Д.П.Сепетий, доцент кафедри суспільних дисциплін

Запорізького державного медичного університету,

кандидат філософських наук

 

Проблема свободи волі та відповідальності

в контексті альтернативи детермінізму та індетермінізму

Практична філософія. – 2011. – №1 (39). – C.49-56.

 

Уявлення про свободу волі та відповідальність є фундаментальними для суспільного життя людини; вони є основою моральності та права, надають смислу ідеї людської гідності. Проте надмірне захоплення досягненнями природничо-наукового пізнання, особливо у ХVIII-XІX століттях, та часто некритичне перенесення вироблених ним способів розуміння дійсності на людську життєдіяльність та суспільне життя, а також деякі серйозні філософські труднощі привели до поширення уявлень про те, що свобода волі – це лише ілюзія, а отже, людина не є насправді відповідальною за свої вчинки. Найбільше така думка пов’язана з філософським вченням детермінізму, а також з поширеними серед сучасних науковців та філософів онтологічних теорій, які стосуються відношення матерії та свідомості.

Починаючи з кінця XIX ст. і протягом ХХ ст. ряд визначних філософів (Ч.Пірс, В.Джеймс, К.Поппер та ін.) намагалися довести, що науковий підхід до розуміння дійсності не вимагає прийняття детермінізму й онтологічних теорій, несумісних з ідеєю свободи волі та відповідальності. Значну підтримку цим поглядам надали революційні зміни у фізичній картині світу, що стали наслідком створення, розвитку й експериментального підкріплення теорій квантової механіки. Адже з точки зору квантової механіки (або найбільш поширених її інтерпретацій) події у фізичному світі на найбільш фундаментальному рівні не є однозначно детермінованими попереднім ходом подій; натомість, вони містять у собі складову об’єктивної випадковості, хоча й виявляють певні статистично вимірювані тенденції, які у звичайних умовах ніби нівелюють об’єктивну випадковість на макрорівні. З точки зору багатьох філософів, існування об’єктивної випадковості на мікрорівні створює “щілини” в царині фізичної причинності (яка до цього часу видавалася суцільним монолітом), які можуть бути достатніми для того, щоб утворити більш складну картину дійсності, в якій знайдеться місце для людської волі та її свободи.

З іншого боку, чимало філософів, які займаються проблемами відношення матерії та свідомості, а також проблемами свободи волі й відповідальності, усе ще дотримуються детерміністичної картини світу, яка більше відповідає фізиці ХІХ, аніж ХХ-ХXI століть. На підтримку детермінізму можна також зауважити, що статистичний характер теорій квантової механіки не обов’язково означає існування об’єктивної випадковості; можливо, що він лише засвідчує брак знання, неповноту теорій. Інші філософи звертають увагу на те, що індетермінізм не розв’язує проблеми свободи волі та відповідальності: навіть якщо об’єктивна випадковість справді має місце, то вона ще менш придатна для обґрунтування ідей свободи й відповідальності, ніж детермінізм.

В результаті, можна констатувати, що можливість та умови свободи волі й відповідальності залишаються серйозною філософською проблемою, яка вимагає подальших розумових зусиль і пошуків адекватних теоретичних моделей.

Мета статті – з’ясувати основні аспекти проблеми свободи волі й відповідальності на сучасному етапі її філософського осмислення, проаналізувати й оцінити основні підходи до неї, визначити співвідношення між ідеями свободи волі й відповідальності та альтернативою детермінізму-індетермінізму.

