротьби та остаточну перемогу
пролетаріату. Продумування логіки класової боротьби з очевидністю вказує на
безпідставність марксового передбачення. Справді, якщо, згідно з Марксом,
робітники в ході цієї боротьби не зможуть добитися ніяких серйозних покращень
свого становища, то безрезультатність боротьби напевно призведе до розчарування
та занепаду робітничого руху. Якщо ж, навпаки, робітники досягатимуть відчутних
результатів, то це означатиме, що капіталістичну систему можна реформувати так,
щоб її функціонування відповідало інтересам різних класів, а отже, засновок про
непримиренний антагонізм між пролетаріатом та буржуазією є хибним, а
соціалістична революція не тільки не є необхідною, але є зовсім непотрібною.
Наявність
в марксівській теорії класової боротьби цього прихованого логічного
"порочного кола" пояснює двозначне ставлення вождів марксизму до
боротьби робітників за конкретні полегшення: з одного боку вона віталась як
класова боротьба, яка дає пролетаріату досвід, зміцнює його солідарність та
класову свідомість; з іншого боку – реальні поступки, яких пролетаріат міг
таким способом домогтися розглядались як негатив, бо вони могли послабити напругу,
зменшити гостроту конфлікту між пролетаріатом та буржуазією, а отже – являли
собою маневр буржуазії, що мав відтягнути настання розв’язки – переможної
пролетарської революції.[4] Звідси боротьба вождів революційного
марксизму з трейд-юніонізмом як опортуністичною течією. Звідси ж –
розгубленість самих Маркса та Енґельса у ставленні до реальних покращень
становища робітників в Англії – від скарг на "обуржуазнення
пролетаріату" до визнання Енґельсом можливості поступового переходу до
соціалізму демократичним шляхом (правда з застереженням, що буржуазія напевно з
цим не погодиться і вчинить бунт проти демократії, що зробить необхідним
застосування у відповідь революційного насильства), що, як зауважує Карл
Поппер, повністю скасовує "пророчий доказ" Маркса.
Твердження про неможливість реформування
капіталізму є породженням марксового есенціалізму та детермінізму, віри в те,
що існує якась раз і назавжди встановлена "сутність" капіталізму, що
однозначно детермінує усю систему суспільних відносин. А отже, система
суспільних відносин може бути змінена тільки "в цілому", разом з її
"сутністю", - тобто революційним шляхом заміни капіталізму як цілого
на соціалізм як ціле. Натомість насправді капіталізм – лише слово, яким ми в
пізнавальних цілях позначаємо економічну систему, що ґрунтується на певних
інституційних засадах, і з якою сумісна досить велика варіативність
різноманітних аспектів суспільних відносин. Капіталізм – не застигла
"раціональна" конструкція, в якій кожному елементу жорстко визначене
місце, а досить гнучка система; і саме ця гнучкість забезпечує його високу
життєздатність.
Відкидаючи
можливість успішних соціальних реформ та пропагуючи віру в те, що об’єктивні
закони історичного розвитку самі приведуть до настання комуністичного "царства розуму та свободи", Маркс
та його послідовники виявляли дивовижну світоглядну непослідовність. Їх віра
була б зрозумілою, якби її сповідували ідеалісти геґельянського типу,
прихильники вчення про історію як процес саморозкриття Абсолютної Ідеї, Духу,
Розуму. Проте сповідування такої віри матеріалістами є цілком абсурдним. Карл
Поппер зауважував, що оптимізм марксистів “рівнозначний вірі в соціальне і
політичне диво”, оскільки з одного боку вони “заперечують здатність людського
розуму створювати раціональний світ”, а з іншого “оптимістично передрікають
навіть прихід царства свободи, в якому людські справи можна буде планувати
раціонально. І вчать, що перехід від царства необхідності, в якому людство
тепер страждає, до царства свободи і розуму досягається не розумом, а через
диво – внаслідок дії суворої необхідності, дії сліпих і безжальних законів
історичного розвитку, яким, як вони радять нам, слід коритися.” [64, 73]
Чи існує закон прогресу?
Факт прогресу ясно й чітко викарбуваний на
сторінках історії, але прогрес не є законом природи. Поступ, здійснений одним
поколінням, може бути втрачений іншим.
Г.Фішер
[Цит. за: 62, 212]
Карл
Поппер вказує, що в основі прогресистської віри лежить сплутування законів та
тенденцій. На підставі факту прогресу в минулому вони роблять висновок про те,
що цей прогрес необхідно продовжуватиметься завжди. Цей висновок абсолютно
безпідставний.
