[Головна сторінка персонального сайту Дмитра Сепетого]

Дмитро Сепетий

Існування Бога та проблема зла

Одна з найбільш цікавих ліній аргументації у питанні про існування Бога пов’язана з проблемою зла і страждань. Коротко нагадаю суть аргументації, як вона викладена у тексті С.Лоу “Чи існує Бог?”

Атеїст: Бога, як це поняття розуміють прибічники монотеїстичних релігії – як всемогутньої, всезнаючої та всеблагої істоти – не існує. Якби така істота існувала, у світі не було б зла і страждань. А оскільки зло і страждання переповнюють світ, то цей світ не може бути творінням всемогутньої, всезнаючої та всеблагої істоти.

Теїст: Але ж зло є наслідком свободи волі людини. Людина створена такою, що може обирати між добром і злом. Зла могло б не бути лише якби людина не була вільною. Страждання є або наслідком зла, яке чинять люди, або покаранням за гріхи.

Атеїст: Не можу з цим погодитися.

По-перше, страждання далеко не завжди є наслідком зла, яке чинять люди (наприклад, страждання можуть бути наслідком стихійних лих).

По-друге, навіть коли страждання людей є наслідком злих дій людей, то несправедливо, що часто страждають невинні люди, – і всемогутній всеблагий Бог не міг би такого допустити. Найбільш яскравий приклад – страждання дітей (згадаймо приклад від Достоєвського: поміщик задля розваги на очах у матері натравлює на маленьку дитину мисливських собак, які розривають її на шматки). А чи можливо сумістити з існуванням всемогутнього всеблагого Бога масові злочини тоталітарних режимів ХХ століття – винищення нацистами мільйонів євреїв, “винних” лише у тому, що вони – євреї, виморювання голодом мільйонів українських селян “народною” комуністичною владою? Всемогутній всеблагий Бог не міг би такого допустити.[1] Або Бога взагалі не існує, або він зовсім не всемогутній, якщо не може з цим нічого зробити, або він зовсім не добрий, якщо таке допускає.

Цю аргументацію можна продовжити.

Зокрема, атеїст міг би зауважити, що хоча свобода – велика цінність, це не означає, що будь-які її обмеження недопустимі. Свобода кожного з нас обмежена діями інших людей. Якщо комуністичний та фашистський режими попирали життя і свободу багатьох мільйонів людей, то, мабуть, було б виправданим божественне втручання (у якійсь непомітній формі випадковості, що запобігла б здійсненню большевицького й фашистського переворотів), яке зберегло б життя і свободу цих багатьох мільйонів людей.

Натомість, теїст міг би зауважити, що Стівен Лоу недостатньо уважно розглядає наступний аргумент: страждання є необхідними для духовного розвитку людини; лише пройшовши через страждання, людина може стати доброчесною.

Спробуємо більш детально розробити цю лінію аргументації і розглянути можливі контраргументи.

Теїст: Відповідь на проблему зла дав німецький філософ Вільгельм Готфрід Лейбніц: зло є необхідним, оскільки якби не було зла, то не було б і добра. Бог, оскільки він є всемогутньою і всеблагою істотою, створив найкращий з усіх можливих світів. Але світ, в якому не було б ані добра, ані зла, був би гіршим, аніж світ, у якому є добро і зло. Тому зло має існувати, а Божа всемогутність і доброта виявляються в тому, що в цьому світі співвідношення добра і зла є найкращим з усіх можливих.

Атеїст: Наш світ не можна визнати найкращим з усіх можливих світів за співвідношенням добра і зла – жахливі страждання людства є кричущим доказом проти цього. Не може бути “найкращим з усіх можливих світів” світ, у якому відбуваються події, подібні до тієї, яку описав Достоєвський, світ, у якому бувають Освенцими, ГУЛАГи й голодомори.[2]

Теїст: На цей аргумент відповідь теж давно відома. Страждання не є злом. Злом є лише несправедливість. Ніщо не є злом, крім того, що робить людину гіршою, що завдає шкоди її душі. Справжніми жертвами Освенцимів є не євреї, а нацисти.[3] Ті, кого ми у нашій обмеженій світській перспективі сприймаємо за жертв зла, насправді не зазнають ніякого зла. Тому тут немає ніякої несправедливості з боку Бога.

