За абсолютне добро чи проти конкретного зла?

З кривої деревини роду людського не зробиш нічого прямого.

Іммануїл Кант

...з усіх людських ідеалів найнебезпечнішими є саме ті, що ними надихаються, аби зробити людей щасливими. Такі ідеали неминуче призводять до спроб нав’язати іншим нашу шкалу "вищих" цінностей... І я впевнений, що такі спроби базуються на повному нерозумінні наших моральних обов’язків, які полягають у тому, щоб допомагати людям, яким наша допомога потрібна, а не в тому, щоб робити щасливими всіх інших. ...Біль, страждання, несправедливість та запобігання їм – одвічні проблеми суспільної моралі і “порядок дений” суспільної політики... "Вищі" цінності мають бути "поза порядком денним", у сфері невтручання...

Карл Поппер [62, 256-257]

Важливі міркування, що розкривають світоглядне підґрунтя холістичної соціальної інженерії, містить стаття Ісаї Берліна "Прагнення до ідеалу".

Прагнення до ідеалу – велика рушійна сила як в індивідуальному, так і в суспільному житті. Без нього людське життя мало чим відрізнялося б від тваринного. Ідеали, мрії про величне, шляхетне, прекрасне, здатність бачити та захоплюватися цими рисами в інших людях, надають людському буттю унікального екзистенційно-смислового, трансцендентного виміру, породжують прагнення до самовдосконалення.[1] В житті суспільства, як писав Іван Франко, “ідеали можуть повставати, можуть запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях.” [88,170]

Проте, прагнення до ідеалу має й негативну сторону, що її аж надто боляче відчуло людство в ХХ столітті (з якобінською "генеральною репетицією" наприкінці ХVIII ст.). Намагання здійснити суспільний ідеал обертається масовими людськими жертвоприношеннями. Чому?

На думку Ісаї Берліна, головною причиною цього є “віра в те, що рішення головних проблем існують, що ці рішення можна відкрити та здійснити на землі”; віра у можливість тими ж засобами, якими ми здобуваємо наукове знання, отримати відповідь на питання про те, як людині жити та якою бути; віра в те, що “по-перше, на будь-яке важливе питання є, як у науці, одна, і тільки одна, правильна відповідь, а все інше - помилкове; по-друге, має існувати надійний шлях до її відкриття; і по-третє, правильні відповіді, якщо їх знайти, повинні суміститися одна з одною, утворити єдине ціле, тому що істина не може бути несумісною з іншою істиною. Всеосяжне знання такого роду і вирішило б загадку світобудови.” [5, 9-11]

Соціальних реформаторів усіх часів завжди найбільше турбували питання: “...звідки беруться несправедливість, гноблення та неправда людських відносин... Крім того, вони хотіли довідатися, як же створити царство правди, любові, чесності, справедливості та безпеки; людські відносини, засновані на гідності, порядності, незалежності, свободі, духовній повноті.” [5, 9]

У світлі віри в раціоналістичну панацею та можливість "остаточного розв’язання" усіх проблем, відповідь, в загальних рисах була відома: усі негаразди походять від "неправильних" суспільних порядків та від невігластва. Отже, потрібно з допомогою розуму, науки встановити, яким має бути досконале, ідеальне суспільство (держава), і перебудувати реальне суспільство (державу) за цим ідеальним зразком. Оскільки йдеться про досконале суспільство, влаштоване на раціональній основі, то його має підтримати кожна людина, що володіє розумом і не є свідомо злонаміреною. Правда, людський загал надто зіпсований життям за неправильних порядків. Через неправильне виховання та брак освіти величезна частка людства (можливо, більшість) людей погрязли в пороках, егоїзмі, лінощах та забобонах. Тому мудреці та вожді, "авангард" людства, ті, хто володіє істиною, мають встановити правильне суспільство всупереч спротиву "несвідомих" та "ворогів народу", а згодом виховати членів суспільства в правильному дусі і прищепити їм правильні знання, що забезпечить всезагальну підтримку нового порядку та суспільну гармонію. “Раціональна переробка суспільства покладе кінець усякій духовній та інтелектуальній плутанині, царству забобонів та марновірств, сліпому шануванню неперевірених догм, усім дурницям та жорстокостям репресивних режимів, що вигодували та зростили цю пітьму розуму. Для цього потрібно лише встановити головні людські потреби та відкрити засоби до їх задоволення. Так буде створений щасливий, вільний, справедливий, доброчесний, гармонійний світ...”[5,11] Від платонової "Держави" усі утопісти слідують цим шляхом.