Однією
з необхідних умов для того, щоб можна було говорити про те, що якийсь процес
розвивається відповідно до певної закономірності, є типовість цього процесу. Він повинен бути одним з багатьох процесів певного типу, процесів, що мають певну
сукупність спільних ознак. Якщо ми виявимо, що в усіх доступних для
спостереження процесах, які мають певні спільні характеристики, мала місце
спільність сценарію розвитку, то ми можемо вважати обґрунтованою гіпотезу, яка
постулює цю спільність в якості закону для усіх процесів з такими
характеристиками. Але історія людства є унікальним процесом, до якого ми не
можемо застосувати знання, отримані через спостереження за аналогічними
процесами, - цих аналогічних процесів просто не існує.
Навпаки,
якщо ми будемо розглядати в якості аналогічних процесів історії різних
цивілізацій минулого (ця аналогія не є правомірною, але, в усякому разі, нічого
більш аналогічного запропонувати неможливо), то матимемо безліч прикладів, що
фальсифікують гіпотезу про існування закону прогресу: в історії цих цивілізацій
за періодами розвитку слідують періоди тривалого застою (що порушується
найчастіше лише зовнішніми чинниками, експансією інших цивілізацій) чи
занепаду.
Безглуздо
говорити про закон прогресу на підставі тенденції прогресу. Якщо "траєкторія
розвитку" досі йшла вгору, то немає ніяких підстав робити з цього
висновок, що вона буде йти вгору й надалі. У нас немає ніяких підстав вважати,
що ця траєкторія – пряма, а не крива, яка в певній точці може перестати
підніматися, або загнутися донизу. Для
наглядності зобразимо можливі "траєкторії розвитку" у вигляді
графіка. Різноманітність таких можливих траєкторій є безмежною. Якщо ми
перебуваємо в точці, якій відповідає час t0, що пройшов від моменту
початку спостереження (хай це буде найдавніший момент існування людства, про
який ми маємо якісь відомості), то хоча протягом усього часу спостереження
рівень розвитку підіймався вгору, з цього не слідує абсолютно ніяких (навіть
ймовірнісних) висновків щодо того, яким буде цей рівень розвитку в певний
момент часу у майбутньому (t1).
Типове
обґрунтування "закону прогресу", відоме вже у Конта та Мілля,
звертається до природного для людини бажання збільшувати матеріальний добробут.
Щоб задовольнити це бажання, потрібно збільшувати продуктивність економіки, а
для цього – розвивати техніку, а отже – науку. Тому прогрес є необхідним.
Таке
обґрунтування може лише вражати своєю наївністю. Це все одно, що сказати: я
хочу бути мільйонером, отже - існує "закон мільйонерства", згідно з
яким я з необхідністю стану мільйонером. Очевидно, з бажання людей збільшувати
свій добробут аж ніяк не може слідувати, що їм вдасться задовольнити це
бажання. Великі природні катаклізми та спричинені діяльністю людей екологічні
кризи можуть відкинути людство далеко назад в економічному розвитку. Люди
хочуть збільшувати добробут, але разом з тим вони хочуть менше працювати.
Нарешті, найголовніше – сучасний рівень виробництва та споживання
забезпечується складною інституційною організацією суспільства (економічна,
політична, правова система тощо), підтримання якої вимагає від людства великих
зусиль та почуття відповідальності. А переважна більшість людей не замислюються
глибоко над тим, які суспільні передумови потрібні для прогресу, яких зусиль і
в якому напрямку слід докладати, щоб зберегти та примножити здобутки
цивілізації.
Хосе
Ортеґа-і-Ґассет вказував на прогресистський забобон як причину "бунту
мас" – виходу на суспільну арену широких мас людей, які сприймають блага
цивілізації як щось "природне" і самозрозуміле, а не як штучний витвір,
що для свого існування та розвитку потребує постійних неослабних зусиль людей.
Зокрема, комунізм і фашизм є, на думку Ортеґи-і-Ґассета, проявами цього бунту.
Необхідно чітко усвідомити, що збереження та розвиток цивілізації, “прогрес” не
є гарантованим. Все можливо в історії: як нескінченний прогрес так і регрес або
катастрофа. Досить людству "розслабитися", втратити почуття небезпеки
та відповідальності за долю цивілізації, - і ця цивілізація перетвориться на
руїни, а перед нами постане первісний праліс.
Людям
справді притаманне бажання покращувати свій добробут. Але з цього бажання
можуть слідувати дії, фатальні для цього добробуту: “Ці розпещені маси
настільки нехитрі, що вони вірять, що ця матеріальна і суспільна організація,
яка їм дана в розпорядження, так як повітря, є того самого походження, бо
очевидно, її теж ніколи не бракує і вона майже така досконала як природний лад.
