Додаток. Свобода, духовність, щастя та смисл: міркування класиків

Додаток. Свобода, духовність, щастя та смисл: міркування класиків

Людвіг фон Мізес про лібералізм та духовність

“Лібералізм часто звинувачували в чисто зовнішньому та матеріалістичному ставленні до земного та плинного. Життя людини, як кажуть, складається не лише з їжі та напоїв. Існують більш високі та важливі потреби, ніж харчування та вода, житло та одяг. Навіть найбільші земні багатства не можуть дати людині щастя: вони не зачіпають її внутрішнього "я", залишаючи душу незадоволеною та порожньою. Найсерйозніша помилка лібералізму полягала в тому, що він нічого не міг запропонувати більш глибоким та шляхетним прагненням людини.

Але критики, що висловлюються в такому ключі, лише демонструють своє хибне та матеріалістичне розуміння цих вищих та шляхетних потреб. Наявними засобами соціальної політики можна зробити людей багатими або бідними, але не можна зробити їх щасливими або задовольнити їх глибинні прагнення. І ніякі зовнішні засоби не приносять тут успіху. Єдине, що може зробити соціальна політика, це знищити зовнішні причини болю та страждання. Вона може розвивати систему, яка дає їжу голодним, одяг - неодягненим та житло - бездомним. Щастя та задоволення залежать не від їжі, одягу та житла, а, крім усього іншого, від того, що людина плекає всередині себе. ...саме високе та глибоке в людині не може бути затронуте ніяким зовнішнім регулюванням. ...внутрішні, духовні багатства можуть прийти до людини не ззовні, а лише з глибини її власного серця.” [45]

З «Легенди про Великого Інквізитора» Федора Достоєвського.

Сюжет:

Дія відбувається “...в Іспанії, в Севільї, в самий страшний час інквізиції, коли во славу Божу в країні щоденно палали вогнища і

У величних автодафе

Палили злих єретиків.”

Ісус Христос, зглянувшись на пристрасні молитви людства, вирішив знову відвідати своїх чад. Але не так, як провіщається про друге пришестя “у всій славі небесній і яке буде раптовим, "як блискавка, що блискає від сходу до заходу"”, а “у тій самій подобі людській, у якій ходив три роки між людьми п'ятнадцять століть назад”. “Він з'явився тихо, непомітно, і от усі – диво – упізнають його... Народ непереможною силою тягнеться до нього...” Біля паперті Севільського Собору він воскрешає маленьку дівчину. “У народі сум'яття, лемент, ридання, і от, у цю саму хвилину раптом проходить повз собор по площі сам кардинал великий інквізитор... Він простирає перст свій і наказує сторожі узяти його. І от, така його сила і настільки вже привчений, покірний і тремтливо слухняний йому народ, що юрба негайно розсувається перед сторожею, і та, серед гробової мовчанки, що раптом настала, накладає на нього руки і уводить його. Юрба моментально, уся як одна людина, схиляється головами до землі перед старцем інквізитором...” Вночі Великий Інквізитор приходить до в’язниці і звертається до Ісуса.

З промови Великого Інквізитора:

“...завтра ж я засуджу і спалю тебе на багатті, як найлютішого з єретиків, і той самий народ, що сьогодні цілував твої ноги, завтра ж по одному моєму помахові кинеться підгортати до твого багаття вугілля, знаєш ти це? ...Чи не ти так часто тоді говорив: «Хочу зробити вас вільними». Але ось ти тепер побачив цих "вільних" людей... П'ятнадцять століть мучилися ми з цією свободою, але тепер з цим скінчено і скінчено міцно. ...тепер і саме нині ці люди впевнені більш ніж будь-коли, що вільні цілком, а тим часом самі ж вони принесли нам свободу свою і покірно поклали її до ніг наших... Тому що тепер тільки... стало можливим помислити вперше про щастя людей. Людина була влаштована бунтівником; хіба бунтівники можуть бути щасливими? Тебе попереджали, ...але ти не послухав попереджень, ти відкинув єдиний шлях, яким можна було улаштувати людей щасливими, але, на щастя, відходячи, ти передав справу нам...

...великий дух говорив з тобою в пустелі... І чи можна було сказати хоч щось більш істинне від того, що він провістив тобі у трьох питаннях, і що ти відкинув..? ...Тому що в цих трьох питаннях неначе сполучена в одне ціле і передвіщена вся подальша історія людська і виявлені три образи, у яких зійдуться всі нерозв'язні історичні протиріччя людської природи на всій землі...

...Пригадай перше питання; ...зміст його такий: "Ти хочеш йти у світ... з якоюсь обітницею свободи, якої вони... не можуть і осмислити, якої бояться вони і страшаться, – тому що нічого і ніколи не було для людини і для людського суспільства нестерпніше свободи! А чи бачиш ці каміння в цій голій розпеченій пустелі? Оберни їх на хліби, і за тобою побіжить людство як отара, вдячне і слухняне, хоча й вічно настрашене, що ти віднімеш руку свою і припиняться їм хліби твої". Але ти не захотів позбавити людини свободи і відкинув пропозицію, тому що яка ж свобода, розсудив ти, якщо слухняність куплена хлібами? ...але скінчиться тим, що вони принесуть свою свободу до ніг наших і скажуть нам: "Краще поневольте нас, але нагодуйте нас"...