Теоретична система фізики Ньютона, яка виявилася напрочуд продуктивною у поясненні найрізноманітніших фізичних процесів, була одним з головних джерел поширення в наукових і навколонаукових колах фізичного детермінізму − переконання в тому, що всі фізичні події є необхідним наслідком попередніх фізичних подій (станів), однозначно детерміновані ними. Згідно з цієї точки зору, якщо зафіксувати усі фізичні стани усіх фізичних об’єктів в якийсь момент часу, то в принципі, виходячи з цієї інформації та законів фізики, можливо передбачити-розрахувати усі наступні фізичні події − траєкторії руху усіх фізичних об’єктів та їх положення в будь-який момент часу. Зрозуміло, що практично ми, люди, цього зробити не можемо і ніколи не зможемо: як би не розширювалися наші можливості, ми завжди матимемо змогу отримати й обробити лише невеличку частину інформації про фізичні процеси, які відбуваються у Всесвіті. Але якби існувала істота (демон Лапласа), здатна отримати інформацію про усі фізичні стани (розташування, швидкість, маса, електричний заряд тощо) усіх найменших фізичних елементів Всесвіту в якийсь момент часу і здійснити усі (нескінченну кількість) розрахунків за законами фізики, то вона могла б розрахувати усі майбутні події на будь-який період часу.

Оскільки людське тіло є частиною фізичної реальності, то всі його рухи, людська поведінка (будь-які зовнішньо спостережувані дії людини), також наперед визначені попередніми фізичними станами різних частин людського тіла та зовнішнього оточення. В такій картині неможливо знайти місця для свободи волі: нам лише здається, що ми щось робимо за власним свідомим бажанням, насправді ж усі наші дії визначені взаємодією фізичних елементів з яких складаються мозок, нервові клітини, інші частини людського тіла, зовнішнє оточення; усі ці взаємодії здійснюються чисто автоматично за незмінними законами фізики. “Воля” є чимось цілком ефемерним – ілюзією, яку породжують в людській свідомості ці самі фізичні процеси, але яка ні на що по суті не впливає: якби її не було, фізичні процеси відбувалися б точно так само. Це стосується не лише волі, а й свідомості взагалі: вона є суб’єктивною формою сприйняття того, що насправді, об’єктивно, є структурованими рухами і взаємодіями різних фізичних елементів за законами фізики.

Правда, (нездоланна вада матеріалізму) без пояснення залишається самé існування свідомості як особистого суб’єктивного “виміру” (царини відчуттів, емоцій, думок, ілюзій, бажань, як вони відчуваються й усвідомлюються суб’єктивно конкретною людиною): фізичні процеси самі по собі просто відбуваються, за законами фізики, чисто автоматично; вони могли б точно так само відбуватися без ніякого суб’єктивного відчування й усвідомлення; які б фізичні процеси і взаємодії не відбувалися, це ніяк не пояснює суб’єктивного відчування й усвідомлення. Щоб певні фізичні процеси сприймалися суб’єктивно, має існувати суб’єкт сприйняття − Декартове мисляче Я (що є також відчуваючим, воліючим і т.п.), а його існування неможливо пояснити ніякими фізичними рухами і взаємодіями. Людські суб’єктивні переживання та їх суб’єкти (Я) є чимось крім фізичних процесів (автоматичного, за законами фізики переміщення у просторі та взаємодій різних фізичних тіл). А проте, можна припустити (як це робить епіфеноменалізм), що свідомість як особистий “світ” (мікрокосм) суб’єктивних переживань, хоч і не є, строго кажучи, власне фізичними процесами, але породжується, продукується, цілковито детермінована фізичними процесами в мозку людини, а сама жодним чином не впливає ні на які фізичні процеси. Епіфеноменалізм, як і матеріалізм, визнає принцип “каузальної закритості фізичної реальності”, згідно з яким усі фізичні процеси і стани цілковито детерміновані іншими (попередніми) фізичними процесами і станами; нефізичні впливи на фізичні процеси неможливі. Цього принципу дотримувалися переважна більшість науково орієнтованих філософів ХХ ст., які спеціалізувалися на проблемі свідомості. Він продовжує домінувати і досі (див., наприклад, праці провідних сучасних філософів свідомості: [6], [11], [12] та ін.).