Такий підхід має солідну філософську традицію – починаючи від Сократа і стоїків.[4] Очевидно, він суперечить уявленням про справедливість звичайного здорового глузду, який виходить з того, що задоволення/страждання є справедливою винагородою/покаранням за добро/зло. Ми можемо, слідом за стоїками, сказати: винагородою за доброчесність є сама доброчесність, а покаранням за нелюдяність є сама нелюдяність. З цієї точки зору прибічник теїзму справді може дати логічно послідовну відповідь на проблему зла. Якщо страждання справді необхідні для того, щоб людина могла стати доброчесною, то ніякого іншого виправдання Бог не потребує.

Зазначену суперечність з уявленнями звичайного здорового глузду можна й усунути, якщо припустити, що після смерті невинно вбитих і замучених очікує вічне блаженство, що незмірно перевершує їх страждання.

Проте, така аргументація все ж створює серйозні проблеми, – принаймні, для сучасних великих монотеїстичних релігій (християнство, іслам, іудаїзм), які стверджують, що після життя людина потрапляє до раю або до пекла. Розглянемо деякі з цих проблем.

1) Позицію, яку ми тут обговорюємо, можна сформулювати так: світ створений добрим Богом, який допускає зло лише тому, що без нього не може бути добра, але зрештою, обертає зло на добро.[5] Але це – все одно, що сказати, що зло не є злом, а є добром. Те, що ми називаємо злом, лише видається поганим в обмеженій людській перспективі, але насправді, оскільки воно слугує вищому благу і є необхідним для його досягнення, є добрим.[6]

2) Іншими словами, але майже те саме:

Обговорювана тут стоїко-теїстична аргументація ґрунтується на твердженні:

Земні страждання невинних людей насправді, з абсолютної точки зору, в перспективі вічності, не є злом, - або тому, що страждання взагалі не є злом, або тому, що вони будуть винагороджені вічним блаженством після смерті. Вони лише видаються злом з обмеженої, людської точки зору. Насправді вони не лише не є злом, але є добром, бо слугують вихованню людства (інакше Бог їх би не допустив).

Але якщо ми приймаємо цю точку зору, то з неї слідують моральні висновки, які важко визнати правильними:

Нам не слід жаліти дитину, яку розривають собаки, і матір, яка на це дивиться, не слід жаліти євреїв, які задихаються в газових камерах нацистів, і українських селян, які помирають від організованого “народною” владою голоду. Скоріше, нам слід за них порадіти, - адже вони отримають винагороду в раю. Немає сенсу чинити якийсь активний спротив таким явищам. Усе, що, можливо, в таких ситуаціях варто робити, - спробувати пояснити злочинцям, що вони завдають шкоди своїй душі, і спробувати навчити тих, проти кого спрямований злочин, мужньо перенести це випробування.

Мабуть, не слід також жаліти жертв стихійних лих, епідемій тощо. І надання їм матеріальної допомоги не має позитивного морального сенсу. Якщо всемогутній всеблагий Бог допускає такі явища у “найкращому з усіх можливих світів”, то вони потрібні і відповідають Його волі; а намагатися “виправити” їх наслідки – означає діяти всупереч волі Бога.

Філософи-стоїки вважали, що всі такі явища не є ані добром, ані злом, що вони є випробуваннями, які Бог посилає людям, а добро і зло полягає виключно в тому, як людина переносить ці випробування. В такому разі, єдина допомога іншим людям, яка має позитивне моральне значення – це навчання мужньо переносити випробування і не надавати значення минущим речам цього світу. Питання в тому, наскільки така стоїчна позиція відповідає нашим морально-ціннісним уявленням та інтуїції і чи не надто вона знецінює все, що належить до цього – нашого світу.

3) Згідно з описаною вище логікою, Бог допускає зло тому, що добро не може існувати без зла, – людині, щоб стати доброчесною, необхідно знати, що таке зло. Йдеться, зрозуміло, не про теоретичне знання (яке можливе і без реального існування зла), а про переживання, досвід зла. Щоб стати доброчесною, щоб сформуватися як повноцінна духовно розвинена істота, якою її хоче бачити Бог, людина повинна пройти через гріхопадіння й очищення.