...Прийнявши "хліби", ти б відповів на загальну і віковічну тугу людську як одноособової істоти, так і цілого людства разом – це: "перед ким схилитися?" Немає турботи більш постійної та болісної для людини, ніж, залишившись вільним, відшукати якнайшвидше того, перед ким схилитися. Але шукає людина схилитися перед тим, що вже безперечне, настільки безперечне, щоб усі люди разом погодилися на загальне перед ним поклоніння. Тому що турбота цих жалюгідних створень не в тім тільки полягає, щоб відшукати те, перед чим мені чи іншому схилитися, але щоб відшукати таке, щоб і усі увірували в нього і схилилися перед ним, і щоб неодмінно усі разом. Ось ця потреба спільності поклоніння і є найголовніша мука кожної людини одноосібно і як цілого людства зпередвіку. Через загальне поклоніння вони винищували одне одного мечем. Вони творили богів і волали один до одного: "Киньте ваших богів і прийдіть поклонитися нашим, або смерть вам і богам вашим!"

...немає в людини турботи більш пекучої, ніж знайти того, кому б передати скоріше той дар свободи, з яким ця нещасна істота народжується. Але опановує волею людей лише той, хто заспокоїть їхню совість. ...якщо ...хтось опанує її совістю крім тебе – о, тоді вона навіть кине хліб твій і піде за тим, хто звабить його совість... Тому що таємниця буття людського не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення, для чого їй жити, людина не погодиться жити... Немає нічого звабливішого для людини, ніж свобода її совісті, але немає нічого і боліснішого. І от замість твердих основ для заспокоєння совісті людської раз та назавжди... Замість того щоб опанувати людською волею, ти помножив її й обтяжив її муками душевне царство людини навіки. Замість твердого давнього закону – вільним серцем повинна була людина вирішувати надалі сама, що добро і що зло, маючи лише в настанову твій образ перед собою...

Є три сили, єдині три сили на землі, що можуть навіки перемогти і полонити совість цих слабосильних бунтівників, для їх щастя, – ці сили: диво, таємниця й авторитет. ...ми вправі були проповідувати таємницю й учити їх, що не вільне рішення сердець їхніх важливе і не любов, а таємниця, якій вони коритися повинні сліпо, навіть всупереч їхній совісті.

...ти б міг ще і тоді взяти меч кесаря... Прийнявши цю третю раду могутнього духу, ти здійснив би усе, чого шукає людина на землі, тобто: перед ким схилитися, кому вручити совість і яким чином з'єднатися нарешті усім у безперечний загальний і згідний мурашник, тому що потреба всесвітнього з'єднання є третя й остання мука людей.

...У нас же усі будуть щасливі і не будуть більше ні бунтувати, ні винищувати один одного, як у свободі твоїй, повсюдно. О, ми переконаємо їх, що вони тоді тільки і стануть вільними, коли відмовляться від свободи своєї для нас і нам скоряться... Одержуючи від нас хліби, звичайно, вони ясно будуть бачити, що ми їхні ж хліби, їхніми ж руками добуті, беремо в них, щоб їм же роздати, без усякого дива, побачать, що не обернули ми каменів на хліба, але воістину більше, ніж самому хлібу, раді вони будуть тому, що одержують його з рук наших! Тому що занадто добре будуть пам'ятати, що колись, без нас, самі хліби, здобуті ними, оберталися в їхніх руках лише на каміння...

І поки люди не зрозуміють цього, вони будуть нещасливі... Але отара знову збереться і знову скориться і вже раз назавжди. Тоді ми дамо їм тихе, смиренне щастя, щастя слабосильних істот, якими вони і створені. О, ми переконаємо їх... що вони тільки жалюгідні діти, але що дитяче щастя солодше над усе. Вони стануть боязкі і стануть дивитися на нас і притискатися до нас у страху, як пташенята до квочки. Вони будуть дивуватися і жахатися нами і пишатися тим, що ми такі могутні і такі розумні, що могли втихомирити таку буйну тисячомільйонну отару. Вони будуть розслаблено трепетати гніву нашого, розум їх стане боязким, очі їх стануть слізливими, як у дітей та жінок, але настільки ж легко будуть переходити вони за нашим помахом до веселощів і до сміху, світлої радості і щасливої дитячої пісеньки. Так, ми змусимо їх працювати, але у вільні від праці години ми улаштуємо їм життя як дитячу гру, з дитячими піснями, хором, з безневинними танцями... І не буде в них ніяких від нас таємниць. Ми будемо дозволяти чи забороняти їм жити з їх дружинами і коханками, мати чи не мати дітей – усі судячи з їх слухняності – і вони будуть нам скорятися з веселістю та радістю. Найбільш болючі таємниці їхньої совісті – усі, усі понесуть вони нам, і ми усе вирішимо, і вони повірять рішенню нашому з радістю, тому що воно звільнить їх від великої турботи і страшних теперішніх мук рішення особистого і вільного. І усі будуть щасливі, усі мільйони істот, крім сотні тисяч тих, хто управляє ними...” [23, 267-286]

.............................................................................................................................................................................................