Платон в "Державі" та "Законах" першим запропонував концепцію досконалого суспільства. Після нього була велика кількість інших пророків земного раю, встановленого на основі Розуму. (Особливо багато – з Нового часу, коли став занепадати авторитет Церкви та віра в божественне походження монархічного ладу. Сила впливу соціальних утопій залишиться незрозумілою, якщо ми не зважимо на те, що вони слугували свого роду світським паліативом релігійної есхатології, заповнюючи вакуум, що утворився з розхитуванням авторитету християнства.) Кожний з них вірив, що саме його концепція досконалого суспільства є правильною, а отже – єдино правильною (адже не може бути кількох способів влаштування абсолютно досконалого суспільства; якщо запропонований мною схема досконалого суспільства є правильною, то усі інші, очевидно, в тій мірі, в якій вони не збігаються з моєю, є хибними). Спроби здійснити ці концепції на практиці (першою з яких була Велика французька революція з якобінським терором) показали, наскільки небезпечною є віра в соціальні панацеї. Як пише Ісая Берлін:

“Справді, якщо можна зробити людство справедливим, щасливим, творчим та гармонійним, яка ціна занадто велика? Заради такої яєчні не шкода розбити скільки завгодно яєць; у це вірили і Ленін, і Троцький, і Мао, і, якщо не помиляюся, Пол Пот. Якщо вже я вважаю, що до остаточного вирішення проблем мого суспільства веде тільки один шлях і я цей шлях знаю, я поведу по ньому караван людства. А ви не знаєте того, що знаю я, і не повинні мати свободи вибору навіть у мізерних межах, інакше мети не досягнеш. Ви кажете, що певні дії зроблять вас щасливішим, чи вільнішим, чи дадуть вам більше повітря; але ж я  знаю, що ви помиляєтеся, я знаю, що вам потрібно, я знаю, що взагалі потрібно людям. Якщо опір заснований на неуцтві чи злому намірі, його потрібно придушити, і сотні тисяч загинуть заради щастя майбутніх мільйонів. Хіба для нас, що володіють знанням, мислимий інший вибір? ...мільйони замучених у війнах та революціях - в газових камерах, гулагах та інших дивовижних винаходах, якими запам'ятається наше сторіччя, - це ціна, яку люди повинні заплатити за радість майбутніх поколінь. Якщо ви всерйоз хочете врятувати людство, ви повинні стати жорстоким і не рахуватися з жертвами.” [5, 21-22]

І от результат: “жертва приноситься, люди вмирають, їх багато. Ідеалу, в ім'я якого вони померли, так і не досягнуто. Яйця розбиті, звичка розбивати їх зростає, але яєчні не видно. Жертви заради короткострокових цілей іноді виправдані; навіть примус буває необхідним, якщо ситуація зовсім відчайдушна. Але холокости в ім'я далеких цілей - жахливе глузування над усім, що люди любили завжди і люблять сьогодні.” [5, 22-23]

Ідеал досконалого, гармонійного суспільства, в якому знайшли б "остаточне розв’язання" усі важливі проблеми людських відносин виявляється згубним не лише тому, що він є нездійсненним, а жодна спроба його здійснення не може обійтися без численних людських жертв. Навіть якби він був здійсненний, то це здійснення виявилося б не тріумфом розуму, свободи та людської гідності, а глумом над ними. Напочатку ХХ ст. російський поет Якоб Надсон задавався питанням: що буде, якщо здійсняться суспільні ідеали, що за них борються й готові йти на величезні жертви найшляхетніші натури сучасності? Відповідь була невтішною: "бенкет тваринного, ситого відчуття!".