Але в такому разі знову постає проблема дітей, що помирають в ранньому віці: виходить, що вони не досягають духовної зрілості, не стають повноцінними людьми, не можуть (і то не з власної вини) досягти тієї вищої мети, до якої спрямоване людське буття. Принаймні, якщо досвід зла справді є єдиною можливістю для цього, – а саме на такому припущенні ґрунтується розглянута вище теїстична аргументація.

4) Якщо Бог є всеблагим і всемогутнім, то створений ним світ має бути найкращим з усіх можливих світів. Це стосується не лише цього, але й “потойбічного” світу. Але це ніяк не узгоджується з ідеєю про те, що після смерті частина людей потрапляє до пекла.

Якщо Бог створив людей і ангелів задля того, щоб вони досягли духовної досконалості, то неможливо, щоб хтось із творінь, створених задля цієї мети, не досяг її, а загинув. Якщо всемогутній Бог хоче, щоб усі люди досягли спасіння, то ця мета не може не здійснитися. Свобода волі людини не може бути перешкодою для здійснення цієї мети: якщо всемогутній Бог хоче врятувати людину, то він знайде можливість направити людину (адже це – його власне творіння!) на правильний шлях, не порушуючи її свободи. Можливо, гріхопадіння й досвід зла справді є необхідними, але лише як тимчасове “блукання в пітьмі”, яке раніше чи пізніше кожного виведе до світла. Отже, або усі люди врешті-решт досягнуть спасіння (пекла, як місця вічних мук, немає), або Бог не хоче, щоб усі вони врятувалися (в такому разі він не є добрим і люблячим, – він створює людей, задля розваги, одних для вічного блаженства, а інших – для вічних мук, як вчили Августин і Кальвін).

В цьому контексті цікавим є вчення відомого грецького філософа періоду становлення християнської Церкви Орігена (III ст. н.е.). Зокрема, Оріген вчив, що не лише усі люди, але й усі ангели, в кінцевому рахунку, спасуться. Навіть Сатана (який, нагадаю, згідно з християнським вченням був створений Богом як найдосконаліший з ангелів, але потім, через гординю, збунтувався) зрештою повернеться до Бога. Оскільки Бог є всемогутнім, всезнаючим і всеблагим, то як гріхопадіння людини, так і бунт Сатани, не можуть бути нічим іншим як частиною божественного плану, провидіння, яке веде до божественної мети. А оскільки Бог є не лише всемогутнім, а і всеблагим, то жодне зі створінь Бога не може загинути. Але для здійснення божественної мети, у випадку людини, недостатньо одного життя. Багато людей за життя не досягають потрібного для спасіння духовного стану. Тому Оріген вважав, що такі люди народжуються знову для нового життя у новому тілі (реінкарнації). За це та інші єретичні вчення Церква кілька разів піддавала Орігена анафемі (відлученню).[7]

Віруючі католицької Церкви можуть заперечити, що у них (на відміну від усіх інших напрямків християнства) цю проблему розв’язано завдяки ідеї чистилища – місця, в якому грішники тимчасово страждають, очищаючись від гріхів, після чого потрапляють до раю. З цим можна було б погодитися, якби в католицькому віровченні йшла мова лише про два місця посмертного перебування людей – чистилище і рай. Але католицьке віровчення говорить ще й про третє – пекло – місце вічних мук.

5) Ідея про Бога як всеблагу істоту суперечить ідеї про Бога як особистість, яка має волю, свободу вибору. Справді, якщо Бог є всеблагим, то він завжди мусить діяти у найкращий (за співвідношенням добра і зла) з усіх можливих способів. Зокрема, він може створити лише один з усіх можливих світів – найкращий, і спрямовувати його розвиток лише в один – найкращий з усіх можливих – спосіб. Результат цього розвитку також може бути тільки один – найкращий – спасіння усіх людей і ангелів. Отже, Бог не має свободи як можливості вибору, він “автоматично” діє у той єдиний спосіб, у який він лише й може діяти.[8]

6) Все ж дуже важко погодитися з думкою, що світ, в якому відбуваються катування невинних дітей, в якому бувають Освенцими, ГУЛАГи й голодомори, є “найкращим з усіх можливих світів”. Твердження про те, що такі явища “потрібні для виховання людства” (і тому Бог їх допускає), звучить як блюзнірство.