В часи панування ньютонівської фізичної картини світу з числа філософів, орієнтованих на науку, лічені одиниці зважувалися заперечувати фізичний детермінізм. Мабуть, найвагомішими, в цьому плані, є праці відомого американського філософа Чарльза Пірса, який доводив, що наукові теорії є гіпотезами, які дозволяють краще або гірше пояснювати та передбачати різні спостережувані явища, але не дають і не можуть дати повної і точної картини дійсності. Наукові теорії не утворюють абсолютної і всеохопної істини; наукова картина світу є і мусить бути неповною і відкритою. Зокрема, той факт, що спостережувані в лабораторних умовах фізичні процеси відповідають законам Ньютона, не означає, що абсолютно всі події в реальному світі зводяться до фізичних взаємодій за цими законами. Немає раціональних підстав для того, щоб заперечувати можливість фізичних подій, які не є однозначно детермінованими попередніми фізичними процесами відповідно до законів фізики. Індетермінізм (теорія, згідно з якою, не всі події детерміновані, наперед визначені попередніми подіями та законами природи) не суперечить науці. Наука не доводить істинність фізичного детермінізму.

Послідовник Пірса, відомий американський філософ і психолог Вільям Джеймс відстоював думку, що істинність або хибність детермінізму неможливо довести; в цьому смислі вибір між детермінізмом та індетермінізмом є предметом віри. А проте, мова йде не про безпідставну віру. Ми маємо раціональні підстави для того, щоб віддати перевагу одній з цих альтернатив, виходячи з моральних міркувань: яка з них створює прийнятну картину дійсності, яка дозволяє осмислити людське життя в моральному вимірі? Ці міркування Джеймса очевидно перекликаються з міркуваннями Канта, який стверджував, що ми не можемо науковими засобами довести існування чи неіснування свободи, але моральна свідомість (практичний розум) вимагає її існування і, таким чином, є підставою для віри в неї. Джеймс доводив неприйнятність детермінізму, оскільки він заперечує необхідний для людського життя спосіб міркувань про наші вчинки, а саме: що в тій або іншій ситуації ми справді можемо (могли) діяти або так, або інакше. З точки зору детермінізму нам лише здається, що в тій або іншій ситуації ми можемо (або могли) вчинити якось інакше, аніж ми справді вчинимо (вчинили); насправді ж усі наші дії необхідно детерміновані попереднім ходом подій (сукупністю умов, які детермінують ці дії); ми просто не знаємо як саме і помилково сприймаємо деяку частину цього процесу детермінації за вільний вибір.

Пояснюючи причини домінування детермінізму серед науковців і орієнтованих на науку філософів, Джеймс відзначав, що детермінізм виражає “настрій інтелектуального абсолютизму, вимогу, щоб світ був монолітною цілістю, підвладною нашому контролю, – але світ, можливо, зовсім не мусить відповідати цьому настрою, цій вимозі” [10, 360]. Натомість, індетермінізм “дає плюралістичний, неспокійно-рухливий всесвіт, в якому жодна окрема точка зору не може охопити усю сцену; і для розуму, який прагне єдності за будь-яку ціну, він, поза сумнівом, залишиться назавжди неприйнятним” [10, 361].

Проте ціна за детерміністичну ілюзію цілості і контролю занадто велика. Детермінізм означає, що усе, що відбувається, − в тому числі усі рішення й дії кожної людини, − є необхідним-неминучим, наперед визначеним попереднім ходом подій. Зокрема, уся людська історія і усі вчинки кожної людини були однозначно наперед визначені станом світу ще до появи першої людини. Демон Лапласа, маючи повну інформацію про стан Всесвіту через кілька хвилин після Великого Вибуху, міг би вирахувати усі події після цього, − зокрема, усі дії кожної людини до нашого часу і після. Якщо хтось десь жорстоко вбив людину, то він цього не міг не зробити; те, що він так вчинить, було визначене наперед. (В більш широкому історичному масштабі: Гітлер, Сталін та інші організатори й виконавці масових вбивств не могли вчинити інакше.) З детерміністичного правила немає ніяких виключень. Навряд чи таку картину світу можна визнати прийнятною.