Жалюгідний фінал! Жоден чесний боєць

не зміняв би на нього терновий вінець!                        

[Цит.за 86, 71]

Приблизно такої ж думки і Ісая Берлін. Адже в суспільстві, де здійснене "остаточне розв’язання" на основі істинного, повного, остаточного знання про те, що потрібно людям, як їм треба жити та яким бути, немає місця для найфундаментальнішого людського екзистенціалу - морального вибору. “Суспільство, усі цілі якого гармонійні та універсальні, бачить проблеми тільки в засобах, а їх будуть вирішувати технологічними методами. У такому суспільстві замовкне усе внутрішнє життя людини, уся її моральна, духовна та естетична уява. Невже для цього потрібно було вбити стільки людей та поневолити стільки країн?” [5, 20-21]

Отже, повна гармонія людських відносин, суспільство, цілковито позбавлене "тертя", конфліктів, зіткнень цінностей та цілей, виявляється зовсім не тим ідеалом, до якого варто прагнути. Ідеали та вищі цінності – це не наукові істини, які мають прийматися усіма розумними людьми та обов’язково узгоджуватися між собою[2]: “Зіткнення цінностей - сама сутність того, якими є ми і якими є інші... Свобода та рівність - первинні цілі, до яких століттями прагнули люди; але абсолютна свобода для вовків - це смерть для овець... Рівність може обмежити свободу тих, хто прагне панувати. Свободу (а без неї немає вибору і, отже, немає можливості залишитися людьми) - так, саму свободу іноді треба обмежити, щоб нагодувати голодних, вдягти неодягнених та дати притулок бездомним; щоб не зазіхати на свободу інших; щоб здійснювати справедливість... Цінності можуть зіштовхуватися навіть в одному й тому ж серці, але з цього не випливає, що одні з них - правильні, а інші - ні... Ми приречені на вибір, і кожний вибір може привести до непоправних втрат. Добре тим, хто підкоряється дисципліні, не задаючи питань; хто добровільно кориться наказам духовних чи світських лідерів, чиє слово - незаперечний закон; хто власними методами прийшов до ясних, твердих, непроникних для сумнівів уявлень про те, що робити і ким бути. Їм я можу тільки сказати, що вони - жертви короткозорості, яку самі ж і породили не для того, щоб стати воістину людьми, а для власної зручності.” [5, 19]

Але ж якщо досконале, абсолютно гармонійне суспільство є нездійсненним лжеідеалом, то чим цей ідеал замінити? Якими принципами слід керуватися в політиці? Які суспільні цілі є здійсненними та гідними наших зусиль?

Насамперед, радить Ісая Берлін, слід намагатися уникати крайнощів, що призводять до страждань людей. “Зіткнень уникнути неможливо, але їх можна зм'якшити. Можна збалансувати вимоги, досягти компромісу... Правила, цінності, принципи повинні поступатися одне одному, у кожній новій ситуації - по-новому... Конкретна ситуація означає майже усе... Як правило, найкраще - підтримувати хитку рівновагу, яка запобігає виникненню відчайдушних ситуацій чи неприйнятного вибору. Ось перша умова гідного суспільства, і до її виконання ми завжди повинні прагнути, оскільки знання наше обмежене і ми не можемо до кінця зрозуміти ані людей, ані їх спільноти.” [5, 23-24]