7) Зауваження від Бертрана Рассела: “Ляйбніців розв’язок проблеми зла … логічно можливий, але не дуже переконливий. Маніхей[9] міг би заперечити, що цей світ – найгірший з усіх можливих світів, бо добро, яке в ньому є, тільки сприяє збільшенню зла. Світ, може сказати він, створений нечестивим деміургом, що надав свободу волі, яка є добром, на те, аби мати певність, що буде гріх, який є злом, і це зло переважує добро свободи волі. Деміург, вестиме далі маніхей, створив декого з людей праведними, щоб їх могли карати нечестиві; покарання праведних – таке велике зло, що воно робить світ іще гіршим, ніж якби в ньому не існувало жодного доброго чоловіка...”[10]

Резюме:

Виправдання Бога в контексті проблеми зла перетворюється на виправдання зла як нібито необхідного для вищого добра. Але якщо ми виправдовуємо зло, то ми вже не можемо його всерйоз розглядати як зло, і не маємо причин боротися з ним і засуджувати тих, хто його чинить. Ми повинні дійти висновку, що усе, що відбувається, завжди є добром.

Якщо ж ми, усе-таки, розрізняємо добро і зло, сприймаємо зло всерйоз, як щось, що існує насправді, а не лише уявляється обмеженому людському розуму, то ми не можемо виправдовувати зло. А отже, не можемо виправдовувати і Бога.

Можна прийняти ту або іншу позицію. Але не можна сидіти водночас на двох стільцях.

@Д.П.Сепетий

[Головна сторінка персонального сайту Дмитра Сепетого]

---

[1] Пор.: Василь Гроссман: “П'ятнадцятого вересня минулого року я бачив страту двадцяти тисяч євреїв – жінок, дітей і старих. Того дня я зрозумів, що Бог не міг допустити чогось подібного, і я збагнув, що його немає.” (“Життя і доля”)

[2] Пор. А.Шопенгауер: “Для мене оптимізм, якщо тільки він не є бездумним базіканням тих, під чиїми тупими лобами не буває нічого, окрім слів, є не лише безглуздим, але й глибоко аморальним способом мислення, як глузування з невимовних страждань людства.”

[3] Пор.: Василь Гроссман: “Я запитала, як німці могли у євреїв дітей в камерах душити, як вони після цього можуть жити, невже ані від людей, ані від бога так и нема їм суду? А ти сказав: суд над катом один – він на жертву свою дивиться не як на людину і сам перестає бути людиною, в собі самому людину знищує, він сам собі кат, а загиблий залишається людиною навіки, як його не вбивай.” (“Усе тече”)

[4]  Сократ: “Будьте певні, що якщо ви мене, такого, яким я є, скараєте на смерть, то ви більше зашкодите самим собі, ніж мені. Бо ж мені не може зашкодити ні в чому ні Мелет, ні Аніт, та й не в силі вони це зробити, бо мені здається, що не годиться, аби гірша людина капостила кращій. Ясна річ, вона може вбити, вигнати, позбавити громадянських прав. Вона, або ще хтось інший, вважає, можливо, це великим злом, а я зовсім не вважаю — на мою думку, значно більшим злом є чинити те, що він тепер чинить, тобто намагатись несправедливо зазіхати на людське життя.”

Сенека: “Відчуттям не дано судити про те, що є благом, а що злом. …розум – це суддя добра і зла. …всяке благо для нього – в душі…” “…благом є лишень те, що робить душу кращою.” “…є одне благо – доброчесність…” “«То як це? – запитаєш. – Прилягти собі до обіду і мучитися на дибі – одне й те ж саме?» – А що ж тут дивного? Скажу більше: прилягти до обіду – зло, мучитися на дибі — благо, якщо перше пов'язане з ганьбою, друге – з честю. Тож не від самих речей залежить, з чим маємо справу – з благом чи зі злом, а від доброчесності: де вона з'являється, усе там – однакової міри й ціни.” “Але що, власне, є злом у тортурах, у всьому, що називаємо бідами? Це, гадаю, занепасти духом, зігнутися, впасти під ними. Мудрецеві жодне з цих зол не грозить: він тримається рівно під будь-яким тягарем. Ніщо не може його принизити… ...хто блаженний, чия доброчесність довершена, той найбільше задоволений з себе тоді, коли витримає найсуворіші випробування…”

