...запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті
прихистить,
і зважитись
боротися, щоб жити,
...На всерозхресті
люті і жаху,
на всепрозрінні
смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
...ми ще повернемось
бодай -
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
Вже напочатку
60-х рр. з'являються ознаки згортання тої обмеженої демократизації,
що отримала назву відлиги, і початку формування нового культу - Хрущова. Після перевороту в Кремлі, зміщення Хрущова і приходу до влади Брежнєва реакційні тенденції ще посилились. Відбувається повернення до репресій, правда,
не таких масових як сталінські.
Важливим кадровим рішенням, що
закріпило реакцію на Україні, стало заміщення на посаді Першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста (який мав репутацією
якщо не націонал-комуніста,
то принаймні лідера, що відстоював інтереси
республіки, сприяв розвитку української економіки та
культури), на слухняного виконавця волі Кремля Володимира Щербицького.
Критичні виступи інтелігенції
наштовхуються на все більш жорсткі репресивні заходи. Але ці заходи не могли
загасити неспокій, розбурханий в середовищі інтелігенції хрущовською десталінізацією, пробуджену в найкращих її представників
відповідальність та рішучість не допустити повторення трагічних сторінок
недавнього минулого. Відомий літературний критик і поет Іван Світличний
висловив це у вірші "Провина":
Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть
віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні
Переґвалтовані роки,
За куці істини незчимні,
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики.
За довбані в катівнях ребра,
За реабілітантські жебра,
За небо, гратами рябе,
¾
Судіть мене. Судіть без знижки.
Судіть - я винен - хоч до "вишки"
Мене, а
заодно й себе.
Все більше українських інтелігентів, що виступали з правозахисними
вимогами відповідно до підписаної СРСР
Декларації прав людини ООН,
Конституцій СРСР та УРСР, відстоювали культурні права українського
народу - опинялись в таборах. Перші
після відлиги
масштабні арешти інтелігенції були проведені в 1965 р. - в Україні заарештовано близько двох десятків її
найбільш активних представників.
Хоча репресії
не мали того масового
характеру, як в сталінські
часи, проте вони завдали українству величезних втрат. Цього разу в таборах опинялось
мало випадкових людей, як правило це
були люди, що відкрито виявили свою громадську позицію.
Серед тих, хто пройшли через табори -
багато визначних діячів української культури: поет В.Стус, поет та літературний
критик І.Світличний, письменник О.Бердник, літературні критики Є.Сверстюк,
І.Дзюба та ін. Вони зважились протиставити своє правдиве слово силі
тоталітарного режиму. З надзвичайною виразністю дух і пафос дисидентства
висловив у своїх віршах Іван Світличний:
Дисидент
Я - дисидент. При всіх зрікаюсь віри
В живих богів та ідолів та будд.
Богове люблять бидло, твар, табун.
Богове прагнуть послуху, офіри.
Їм світ - не світ, а гріх, содом, табу.
А я - невіра. Всі олімпи й
кліри
Мені до лампочки. Нехай зо шкіри
Богове лізуть, на моїм
горбу
Не в'їдуть в рай. Я - дисидент в законі
Ви краще розпрягайте, хлопці, коні
Та пішака шмаляйте в свій едем.
Без мене, певна річ. Мене ж тим часом
Не сподвигайте дарма. Я цюпасом
Не звик. І не люблю. Я - дисидент.
...........................................................
Я - дисидент. І дула автоматів
У серце зяють. І
до хрипоти
Розгавкана вівчарка і менти
Готові рвати, гризти, шматувати,
Щоб білий світ
від мене вберегти.
А в
мене ¾ тільки
слово. Те, що мати
Навчила мене першим вимовляти,
Навчила гідно
на устах нести.
У мене - слово! Тільки без'язиким
То Божий дар, а можновладцям ¾ виклик.
І бунт - для всемовчальних благоденств.
А щось воно та важить,
щось вартує,
Якщо такий
кагал його вартує,
Його й мене. Бо з ним я - дисидент.
............................................................
І буде так: неправі ваші
жертви,
Що говорили, нетямущим, вам:
Отямтеся: Ваш бог - пустий бовван,
І віра
ваша - говорили - мертва.
І рай ваш - говорили вам -
бедлам.
Ті жертви, що на
порох вами стерті,
Анафемовані в лабетах смерті,
Поглинуті ганебним
забуттям,
Воскреснуть
вам на голову. І хто вас
Тоді врятує? Заговорить совість.