Здійснення такої політики можливе, оскільки несумісність цінностей не є абсолютною. Існують загальнолюдські цінності та норми моральної оцінки, щодо яких має місце згода переважної більшості людства. “Навіть у різних суспільствах різних часів люди більш-менш згідні в тому, що є правильним чи неправильним, добрим чи поганим... Існує якщо не універсальний набір цінностей, то їхній необхідний мінімум, без якого суспільства навряд чи можуть жити. Мало хто сьогодні стане захищати рабство чи ритуальні вбивства, чи нацистські газові камери, чи катування заради задоволення, вигоди, навіть політичного блага, чи обов'язок дітей доносити на батьків (чого вимагали і французька, і російська революції), чи безглузді вбивства.” [5, 24] Загальнолюдські цінності та моральні норми – не панацея. На їх основі неможливо досягти "остаточного розв’язання", вони не надають однозначного та безпомилкового керівництва до дії, а отже – не звільняють від необхідності приймати ризиковані рішення. Політику, який намагається діяти у відповідності з ними, доведеться застосовувати мистецтво компромісів, встановлювати тимчасові, ситуативні (ніколи не остаточні і не абсолютні) пріоритети, керуючись не лише знанням, а й інтуїцією, відчуттям ситуації. Ризик залишається, всі наслідки передбачити неможливо. Тим не менше, на переконання Ісаї Берліна, лише цей шлях “лежить в основі гідних суспільств та морально прийнятних дій”. [5, 25]

Позиція Ісаї Берліна доволі близька до тієї, що її сповідував Карл Поппер. На переконання останнього, політична діяльність має бути націлена не на досягнення абсолютного добра чи ощасливлення людства, а на боротьбу з конкретним злом. Справді, ідеали у різних людей різні і прагнення втілити їх вжиття шляхом державного примусу – це шлях до тоталітаризму, терору, придушення інакомислення та свободи.

Такою ж згубною політичною метою виявляється і людське щастя. Звичайно, бажати, щоб люди були щасливими, похвально. Проте той, хто вірить у можливість зробити людей щасливими політичними методами, тим самим претендує на те, що він знає, що потрібно людям для щастя краще за самих цих людей, а отже - вважає себе вправі нав’язувати іншим людям своє розуміння засобами державного примусу та позбавляти їх свободи шукати своє щастя відповідно до своїх власних уявлень про нього. Універсальної "формули щастя" не існує, щастя – занадто індивідуальна річ, щоб його можна було здійснити за допомогою загальнообов’язкових політичних рішень. Хіба що – шляхом тотального знеособлення й дегуманізації, перетворення людства на тупу маніпульовану масу, з утопій Платона[3] та Великого Інквізитора[4].

Політика має обмежуватися "негативними" цілями – плануванням та здійсненням заходів, націлених на зменшення бідності, боротьбу з голодом, хворобами та іншими загальновизнаними лихами, що спричиняють страждання людей, а також забезпечувати громадянам свободу шукати свого щастя та допомагати в цьому оточуючим, реалізовувати свої цілі та позитивні ідеали в приватній сфері та сфері громадянського суспільства - свободу "переслідувати свої власні цілі у свій власний спосіб" (Дж.С.Мілль).

Тому в праці “Відкрите суспільство та його вороги” Поппер багаторазово наголошує на "політичній вимозі поміркованого соціального реформування", яка “відповідає прийняттю рішення про те, що боротьбу проти страждань слід розглядати як обов’язок, а право опікуватись щастям інших – як привілей близького кола друзів.” [62, 257]

Цю формулу можна було б прийняти з одним уточненням: далеко не всі страждання належать до числа тих, що боротьбу з ними належить розглядати як обов’язок. Прагнення "тотально", цілком позбавити людство від страждань було б не так само фатальним як і змагання до досягнення всезагального щастя. (Насправді, це одне й те ж саме.) Є страждання так само індивідуальні, як і щастя, щодо яких безпардонне втручання ззовні так само недоречне, як і прагнення ощасливити всіх без розбору єдиним способом. Дуже часто ці страждання не можна оцінюватися однозначно як негативні, оскільки вони є необхідними для розвитку особистості. Щодо них Федір Достоєвський колись цілком слушно зауважив: “людині крім щастя точно так само і рівно настільки ж необхідне й нещастя” [22]. “Страждання — але ж це єдина причина свідомості. ...свідомість, як на мене, є найбільше для людини нещастя, але я знаю, що людина її любить і не проміняє ні на які задоволення.” [24, 477].