Резюме Вільяма Джеймса: “…хоча я відверто визнаю, що плюралізм та неспокій певним чином відразливі та ірраціональні, я вважаю, що будь-яка альтернатива їм є ірраціональною у глибший спосіб. …які б труднощі не поставали перед філософією об’єктивно доброго й поганого в контексті індетермінізму, детермінізм … містить ще більші труднощі. …Зізнатися щиро, світ є досить загадковим, які б теорії про нього ми не обрали. Індетермінізм, який я захищаю, теорія звичайного здорового глузду про свободу волі, що спирається на судження жалю й розкаяння, зображує світ вразливим, так що дії деяких його частин, якщо вони погані, можуть завдати йому шкоди. І він зображує такі погані дії як справу можливості й випадку, як щось, що не є неминучим, але від чого також неможливо надійно убезпечитися.” [10, 364]

Вагому підтримку індетермінізму надала наукова революція в фізиці ХХ ст. – квантова механіка: згідно з її теоріями (або, принаймні, найбільш визнаними інтерпретаціями цих теорій) індивідуальні фізичні події на мікрорівні не детерміновані однозначно попереднім перебігом подій. Закони квантової механіки не дають можливості точно передбачити, наприклад, траєкторію руху однієї окремої мікрочасточки; вони є статистичними, описують лише розподіл ймовірностей різних можливостей. В поведінці мікрочасточок присутня справжня випадковість, вони можуть рухатися так або інакше. Правда, зі зростанням маси фізичних тіл (з переходом від мікрорівня до макрорівня) ці випадковості нівелюються; ймовірнісні закони квантової механіки переходять у детерміністичні закони класичної механіки. Тим не менше, квантова механіка підриває фізичний детермінізм, доводячи, що фізична детермінація не є всеохопною.

Особливо важливою є можливість застосування цих висновків до людини: сучасні знання про устрій мозку дозволяють стверджувати: мозок влаштований таким чином, що його функціонування значною мірою визначається мікропроцесами, які перебувають у сфері компетенції квантової механіки (детальніше на цю тему див.: [7], [9], [13], [14]). Неповнота фізичної детермінації процесів у мозку людини, які зумовлюють різні форми поведінки, може розглядатися як простір реальних можливостей, вибір між якими здійснюється людською волею. Зрозуміло, що це можливо лише за умови, що принцип каузальної закритості фізичної реальності є хибним, що стани свідомості (зокрема, волі) відповідним чином впливають на фізичні процеси в мозку людини, повністю або частково заповнюючи простір квантово-механічної невизначеності цих процесів.

Прибічники фізичного детермінізму можуть заперечити, що результати експериментів у царині квантової механіки слід інтерпретувати інакше: не як свідчення існування об’єктивної випадковості (спростування фізичного детермінізму), а як свідчення неповноти наших знань (зокрема, неповноти теорій квантової механіки) про причини, які впливають на поведінку мікрочасточок, що цілком сумісно з фізичним детермінізмом. Експерименти засвідчують, що математичний формалізм квантової механіки адекватно описує статистичний розподіл результатів експериментів. Але сам цей математичний формалізм можливо інтерпретувати по різному. Можливо, що відмінності у поведінці різних мікрочасточок, які мають, наскільки нам це відомо, однакові фізичні властивості, насправді не є випадковими, а зумовлюються деякими невідомими нам фізичними причинами (невідомими нам відмінностями у фізичних властивостях цих начебто однакових мікрочасточок або експериментального середовища).