Марк Аврелій: “Усе, що може однаково трапитися і з поганою, і з доброю людиною, не є ані добро, ані зло.” “Смерть і народження, слава й невідомість, біль і насолода, багатство й бідність – усе це трапляється однаково з людьми добрими й поганими, не будучи ані гідним схвалення, ані ганебним. А отже, це не добро й не зло.” “Що не робить людину гіршою за саму себе, те й життя її не робить гіршим і не шкодить їй...” “Немає людині добра у тому, що не робить її справедливою, розумною, мужньою, вільною, і ніякого зла немає в тому, що не робить протилежного.” “Пам’ятай, що за будь-яких неприємностей слід застосовувати принцип: це – не зло, але мужньо переносити це – благо.”

[5] Пор.: Л.Колаковський: “Оскільки Бог є досконалим, то ми знаємо апріорно – а не завдяки якому-небудь емпіричному пізнанню, – що світ є таким, яким є, тобто найкращим з можливих. Однак немає нічого легшого, ніж висміяти цю метафізику (“Дивіться, панове, у мене болять зуби, а цей типик мені каже, що світ досконалий! Яке нахабство!”): так, ніби Ляйбніц був дурнем, який не знає, що люди страждають, що на світі трапляються приголомшливі, жахливі речі і т.ін. Звичайно, він знав про це. Його метафізика не має наміру доводити, що зла немає, вона твердить, що треба апріорно довіряти Богу, який, по-перше, створив світ, де зла є настільки мало, наскільки це було логічно можливим, і який, по-друге, досконало знає, як обернути зло на користь добра.” (“Чи можлива християнська утопія?”)

[6] Згадаймо в цьому контексті “Фауста” Гете, в якому Сатана визначає себе як “частку сили, що робить лиш добро, бажаючи лиш зла”.

[7] При цьому в інших питаннях Оріген зробив великий внесок у формування християнської теології, тому його визнають водночас єретиком і одним з “отців Церкви”.

[8] Пор.: М. де Унамуно: “І відносно морального порядку речей ми маємо запитати: чи є брехня, вбивство або перелюб злом тому, що так встановлено Богом? Чи Богом так встановлено тому, що це – зло. ...або Бог за якоюсь своєю примхою і без будь-якого смислу встановлює один закон, хоча міг би встановити й інший, або він... підкоряється природі і сутності, що внутрішньо властиві самим речам, не залежать від Нього, тобто від Його суверенної волі; якщо ж це так, якщо Він підкоряється розуму, що міститься у самому бутті речей, то цього розуму, якщо ми його пізнаємо, нам буде достатньо, і у нас уже не буде ніякої необхідності в Бозі... І не треба говорити, що цей розум і є сам Бог, вищий розум речей. Адже такий розум, який зводиться до необхідності, сам по собі безособовий. Особистісність йому надає воля...

Раціональний Бог неминуче буде необхідним у своєму бутті і в своєму творінні; кожного разу він не зможе зробити нічого, крім найкращого, і неможливо, щоб однаково найкращими виявилися різні речі, бо серед усіх несчисленних можливостей лише одна може бути такою, що максимально відповідає Його меті... І раціональному Богу, Богу розуму, нічого іншого не залишається, як лише дотримуватися кожного разу прямої лінії, яка найкоротшим шляхом веде до мети, яку він переслідує, – мети настільки ж необхідної, як необхідним є єдиний прямий шлях, який до неї веде. Таким чином, божественність Бога підмінюється Його необхідністю. І в необхідності Бога знищується Його вільна воля, інакше кажучи, Його свідома особистість.” (“Про трагічне відчуття життя”)

[9] Маніхейство – релігійний напрям ІV ст. н.е., що сполучав елементи християнства і зороастризму – ґрунтувалося на дуалізмі добра і зла, ототожнюючи добро з духом, а зло з матерією. Маніхейці вважали, що матеріальний світ створений злим богом, а мета людини – спасіння як звільнення від уз матерії.

[10] Б.Рассел. Історія західної філософії.