Щодо цього типу страждань, які можна назвати індивідуально-екзистенційними, підхід має бути таким самим, як і в питанні про щастя: співучасть в них та їх полегшення має бути визнане привілеєм близького кола друзів. Аргументи тут одні й ті самі:

1)   не існує універсального засобу ощасливити або позбавити страждань усе людство без його деградації;

2)   щастя людини (розвиненої особистості, а не примітива), як і багато з її страждань, є завжди індивідуальними і потребують індивідуального підходу;

3)   лише близькі друзі здатні до такого індивідуального підходу;

4)   якщо друзі будуть надто настирними і безпардонними, то ми можемо розірвати цю дружбу і позбавитись неприємної опіки.

Разом з тим, існують страждання іншого типу, значення яких для розвитку особистості в переважній більшості випадків є негативним. Ці страждання типові, однакові для всіх людей: страждання від голоду, голоду, фізичного болю, приниження людської гідності. Саме (і тільки) цих “типових” страждань і має стосуватися "політична вимога соціального реформування".

 


[1] Що релігійна філософія розглядає любов до Бога, Абсолюту, досконалої істоти як головний чинник вдосконалення людини та смисл її життя, це само собою зрозуміло. На цю ж "трансцендентність" людського буття вказують майже усі філософи, що належать або близькі до екзистенційного напрямку, - як релігійні екзистенціалісти, так і атеїсти.

Так, видатний австро-американський психолог та філософ Віктор Франкл стверджує, що самотрансценденція людського існування є феноменом, фундаментальним для розуміння людини. 

Основоположник екзистенційної філософії Сьорен К’єркеґор робить цікаве спостереження щодо етимології поняття екзистенції. В латинській мові є два слова, що перекладаються як "існувати" – sistere та exsistere. Префіксу ex- означає "вихід за межі". Отже, екзистенція – це не просто існування, а постійний вихід за межі актуального існування, це “спосіб існування сущого, у якому реальний його зміст існує за межами його існування. Єдиним існуванням такого роду є існування людини як духовної істоти”. [31, 575]

В цьому ж сенсі слід розуміти, очевидно, і заклик, повторений Фрідріхом Ніцше слідом за давньогрецьким поетом Піндаром: "Стань тим, ким ти є!"

І ще декілька висловлювань різних мислителів у цьому ж ключі:

Генрік Ібсен: “Собою бути – значить, себе перемагати повсякчас”. [32, 270]

Жан Поль Сартр: “Буття людини є те, що не є, і не є те, що є”.

Еріх Фромм: “Людина є єдиною істотою, для якої її буття є проблемою”.

Хосе Ортега-і-Гассет: “Будь-кому з нас завжди загрожує небезпека не бути самим собою - єдиним і невіддільним від свого "я". Більша частина людей постійно зраджує це "я", що змагається до буття, і, чесно кажучи, наша особистість, наша індивідуальність і є той персонаж, який ніколи не втілюється до кінця, якась хвилююча утопія, таємний міф, що кожний з нас зберігає в самій глибині душі” [56]

[2] Власне, і щодо науки таке уявлення невірне, - хіба що йдеться не про реальний чи можливий її стан, а про її ідеал як регулятивну ідею, що вказує напрям розвитку, але не може бути ніколи здійснений в повній мірі.

[3] “Навіть у найдрібніших питаннях треба діяти під керівництвом. ...призвичаїти людську душу навіть не мріяти про самостійні дії і зробити її зовсім неспроможною до таких дій... Усі будуть засмучуватися й радіти через одне й те саме...” [60, 688, 494-495]

[4] “Вони будуть розслаблено трепетати гніву нашого, розум їх стане боязким, очі їх стануть слізливими, як у дітей та жінок, але настільки ж легко будуть переходити вони за нашим помахом до веселощів і до сміху, світлої радості і щасливої дитячої пісеньки... Ми будемо дозволяти чи забороняти їм жити з їх дружинами і коханками, мати чи не мати дітей – усі судячи з їх слухняності – і вони будуть нам скорятися з веселістю та радістю... І усі будуть щасливі, усі мільйони істот, крім сотні тисяч тих, хто управляє ними...” [23]