Мабуть, слід погодитися з тим, що квантова механіка не є спростуванням фізичного детермінізму. Разом з тим, вона дуже послаблює його позиції. Більшість науковців та орієнтованих на науку філософів схильні вбачати в сучасних їм кращих наукових теоріях “остаточну відповідь” на питання про те, як влаштована дійсність. Хоча наукові революції ХХ ст. (насамперед, фізика Ейнштейна та квантова механіка) значною мірою послабили цю тенденцію, вона усе ще залишається дуже впливовою, їй підвладні чимало найвидатніших науковців і більшість незначних − тих, хто працює в руслі т.зв. “нормальної науки” (термін Т.Куна), тобто займаються розробкою окремих питань в рамках загальної концептуальної системи або “школи”, головні засади якої не ставляться під сумнів, приймаються некритично. Тому в ХІХ й напочатку ХХ ст., коли “останнім словом” у фізиці була класична механіка, яка давала детерміністичні пояснення фізичних подій і досягала в цьому справді вражаючих успіхів, більшість науковців і орієнтованих на науку філософів вважали, що фізична детермінація мусить бути всеохопною і всепроникною, а заперечення фізичного детермінізму є антинауковим. Натомість, “останнє слово” фізики ХХ ст., квантова механіка, дає індетерміністичні (ймовірнісні) пояснення. Розглядати це як доказ істинності індетермінізму було б помилкою того ж типу (але з протилежним знаком), яку допускали раніше ті, хто розглядав успіхи класичної механіки як доказ істинності фізичного детермінізму. А проте, квантова механіка підтримує індетермінізм, роблячи індетерміністичну картину світу більш правдоподібною, спорідненою з найбільш фундаментальними сучасними теоріями про устрій дійсності, позбавляючи прибічників детермінізму підстав розглядати свою позицію як єдино відповідну або навіть найбільш відповідну науковому знанню.

Тим не менше, питання про те, яка з альтернатив – детермінізм чи індетермінізм – має рацію, залишається відкритим. Нові наукові теорії можуть дещо змінити баланс на шальках терезів, але не розв’язують проблеми остаточно. В добу класичної детерміністичної механіки можна було аргументовано доводити, що не існує доказів істинності фізичного детермінізму; а в добу квантової механіки можна аргументовано доводити, що не існує доказів його хибності. Є підстави вважати, що остаточне наукове розв’язання проблеми в принципі неможливе. З одного боку, будь-які можливі детерміністичні пояснення не можуть розглядатися як доказ того, що в світі немає місця для подій, що не детерміновані однозначно тими або іншими фізичними причинами. З іншого боку, індетерміністичний характер найбільш фундаментальних на даний момент наукових теорій завжди залишає можливість існування більш фундаментального рівня фізичної причинності, який є на даний момент невідомим.

Неможливість остаточного наукового розв’язання проблеми засвідчує вічну важливість та актуальність її осмислення в морально-практичній перспективі, прикладом чого можуть слугувати вже згадувані міркування Канта і Джеймса. В цій перспективі детермінізм видається неприйнятним, оскільки він несумісний з ідеєю свободи волі, реальних можливостей вибору і, відповідно, відповідальності. А проте при уважнішому розгляді виявляється, що переваги індетермінізму в цьому відношенні є сумнівними.

Якщо фізична причинність непридатна для осмислення ідеї свободи волі, то хіба більш придатною для цього є випадковість? Одна теорія говорить про те, що всі наші вчинки повністю визначаються фізичними процесами в нашому мозку, тілі й зовнішньому оточенні, які відбуваються чисто автоматично за законами фізики і тому наперед визначені попередніми фізичними процесами та станами. Друга теорія говорить, що наші вчинки частково визначаються фізичними процесами в нашому мозку, тілі й зовнішньому оточенні, які відбуваються чисто автоматично за законами фізики, а частково є випадковими. Обидва пояснення не мають нічого спільного з вільним вибором, діями внаслідок свідомого прийняттям того або іншого рішення.