І буде так: полуда з віч спаде
І чорно
ви позаздрите, братове,
Невірам, хто за щастя гонорове
Носив шляхетний
титул - дисидент.
******
Моя свобода
Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в
бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане
тобою,
Свободу за любов свою
Хоч і
накласти головою,
А бути все ж самим собою,
Не проміняю на твою
Лакейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здача,
Свободу хама й холуя
Несу свободу в суд, за грати.
Мою - від
мене не забрати.
І здохну,
а вона - моя.
******
Відбій
Відбій - якого їм відбою?
Вступає глупа
ніч в права.
І тиша
- сіра, нежива -
Свинцем. Відбій? Ха-ха! Рябої
Кобили сон. Твої права
На честь і гідність всі з
тобою:
Їх не відбити. Ритм двобою
Пульсує в серці, і слова -
Не зраджувані і не зрадні -
Формують строфи, не підвладні
Шмональникам і
судіям.
Куняє варта за дверима,
А вічність - зоряна, незрима -
Пливе, і мить її - твоя.
******
Мов шашіль, точить думка підла:
"Весь світ - марнота
і мана,
Шпана чи
лицар - честь одна -
Гризуться всі
за пайку їдла!
І відцурається жона,
І друг продасть за копу срібла.
Весь світ гармонії
і світла
Не вартий мерзлого лайна."
Ніде ні святощів ні свята...
Душа заскиглить, з тями
стята.
Та господи, не
доведи
З розпуки,
з відчаю, зі страху
Покласти честь свою на
плаху.
Вже краще
голову клади.
Звичайно, реакція шістдесятників на
репресії була різною, - дехто відступився, дехто озлобився. Але кращі представники
українського дисиденства гідно несли свій хрест:
|
Я не клену своєї долі, Хоч кожен день мені взнаки, І гне мене, і мне боки, І перемелює поволі Мої надії
і роки. Що буде з того: кремінь волі, Чи стогін
і квиління кволі? Що: хліб святий чи глевтяки? А буде. Буде щось.
А буде. Ні сліз,
ні ремства, ні огуди, Ні роздратовання, ні зла. І слава Богу, що сподобив Мене для гарту і
для спроби На згин, на спротив,
і на злам. І.Світличний |
Як добре те,
що смерті не боюсь
я, І не питаю, чи
тяжкий мій хрест, Що перед вами, судді,
не клонюся Що жив, любив, і не набрався скверни, Ненависті, прокльону,
каяття. Народе мій, до
тебе ще я верну, Як з смерті обернуся до життя Своїм стражденним і незлим обличчям. Як син тобі доземно уклонюсь, І чесно гляну в чесні твої вічі, І в смерті з рідним
краєм поріднюсь. В.Стус |
Серед політв'язнів
СРСР в післясталінський
період українці складали непропорційно велику частку. Трактується цей факт по-різному. Сучасна
"патріотична" пропаганда приписує це "героїчній боротьбі українців за незалежність". Іншу думку висловлює Семен Ґлузман: в Україні репресивна система діяла
набагато жорстокіше ніж в інших республіках;
за ті провини, на які в Росії могли подивитися крізь пальці (або
обмежитись виключенням з партії, службовим
тиском) в Україні засуджували до таборів. (Це, до речі, характерно не лише для брежнівських, а й для сталінських репресій. Характерним є зауваження ізраїльського
вченого І.Яхоти, який в книзі "Придушення
філософії в СРСР (20-30 роки)" писав: "Особливо жорстокими, як звичайно, репресії були на Україні.") Український "націоналізм"
придушувався в самому зародку.
Крім таборів,
радянська влада застосовувала й більш м'які
форми боротьби з інакомислячими. Твори ряду визначних українських письменників (Л.Костенко, Г.Тютюнник,
М.Вінграновський та ін.)
перестали видаватися. Навіть
роман члена Президії ЦК КПРС
О.Гончара "Собор", який був
пропущений у друк в 1967 р.
і в якому було показано багато негативних явищ радянської практики, було відразу гостро розкритиковано і більше він не друкувався
аж до перебудови.
Ліна
Костенко пізніше так резюмує долю своїх духовних побратимів:
Було нам важко, і було
нам зле,
І західно,
і східно,
Було безвихідно.
Але
Нам не було негідно.
І це,
напевно, головне.
Якої ще
фортуни?
Не відступилися. І не
Поклали лжу
на струни.