...вони цікавляться виключно своїм добробутом і рівночасно відмежовуються від
причин цього добробуту. Оскільки вони не вбачають у вигодах цивілізації
чудесних винаходів і конструкцій, що їх можна втримати лише великим зусиллям та
обачністю, вони гадають, що можуть рішуче вимагати їх, наче природного права, і
що на тому їх роль кінчається. У розрухах, викликаних голодом, народні маси
звичайно шукають хліба, а їхній звичайний засіб – це руйнування пекарень. Це
може правити за символ того як, на ширшу та складнішу скалю, сучасні маси
відносяться до цивілізації, що їх живить.” [54, 48]
Слід
зауважити, що поняття "маса" у Ортеґи-і-Ґассета означає не
соціальний, а психологічний стан. Як в фізиці маса є мірою інерції, так і у
Ортеґи-і-Гасета людина-маса асоціюється з внутрішньою інертністю,
самозадоволеністю, розпещеністю та буттям "таким як всі". Якраз в
середовищі "інтелектуалів" ця маса має представників, що можуть
слугувати її символом і водночас носієм її влади – поверхово та однобічно
освічених людей, яких ця освіченість робить самозадоволеними, впевненими у
своїх судженнях та енергійними у їх відстоюванні. В соціальній теорії домінування
цього типу "вчених неуків" особливо далося взнаки. Їх судження про
суспільні процеси та історію, - без глибокого розуміння цих процесів та без
усвідомлення їх величезної складності та "штучності", - і є джерелом
віри в "закон прогресу".
Таким же
хибним, як "природне бажання людей покращувати свій добробут" є
обґрунтування "закону прогресу" необхідністю накопичення матеріальної
культури (зокрема, розвитку "продуктивних сил") та знань. Карл Поппер
рішуче заперечує проти популярного уявлення про те, що розвиток науки є
результатом накопичення чуттєвого досвіду. Саме лише накопичення досвіду,
"фактів", навіть якби воно було необхідним (що не є вірним, оскільки
люди не лише здобувають новий досвід, але й забувають старий), що його колись Френсіс
Бекон влучно охарактеризував як "шлях мурахи", не веде ні до чого.
Розвиток науки – це творчий процес пошуку гіпотез, конструювання теорій та
відбору кращих із них. Цей процес “залежить від вільної конкуренції ідей і,
отже, від свободи” [65, 228], від сприятливого інституційного середовища тощо.
Тому Поппер наголошує на необхідності розвитку інституційної теорії прогресу: дослідження того, які інституції є
сприятливими для прогресу, та пошуку шляхів їх вдосконалення. [64, 170-177]
Разом з
тим, ніякі інституційні умови не
гарантують прогресу з абсолютною певністю: “...ми повинні бути свідомі
того, що навіть при наявності найкращої інституційної організації у світі,
науковий прогрес одного дня може зупинитися. Може, наприклад, поширитися
епідемія містицизму. Це, очевидно, цілком можливо: оскільки деякі інтелектуали дійсно реагують на науковий прогрес (чи
вимоги відкритого суспільства) втечею у містицизм, мабуть, і кожен з нас може реагувати таким чином. Як я казав
раніше: "Інституції як фортеці. Вони повинні бути добре спроектовані й
наповнені відповідними людьми." Але ми ніколи не можемо гарантувати, що
людина з потрібними якостями буде включена в наукове дослідження. Як не можемо
гарантувати, що завжди будуть з’являтися люди з багатою фантазією, зі здібностями,
завдяки яким вони б уміли винаходити нові гіпотези. І зрештою багато чого
залежить від удачі.” [64, 174]
Подібні
думки висловлює і Ортеґа-і-Ґассет: якщо людина-маса “буде паном Європи і
остаточно рішатиме, то вистачить тридцяти років, щоб наш континент повернувся
до варварства. Правова й матеріальна техніка вивітриться з такою ж легкістю, як
губилися стільки разів таємниці виробництва.” [54, 43]. Він посилається на
думку одного з найвидатніших фізиків сучасності, друга й продовжувача
Ейнштейна, Германа Вейля: “якби раптом згинуло десять чи дванадцять певних
людей, то чудо сучасної фізики пропало б назавжди для людства. Треба було
багатьох сторіч, щоб пристосувати орган розуму до абстрактної складності
фізичної теорії.” [54, 407] Ймовірно, це є перебільшенням, проте незаперечним є
те, що збереження (не кажучи вже про примноження) досягнень науки аж ніяк не
гарантоване: наукові книги, що містять ці досягнення, стануть незрозумілими і
перетворяться на нікому не потрібний мотлох, якщо матиме місце занепад культури
наукового мислення, - від чого ніколи не можна бути застрахованим.
Те ж
саме стосується матеріальної культури, рівня розвитку матеріальних виробничих
сил тощо. Без розвиненої науки чи без належної організаційно-управлінської
культури чи без сприятливих інституційних умов вони приречені на занепад.