Отже, індетермінізм, тобто визнання існування об’єктивної випадковості, не робить ідею свободи та відповідальності більш зрозумілими, осмисленими, аніж фізичний детермінізм. Якщо ці ідеї справді мають смисл, то його слід шукати десь поза альтернативою фізичного детермінізму та індетермінізму. Карл Поппер зауважує, що фізичний індетермінізм є необхідною, але не достатньою умовою розв’язання проблеми людської свободи, відповідальності, творчості тощо [3, 219]: “насправді ми хочемо зрозуміти, як такі нефізичні речі як цілі, роздуми, плани, рішення, теорії, наміри й цінності, можуть відігравати свою роль у здійсненні фізичних змін фізичного світу. ...самого лише фізичного індетермінізму недостатньо. ...нам потрібно ще й спробувати зрозуміти, як людина, а можливо, і тварини можуть "зазнавати впливу" або "керуватися" такими речами як цілі, наміри, правила й угоди” [3, 221-222]. Тобто, осмислення ідей свободи волі та відповідальності неможливе ані на основі фізичної причинності, ані на основі випадковості; воно має ґрунтуватися на припущенні про нефізичну причинність, джерелом якої є людська свідомість, Я як суб’єкт переживань, усвідомлення, розуміння, мислення, воління, прийняття рішень.

Але якщо це так, то проблема відношення між свободою волі та детермінізмом постає в суттєво іншому світлі. Досі ми говорили про фізичний детермінізм − теорію про те, що усі події однозначно детерміновані фізичними причинами (попередніми фізичними подіями та станами). Але детермінізм в більш загальному смислі охоплює не лише фізичну, але й будь-яку іншу (якщо така існує) причинність. В такому разі, переконання в тому, що джерелом дій людини виступають не лише фізичні процеси, але й свідомість (воля) людини не суперечить детермінізму. В більш широкому контексті будь-яка подія (фізична або психічна) може розглядатися як наслідок попередніх подій (фізичних та психічних). Детермініст може стверджувати, що сукупність усіх фізичних та психічних фактів на певний момент часу однозначно детермінує  сукупність усіх фізичних та психічних фактів на будь-який майбутній момент часу, і це жодним чином не суперечить переконанню в тому, що джерелом дій людини виступає її свідомість (зокрема, воля) і, отже, що людина є вільною і відповідальною за свої вчинки. Прибічники теорії компатібілізму (від англ. compatible – сумісний) якраз і намагаються довести, що хоча на перший погляд детермінізм та ідея свободи волі здаються несумісними, насправді це не так: ідею свободи волі можливо осмислити лише як особливий вид детермінації, джерелом якої виступає особистість (Я) людини.

В цьому контексті можна згадати, наприклад, Шопенгауера, який доводив, що хоча джерелом дій людини виступає її воля, сама ця воля в будь-який момент часу детермінована якимись причинами − попередніми подіями і станами, частково фізичними, частково психічними (емоціями, думками, бажаннями), кожна з яких, у свою чергу, теж детермінована якимись причинами (попередніми подіями і станами) і т. д. [5] Карл Поппер відхиляє цю теорію, оскільки на його думку в ній ідея причинності є дуже аморфною, нечіткою, малозрозумілою; на його думку про причини слід говорити лише у відношенні до певних законів природи; тож варто говорити про детермінізм лише у більш вузькому й чітко визначеному смислі – фізичного детермінізму [3]. А проте, на мою думку, таке заперечення непереконливе. По-перше, ідея детермінізму в загальному смислі є досить добре інтуїтивно зрозумілою: будь-яка подія мусить мати якісь причини, через які трапилася саме вона, а не якась інша подія; якщо трапилося ось це, а не щось інше, то мусить бути щось (якась причина), через що трапилося саме це, а не щось інше. По-друге, ідея причинності (детермінації) справді передбачає існування законів природи, згідно з якими певна сукупність причин завжди викликає одну й ту саму сукупність наслідків, а проте ці закони не обов’язково мусять бути фізичними: можуть існувати психічні та психофізичні закони природи.

Насправді, для багатьох людей важко зрозуміти, як може бути інакше: як можливо, щоб щось трапилося саме так, а не якось інакше, без будь-якої причини. Можливо, що така трудність є наслідком стереотипів мислення. Логічно, немає підстав заперечувати можливість безпричинних подій. Щоб це краще зрозуміти, варто почати не з окремих подій, а з Всесвіту в цілому. Згадаймо Лейбніца: наш світ – один з безлічі логічно можливих світів. Якщо ми запитаємо, чому наш світ виявився саме таким, а не якимось іншим, яким він міг би бути (з якимись зовсім іншими законами природи і структурою), то не це питання немає ніякої відповіді. Немає ніякого такого “чому”. Просто він таким виявився, без ніякої причини. Але якщо це можливо по відношенню Всесвіту в цілому, то, в принципі, це можливо і по відношенню до окремих його частин, подій тощо.

Але в будь-якому разі, незалежно від того, чи існує обєктивна випадковість (безпричинність) чи ні, свободу не можна ототожнювати з нею. Звідси прибічники компатібілізму роблять висновок: для осмислення ідей свободи волі і відповідальності потрібне не заперечення детермінації, а більш ясне визначення того особливого різновиду детермінації, який лежить в основі цих ідей.

Ми вже зауважували, що ця специфічна детермінація мусить належати до царини свідомості у широкому смислі, що охоплює відчуття, емоції, бажання, думки, переконання, цінності. А проте здається, що не все, що належить до свідомості у цьому широкому смислі, може розглядатися як мотивація, що відповідає ідеї свободи волі. Це стає зрозумілим, якщо ми звернемо увагу на те, що ідея свободи волі невіддільна від ідеї відповідальності за власні вчинки. Зазвичай ми припускаємо, що тварини мають відчуття та бажання і поводяться відповідно до них. Але ми не вважаємо тварин відповідальними, а отже, не приписуємо їм свободи волі. Те ж саме можна сказати і про божевільних.

Щоб пояснити ідеї свободи волі й відповідальності, Г.Франкфурт поділяє бажання на два рівні: 1) безпосередні бажання та 2) бажання (волю) мати деякі бажання і не мати деякі інші. Лише за наявності другого рівня можна говорити про свободу волі й відповідальність [8]. Хоча адекватність пояснення свободи волі і відповідальності через поняття “бажання мати бажання” є досить сумнівною, за деякого переформулювання головна ідея видається слушною: в свідомості можна виділити два рівні – поверховий рівень відчуттів і бажань, які виникають під впливом зовнішніх подій або спонтанної діяльності уяви і майже не контрольовані волею людини, і більш глибинний і стабільний рівень власне особистості людини, який включає її знання, цінності, переконання і уможливлює оцінку власних бажань (відхилення одних і схвалення інших) та свідоме прийняття рішень. Саме цей другий рівень дає підстави розглядати людину як вільну й відповідальну особистість.

Загалом, на мою думку, компатібілізм має рацію в тому відношенні, що, незалежно від того, чи є детермінізм (в широкому смислі, на відміну від фізичного детермінізму) слушним чи ні, центральним для розуміння ідей свободи волі й відповідальності є не відсутність причинної детермінації (об’єктивна випадковість), а “внутрішня”, особистісна детермінація – спричинювання вчинків людини особистісним рівнем її свідомості.

З іншого боку, здається, що індетермінізм також має часткову рацію: ідея про те, що усі вчинки, думки, бажання людини однозначно детерміновані попередніми подіями (навіть якщо ці події включають її власні попередні стани свідомості) і, отже, усе, що трапляється, насправді не могло не трапитися, видається неприйнятною і несумісною з міркуваннями про те, що в тій або іншій ситуації ми справді можемо (могли) вчинити так або інакше. Здається, що це міркування так само необхідне для ідеї свободи волі та відповідальності, як і ідея особистісної детермінації.

На мою думку, розв’язання проблеми слід шукати на шляху поєднання, а не протиставлення цих ідей. Ті інтуїції, які лежать в основі ідей свободи волі й відповідальності передбачають обидві складові: 1) індетермінізм як визнання того, що не всі події однозначно причинно детерміновані, існує об’єктивна випадковість, деякі події справді можуть трапитися або так, або інакше; 2) особистісна причинність (детермінація) − ідея про те, що людина є вільною і відповідальною в тій мірі, в якій вона як особистість, здатна давати оцінку своїм бажанням і свідомо приймати рішення, є причиною власних дій.

Висновки:

1. Концепція фізичного детермінізму не узгоджується з ідеями свободи волі й відповідальності, проте концепція індетермінізму також не розв’язує проблеми осмислення цих ідей.

2. Свобода волі й відповідальність можливі за умови існування нефізичної причинності, джерелом якої виступає свідомість людини. При цьому свідомість не ототожнюється з сукупністю фізичних процесів в тілі (мозку) людини (що відбуваються автоматично за фізичними законами), а розглядається як сукупність психічних станів особливих, онтологічно фундаментальних (незводимих ні до чого іншого) елементів дійсності – людських Я, що є носіями-суб’єктами переживань, мислення, розуміння, воління, прийняття рішень.

3. Необхідно розрізняти в структурі свідомості два рівні: 1) поверховий рівень відчуттів і бажань, які виникають у людини поза її вольовим контролем, і 2) глибинний особистісний рівень знань, цінностей, переконань, на основі яких людина оцінює власні бажання і приймає рішення. Саме наявність другого рівня свідомості робить людину вільною й відповідальною особистістю.

4. Хоча індетермінізм не є ані достатнім, ані головним для осмислення ідей свободи волі й відповідальності, у поєднанні з ідеєю особистісної причинності він утворює більш морально прийнятну картину світу, аніж чистий детермінізм.

Глибшому філософському осмисленню проблеми сприятимуть подальші дослідження питань про структуру свідомості і роль різних її елементів у прийнятті морально значущих рішень; про співвідношення випадковості, фізичної та особистісної причинності; про сумісність ідей свободи волі й відповідальності з різними підходами у відношенні до питання про відношення свідомості й матерії; про стан дискусії щодо питання про причинну закритість фізичної реальності.
 
Література:
1.      Кант І. Критика практичного розуму. – К.: Юніверс, 2004. – 240 с.
2.      Кун Т. Структура наукових революцій. – К.: Port-Royal, 2001. – 228 c.
3.      Поппер К. Об облаках и часах // Поппер К. Объективное знание. Эволюционный подход. – М.: Эдиториал УРСС, 2002. – 384 с.C.200-247.
4.      Поппер К. Язык и психофизическая проблема // Поппер К. Предположения и опровержения. – М.: АСТ, Ермак, 2004. – С.487-496.
5.      Шопенгауэр А. Две основные проблемы этики // Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. – М.: Республика, 1992. – С.20-259.
6.      Chalmers D. The Conscious Mind. – New York, Oxford: Oxford University Press, 1996.
7.      Eccles J.C. Evolution of the Brain: Creation of the Self. – London and New York, Routledge, 1989.
8.      Frankfurt H. Freedom of the Will and the Concept of a Person // Pojman L.P. (ed.) Philosophy. The Quest for Truth. – 6th ed. – New York, Oxford: Oxford University Press, 2006. – pp.374-384.
9.      Hodgson. The Mind Matters: Consciousness and Choice in a Quantum World.  Oxford: Oxford University Press, 1991.
10.  James W. The Dilemma of Determinism // Pojman L.P. (ed.) Philosophy. The Quest for Truth. – 6th ed. – New York, Oxford: Oxford University Press, 2006. – pp.355-365.
11.  Kim J. Physicalism, or Something Near Enough. – Princeton University Press, 2007.
12.  Levine J. Purple Haze: The Puzzle of Consciousness. – Oxford University Press, 2003.
13.  Schwartz J., Begley S. The Mind & The Brain. – New York, London, Toronto, Sydney: Harper Perennial, 2003.
14.  Stapp, H. Mind, Matter, and Quantum Mechanics. – Berlin: Springer-Verlag, 1993.